ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМЕННИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ

12.

Проблема функціонування української мови у сфері медичної діяльності включає три аспекти: професійно-прикладний, національно-культурний іморально-патріотичний.Професійно-прикладний аспект реалізується головним чином у галузі практичної діяльності лікаря, в процесі спілкування з пацієнтом. Незалежно від успіхів технізації та роботизації в медицині живе слово лікаря ніколи не втратить свого значення. Це слово має бути зрозумілим, проникливим, переконливим, повинно викликати довіру.
Думка про можливість розмежування мови практичної та наукової медицини є помилковою. Функціонування національної мови в науковій медицині, забезпечуючи повноту мовно-професійного спілкування лікаря-практика, несе національно-культурницьке навантаження. Розвиток медичної мови сприяє лексичному та семантичному збагаченню національної мови, її формуванню на рівні мов цивілізованих націй.
Щодо морально-патріотичного аспекту функціонування української мови, то, обминаючи результати глибоких мовно-психологічних та педагогічних досліджень про значення рідної мови в становленні й розвитку людської психіки, формуванні особистості, досить наголосити на тому, що любов і повага до рідної мови є ознакою моральності, вихованості, інтелігентності.
Це – аксіома. Рідна мова в устах лікаря, під пером науковця значною мірою сприяє вихованню грамадських почуттів, поєднанню в одній особі лікаря-професіонала і лікаря-громадянина. Радикальна переміна соціально-політичного статусу України підвищила актуальність впровадження державної мови у сферу медичної діяльності, дерусифікацію останньої. Адже у всіх незалежних націй, які поважають себе, основною мовою спілкування та науковою мовою є національна, державна, рідна мова.
Головна причина майже повного витіснення української мови зі сфери
практичної медицини і відсутності її у сфері науково-медичної діяльності
нашої країни – у цілеспрямованій державній політиці минулих років,
спрямованій під різними ідеологічними масками, за допомогою різних засобів і способів, спрямованих на деукраїнізацію та русифікацію державно- суспільного життя. Протягом багатьох поколінь у лікарському середовищі було виховано зневажливе ставлення до використання української фахової лексики. Крім того, викладання медичної справи та видання медичної літератури протягом 70 років велося російською мовою. Саме тому, більшість лікарів, викладачів і науковців у наш час не бажають користуватися українською мовою. Перехід на українську мову у сфері медичної науки вимагає від значної частини медиків більших або менших зусиль (термінологія, стереотип наукової думки в її словесному виразі, потреби літературного викладу думки). І тому, незважаючи на можливості виступати, публікуватися українською мовою, користуються нею дуже мало.

До 1990 року видавництво “Вища школа” літератури з медицини та охорони здоров’я українською мовою не друкувало. У 1990 році в таких серійних виданнях видавництва “Здоров’я” , як “Бібліотека практичного лікаря”, “Бібліотека середнього медичного працівника” не було жодної україномовної книжки. З 28 науково-популярних видань україномовних було 15.
У плані видавництва “Вища школа” на 1993 рік в галузі медицини із 22 видань україномовних було 17. Видавництво “Здоров’я” запланувало україномовних видань одну третину від загальної кількості. Із 26 запланованих підручників 22 було видано українською мовою.

Вища атестаційна комісія України видала розпорядження публікувати автореферати та дисертації лише українською мовою.
Автор реферату чи дисертації та вчена рада, яка несе відповідальність за видання, мають відповідати і за мовно-граматичну сторону праці.
Дуже важливою причиною байдужого, негативного ставлення лікарів до української мови є відсутність патріотизму, національної самосвідомості, навіть інтелігентності, незнання історії та культури свого народу. Додам, що ці чинники, помножені на соціально-професійне самоусвідомлення, повинні зробити лікаря не лише прихильником, але й пропагандистом української мови. І навіть, якщо цей лікар не українець, але лікар – громадянин, він має збагнути свій обов’язок перед народом, серед якого і для якого він працює, обов’язок перед державною мовою.

Серед власне лінгвістичних проблем, пов’язаних з розбудовою українських термінів, що містять специфічні національномовні риси, на сьогодні можемо виокремити принаймні шість:
1) опрацювання критеріїв знеросійщення сучасних терміносистем, у зв’язку з чим вимагає опрацювання проблема росіянізму в українській термінології;
2) виявлення англіцизмів (американізмів) у різних терміносистемах і наукове обґрунтування доцільності їх ужитку;
3) з’ясування ролі й місця інтернаціоналізмів та їх національних відповідників у різних терміносистемах;
4) способи відбору назв опредметнених дій;
5) способи відбору найменувань опредметнених ознак;
6) орфоепічні й орфографічні проблеми.

13. Лексикографія (від грец. λεξικογραφία та грец. λεξικόν — словник і грец. γράφω — пишу), словникарство — розділ мовознавства, пов'язаний зі створенням словниківта опрацюванням їх теоретичних засад. Відповідно до цього виділяють практичну й теоретичну лексикографію. Тісно пов'язана з лексикологією. Лексикографія виникла з практичних потреб пояснення незрозумілих слів, яке початково здійснювалося у вигляді глос (див. Глосографія), тобто тлумачення написів на берегах і в тексті рукописів книг.

Енциклопедичні словники[ред. • ред. код]

Енциклопедичні словники фіксують і пояснюють не слова, а пов'язані з тими чи іншими словами (як назвами відповідних явищ) відомості з різноманітних ділянок знання, мистецтв, виробництв, політичного життя тощо. Тому в енциклопедичних словниках зовсім не мають місця слова таких граматичних категорій, як займенники, вигуки, сполучники, частки; прислівники, дієслова та прикметники подаються у цих словниках лише тоді, коли вони термінологізувались, тобто вживаються для точного вираження спеціальних понять і означення спеціальних предметів.

У лінгвістичних словниках по-різному пояснюється слово: з погляду властивого їм лексичного значення, походження, правопису, наголошення тощо.

Лінгвістичні словники можуть бути одномовними, двомовними, багатомовними.

Двомовні чи багатомовні - це перекладні словники. У них подано переклад слів з однієї мови на іншу. Найповнішими двомовними (їх переважна більшість) належать: "Русско-украинский словарь" у 3-ох томах (1968), в якому перекладено українською мовою близько 120 тисяч російських слів; "Українсько-російський словник" у 6-ти томах; "Українсько-російський словник" (Уклад.: Г. П. Іжакевич та інші, 1999); "Русско-украинский словарь" Д. І. Ганича, I. С. Олійника (1976, для потреб середньої школи); "Польсько-український словник" за ред. Л. Л. ГУмецької (1958,1960); "Українсько-англійський словник" Ю.С. Жлуктенка, 2-е вид. (1987) та інші.

Медичний словник — колекція слів, що використовуються в медицині. На англійській мові є три основних медичних словника: Stedman, Tabers і Dorland. Багато словники мають кілька версій і цільових читачів: для лікарів, студентів і популярні.

В даному розділі ви можете знайти і прочитати всі розшифровки медичних термінів, які Вам до сьогоднішнього дня були незрозумілі. Першим ділом завантажте книгу «Популярна медична енциклопедія». В ній викладені практично всі медичні терміни і поняття, хвороби та методи боротьби з ними, а також всі лікарські препарати та їх опис.

Дуже цікавим є «Енциклопедія інфекційних захворювань». Інфекція — від латинських слів: infectio — забруднення, зараження та inficio — забруднюю — являє собою широке загальнобіологічне поняття, що характеризує проникнення патогенного збудника (вірус, бактерія та інші) в інший більш високоорганізований рослинний або тваринний організм і подальше їх антагоністичні взаємини.

14.

Користуючись словником, ви підвищите свою фахову культуру мовлення, зокрема оволодієте правилами правопису, вимови, наголошення, семантично точно і стилістично доречно виберете слово з граматично й стилістично правильною його сполучуваністю. Адже до порушення норм може призвести змішування близьких за сферою вжитку, але не цілком семантично тотожних слів, які, звичайно, розрізняються своїми синтаксичними зв'язками (синонімів), близьких за формою і сферою вживання, проте різних за творенням і змістом слів (паронімів), уживання в певній мовній ситуації слів чи словосполучень іншого функціонального стилю, нерозуміння лексичного значення слів тощо. Саме ці проблеми можна вирішити за допомоги словників.

15.

Морфоло́гія (від грецького μορφη morphe — форма, λογία logia — слово, вчення) — розділ граматики, в якому вивчають явища, що характеризують граматичну природу слова як граматичної одиниці мови. Це вчення про будову та граматичні класислів (частини мови), граматичні категорії і систему словозміни їх. Основною одиницею морфології є слово, але в аспекті граматичної будови, особливостей змінювання і творення, вираження властивих слову граматичних значень.

Морфологічні норми

Морфологічні норми – це загальноприйняті правила вживання граматичних форм слів, що вивчає розділ мовознавства – морфологія.

За кожною граматичною категорією закріплена певна система відмінкових закінчень. Так, категорія роду представлена закінченнями -а(я), -о, нульовим в чол.р., -а(я), нульовим вжін.р., -о, -е, -а(я) в сер.р., категорія числа – закінченнями слів певного роду в однині і закінченнями -и, -і, -а(я) у множині. Оформлення граматичних категорій стабілізоване й усталене в українській мові. Інша річ, коли мова йде про варіантність у засобах вираження граматичних категорій. Варіанти на морфологічному рівні представляють собою видозміни форми однієї і тієї ж мовної одиниці у межах певної граматичної категорії, напр., у давальному відмінку – учителю й учителеві.

Морфологічні норми регулюють вибір варіантів граматичної форми висловлювання. Від вибору найдоцільнішої морфологічної форми, особливо коли в мові налічується кілька способів висловлення, залежить смислова точність, логічна послідовність, чіткість, багатство і різноманітність викладу думки. При цьому причиною появи помилок, особливо в офіційно-діловому стилі, є невластиве для нього використання певних морфологічних форм іменників, прикметників, числівників та інших частин мови.

Граматичними значеннями іменника є рід (чоловічий, жіночий, середній і спільний), число (однина і множина), відмінок (сім відмінкових форм.

Відмінювані іменники належать до одного з трьох родів або до спільного роду. Невідмінювані слова характеризуються певними закономірностями щодо розподілу за родами. Загальні назви неістот належать до середнього роду, напр.: депо, бюро, кіно, метро. Назви осіб відповідно до позначення іменником особи чоловічої або жіночої статі, напр.: кюре, рантьє, буржуа – чол. р.; фрау, міледі, місіс – жін. р. Назви істот з неособовим значенням мають чоловічий рід, напр.: поні, кенгуру, шимпанзе, але можливий їх поділ на роди залежно від статі. Власні невідмінювані іменники розподіляються з урахуванням роду загальних слів на зразок країна, ріка, острів, напр.: місто Франкфурт-на-Майні, озеро Іссик-Куль.

Більшість іменників в українській мові вживаються в однині і множині. Деяким словам властива тільки однина або множина. В однині виступають збірні, абстрактні, матеріально-речовинні іменники, деякі власні назви, напр.: студентство, добро, цемент, Дніпро. Форму множини мають назви сукупностей істот, предметів, часові поняття, назви свят, дій, процесів, станів, почуттів, емоцій, назви одиничних, парних чи симетричних предметів, слова із загальним матеріально-речовинним значенням, окремі власні назви, напр.: люди, гроші, канікули, іменини, вибори, змагання, обійми, куранти, ласощі, Карпати.

Переважна частина іменників відмінюється, крім незмінних слів, до яких належать іншомовні слова, напр.: авеню, таксі; українські жіночі прізвища на кінцевий приголосний основи та -о, іншомовні прізвища на -аго, -акі, -их та з іншими закінченнями, напр.: Гальчук, Яценко, Живаго, Таракі, Романових; чоловічі й жіночі іншомовні власні імена з кінцевим голосним та жіночі з кінцевим приголосним, напр.: Асабе, Аксилу, Мерилін; іншомовні географічні назви з кінцевим голосним,напр.: Баку, Капрі, Марокко; слова числівникового типу, напр.: півверстви, півдороги; складноскорочені слова, напр.: НАТО, але із жеком і под.; назви іноземних часописів, напр.: "Таймс", "Юманіте".

У родовому відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -а (я) або -у (ю). Закічення -а (я) характерне для назв істот (промовця, менеджера), конкретних предметів (стола, олівця), мір довжини, ваги, площі, часу, одиниць напруги (метра, грама, квадрата, тижня, вольта), місяців і днів (вересня, вівторка), грошових одиниць (долара, фунта), машин та їх деталей (автомобіля, мотора), населених пунктів (Львова, Києва) та інших слів.

Закінчення -у (ю) мають назви речовин, маси, матеріалу (асфальту, водню), збірних понять (капіталу, кодексу), будівель, споруд, приміщень та їх частин (заводу, поверху), установ, закладів, організацій та їх підрозділів (інституту, деканату), процесів, станів, властивостей, ознак, абстрактних понять, течій (конфлікту, достатку, толку, прогресу, реалізму); назви річок, озер, гір, країн, областей (Дунаю, Байкалу, Ельбрусу, Донбасу, Сибіру) та інші слова.

У давальному відмінку іменники чол.р. ІІ відміни мають закінчення -ові, -еві (-єві) та -у (-ю). Закінчення -ові, -еві (-єві) вживаються здебільшого у назвах істот (директорові, учителеві), а закінчення -у (-ю) – в назвах неістот (процесу, принципу). У діловому стилі перевага надається закінченню -у (-ю). При нанизуванні однакових відмінкових форм можлива варіантність закінчень (деканові професору докторові). Для уникнення двозначності при використанні слів, які мають в Р. і Д.в закінчення -у (-ю), слід вживати у Д.в. закінчення -ові,-еві (-єві), н-д: допомога заводу (Р.в.) і допомога заводові (Д.в.).

Різні закінчення характерні для іменників у К.в. Слова І відміни мають закінчення -о (тв.гр.), -е (-є) (м'як. і міш. гр.) (Миколо, Софіє). Іменники ІІ відміни мають закінчення -у (чол.р., тв. і міш. гр.),-ю (м'як. гр.), -е (безсуфіксні слова тв. гр., слова на -ець, власні назви на шиплячий, загальні назви з основою на -р, -ж ігеографічні назви на -ів, -ов, -ев, -ин) (слухачу, добродію, Петре, хлопче, школяре, Харкове). Іменники ІІІ відміни у К.в. мають переважно закінчення -е (спільносте, гідносте). Іменники ІV відміни у К.в. мають таку форму, як у Н.в. У множині форма К.в. іменників усіх відмін збігається з формою Н.в.

Офіційно-діловий стиль характеризується вживанням переважно однозначних, абстрактних іменників; слів у чоловічому роді на позначення професій, звань, статусу осіб; збірних іменників; форм кличного відмінка тільки у звертанні до осіб; узгодженням іменників з числівником, займенником чи прикметником у родовому відмінку без прийменника; вживанням іменників чоловічому роді ІІ відміни у знахідному відмінку з нульовим закінченням; використанням в орудному відмінку множини іменників ІІ відміни та множинних іменників із закінченнями -ами (-ями), -има.

Прикметники поділяються на якісні, відносні і присвійні, що змінюються за родами, числами і відмінками.

Якісні прикметники утворюють просту й складену форми вищого і найвищого ступенів порівняння. Проста форма вищого ступеня формується внаслідок додавання до основи звичайного прикметника суфіксів -ш-, -іш-, -ч-, напр.: інтенсивний – інтенсивніший, дорогий – дорожчий, а складена форма – шляхом приєднання слів більш, менш до звичайних прикметників, напр.: більш інтенсивний, менш дорогий. Проста форма найвищого ступеня утворюється додаванням префікса най- до простої форми вищого ступеня (з метою підсилення приєднуються префікси що, як), напр.: найінтенсивніший, найдорожчий, аскладена форма найвищого ступеня – внаслідок сполучення слів найбільш, найменш зі звичайними прикметниками, напр.: найбільш інтенсивний, найменш дорогий.

Не утворюють ступенів порівняння якісні прикметники із префіксами ультра-, архі-, пре-, напр.: архіважливий, предобрий; що позначають сталі ознаки, напр.: сліпий, глухий; слова віддієслівного творення з префіксом не-, напр.: неплатіжний, неліквідний; прикметники дієслівного походження, напр.: проданий, куплений; складні слова, напр.: платоспроможний, самофінансований та інші.

Використання прикметників у ділових документах відзначається такими особливостями: перевага надається прикметникам книжного походження, аналітичним формам прикметників; присвійні прикметники замінюються іменниками або відповідними прикметниковими формами; у М.в. одн. чол. та сер.р. прикметників використовується закінчення -ому; для визначення часу за роком вживаються відповідні прикметники у Р.в. без прийменника у (в) або прислівник.

Відмінювання іменників — це один із засобів зв'язку слів у реченні. Називний відмінок — початкова форма слова — прямий. Усі інші (родовий, давальний, знахідний, орудний, місцевий, кличний) — непрямі. Кожний відмінок є втіленням певного типу смислових і синтаксичних відношень. Кожна відмінкова форма твориться за допомогою закінчення та (або) прийменника.

На вибір відмінкового закінчення впливає значення слова, рід, на який звук закінчується основа слова. За ознакою роду й характером основи слова всі іменники поділяються на чотири відміни.

I відміна: іменники переважно жіночого й деякі іменники чоловічого роду, а також спільного роду із закінченнями -а, -я в називному відмінку однини: вага, гиря, машина, партія, праця; воєвода, дядя; голова, сирота, убивця.

II відміна:

а) іменники чоловічого роду з кінцевим приголосним основи та з закінченням -о в називному відмінку (переважно назви осіб): бік, велетень, завод, край, майстер, товариш; батько, Дніпро, Петро; татуньо;

б) іменники середнього роду з закінченнями -о, -е,-я (крім іменників із суфіксами -ат, -ят, -ен при відмінюванні): вікно, місто; море, поле, прізвище; весілля, життя, знання; також іменники із суфіксами згрубілості -ище, -исько, утворювані від іменників усіх родів: вітрище (від вітер), дівчисько (від дівча), свекрушисько (від свекруха).

III відміна: іменники жіночого роду з кінцевим приголосним основи: вість, любов, міць, річ, розкіш, сіль, тінь, а також слово мати, у якому при відмінюванні з'являється суфікс -ер-.

IV відміна: іменники середнього роду:

а) із закінченнями -а, -я, що приймають перед більшістю відмінкових закінчень суфікси -ат, -ят-: гуся (гусяти), дівча (дівчати), лоша (лошати), теля (теляти);

б) із закінченням -я (із суфіксом -ен- при відмінюванні): ім'я (імені), плем'я (племені).

Особливості вживання

І особа
Займенники І особи я, ми вказують на особу, що говорить:
Я люблю свою хату поліську… Я люблю свій зажурений ліс (Д. Фальківський).
З указівкою на одну особу виступає авторське «ми», дуже поширене у науковому й публіцистичному стилях. Наприклад, Ф. Медвєдєв у вступі до посібника «Українська фразеологія. Чому ми так говоримо?» пише:
Ми зупиняємося докладніше у своїй праці на вивченні активних фразеологізмів, уживаних у різних стилях літературної мови, а також звертаємо увагу на фразеологічні вислови, поширені в усному мовленні.
Вживання ми замість я властиве для офіційно-ділового мовлення (наприклад, звернення до народу царів, королів, імператорів, монархів) і мові художньої літератури, часто з відтінком іронії.

ІІ особа
Займенники ІІ особи ти, ви вказують на особу, до якої звернено мовлення, тобто до співрозмовника, до слухача.
Займенник ви може вживатися й до однієї особи як засіб вираження ввічливості і пошани. У таких випадках слово ви пишеться з великої літери[1].
Варто звернути увагу на те, що при займеннику Ви у такому значенні складенний іменний присудок може стояти як у формі множини, так і у формі однини. Наприклад:
Ви задоволені? Ви задоволена? Ви задоволений?
Якщо ж при займеннику Ви стоять слова який, якийсь, такий, один, весь, то присудок ставиться в однині:
Яка Ви красива! Який Ви галантний!
У розмовно-побутовому стилі часто вживаються емоційно забарвлені звороти з формами займенників у родовому і давальному відмінках однини, що своїм значенням наближаються до часток:
от тобі й на, теж мені силач, нехай йому грець, цур йому, хто його знає

ІІІ особ
Займенники ІІІ особи він, вона, воно, вони вказують на особу, яка не бере участі в розмові, або на предмет, про який іде мова.

Дієслівні форми — це однокореневі слова з різними граматичними ознаками. Взявши інфінітив за вихідну форму, можна за певними правилами утворити всі інші типи форм. Дієслівні форми мають відмінні та спільні ознаки.
Основні форми дієслова:
1) інфінітив, або неозначена, початкова форма дієслова (ходити, робити);
2) способові форми (дієвідмінювані дієслова) – дійсний, умовний, наказовий спосіб: ходжу, буду ходити; ходив би; ходи;
3) дієприкметник – збайдужілий, пофарбований;
4) дієприслівник – ходячи, зробивши;
5) безособова форма на -но, -то: зроблено, забуто.

Постійними граматичними ознаками дієслова, що властиві всім формам, є належність до певного виду (доконаного чи недоконаного, зворотньо-середнього), а також перехідність/неперехідність. До непостійних ознак, що властиві певним граматичним формам, належать категорії способу, часу, особи, роду, числа.

У реченні дієслово найчастіше виконує роль присудка, може виступати й іншим членом речення.

1. Неозначена форма дієслова (інфінітив).
Це така незмінювана форма дієслова, яка, називаючи дію або стан, не вказує на час, особу, рід, число, відповідає на запитання що робити? що зробити?, має інфінітивний суфікс -ти (-ть), що не входить до основи.

2. Особові форми, їх краще назвати способовими, бо тут ідеться про способи (дійсний, умовний і наказовий), про теперішній, майбутній і минулий час дійсного способу, про особові форми у теперішньому і майбутньому часі дійсного способу та у наказовому способі і про родові форми у минулому часі й умовному способі.
Основною і спільною їх ознакою є змінюваність за числом і особою або за числом і родом.
Щоб визначити особу дієслова, треба підставити займенники.
1-а особа я, ми
2-а особа ти, ви
3-а особа він, вона, воно, вони
Наприклад: ходжу (я) – 1-а особа однини.

3. Безособові дієслова. Безособові форми на -но, -то, -ло.
Такі дієслова називають дію або стан, що проходять незалежно від особи (без особи). Тому вони не поєднуються з підметом, мають тільки одну форму, не змінюються.
Безособові дієслова можуть означати:
1) явища природи (світає, розвидняється, смеркає, підмерзає, замело, занесло, хурделить, вечоріє, задощило);
2) фізичний або психічний стан людини (нудить, морозить, гнітить, кортить, не віриться, бачиться, примарилось, не сидиться, не хочеться);
3) випадковість (щастить, повезло, не везе, таланить, удалося);
4) буттєвість (минулося, не стало, було, не було, немає).
Безособові дієслова виступають головним членом у односкладних реченнях, і такі речення називаються безособовими: Добре там живеться, де гуртом сіється й ореться (Нар. творчість); Краю плавням не було (М. Коцюбинський); Пахло полином. І тишею, спокоєм віяло звідусіль (А. Головко).
Безособові форми на -но, -то вказують на уже виконану невідомою чи неназваною особою дію, тому утворюються від пасивних дієприкметників минулого часу і, як і безособові дієслова, є головним членом у односкладних безособових реченнях:
Ой у полі жито копитами збито,
Під білою березою козаченька вбито.
Ой убито-вбито, затягнено в жито,
Червоною китайкою личенько покрито (Нар. пісня).
Уже мене пошарпано, всі квітоньки загарбано,
Всі квітоньки-зірниченьки геть вирвано з пшениченьки(Леся Українка).

4. Дієприкметник — це змінна дієслівна форма, яка називає ознаку предмета за дією: вишитий рушник, намальована картина, освітлена вулиця, блимаючий вогник, плутані стежки, недочитана книга, любляча дружина, кохана дівчина, підготовлена відповідь.

5. Дієприслівник — це незмінювана дієслівна форма, яка, пояснюючи головне дієслово, називає додаткову дію і відповідає на питання щ о р о б л я ч и? щ о з р о б и в ш и?: Над сріблом води лісової, знімаючись, щиглик дзвенів (М. Рильський); Погулявши коло бджіл і наївшись огіркових пуп'янків, натрапив я на моркву (О. Довженко).

16.

Морфологічні одиниці[ред. • ред. код]

Підставою для виділення морфології як окремого розділу граматики є членованість слова на менші оди­ниці — морфеми. Слова тоді передбачають подвій­не членування, яке полягає у тому, що озна­чуване слово членується на менші означувані, а його означальне — на менші означальні, до того ж компоненти внутрішнього (змістового) плану співвідносяться з компонентами зовнішнього (звуко­вого) плану. Морфологія стосується вираження значень не коренями, а афіксами, що відрізняє її відлексикології.

Поділ граматики на морфологію і синтаксис законо­мірний для мов (до них належить і українська мова) з протиставленням двох морфологічних одиниць — сло­ва і морфеми. У граматичній системі слово є максимальною та основною морфологічно значеннєвою одиницею (одиницею-конструкцією, оскільки складаєть­ся з менших одиниць-морфем), а морфема — мінімальною. Оскільки морфологічна система пере­тинається з синтаксичною, то слово є з'єдну­вальною ланкою між ними, функціонуючи як максимальна та основна одиниця в морфології і як мінімальну одиниця у синтаксисі.

Морфологія - це розділ граматики, що вивчає граматичну будову слова: особливості словозміни, граматичні форми слова, способи вираження граматичних значень, властивих слову.

Центральне місце в морфології належить вченню про частини мови.

Частини мови - це лексико-граматичні класи слів, кожен з яких характеризується узагальненим лексичним значенням, морфологічними і синтаксичними особливостями.

В основу розподілу слів за частинами мови покладено такі принципи:

1. Семантичний (лексичний), тобто кожний лексико-граматичний клас слів об'єднується єдиним спільним категорійним значенням частини мови. Таким значенням для іменника є значення предметності, для прикметника - значення статичної ознаки предмета, для числівника-значення означеної чи неозначеної кількості, для дієслова - значення процесуальної дії.

За співвіднесеністю з поняттям (наявністю чи відсутністю лексичного значення) частини мови поділяються на повнозначні і неповно-значні.

Повнозначні частини мови - це слова, що мають лексичне значення (виконують номінативну функцію). Серед них виділяють іменник, прикметник, займанник, числівник, дієслово, прислівник.

Неповнозначні частини мови - це слова, що не мають лексичного значення, а лише виражають різні семантико-синтаксичні відношення між словами. До них належать прийменник, сполучник, частка. Ні до повнозначних, ні до службових не належить вигук, що є засобом вираження (не називання) емоцій, почуттів, вольових спонукань мовців.

2. Морфологічний, що визначає своєрідність граматичної форми слова - його граматичні категорії, фаматичні значення. Головною морфологічною ознакою, покладеною в основу класифікації слів за частинами мови, є здатність або нездатність їх до формотворення (словозміни). За цією ознакою виділяють змінювані і незмінювані частини мови. До змінюваних належать іменник, прикметник, займенник, числівник, дієслово; незмінними є прислівник, усі неповнозначні частини мови і вигук.

3. Синтаксичний передбачає враховувати здатність слів виступати членами речень. За кожною повнозначною частиною мови закріплена певна синтаксична роль. Так, іменники найчастіше у реченні виступають підметом чи додатком, прикметники - означенням, дієслова - присудком, прислівники - обставиною. На основі синтаксичного принципу частини мови поділяються на самостійні і службові. До самостійних належить іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, що виступають завжди членами речення. До службових зараховують прийменник, сполучник і частку, що служать для вираження синтаксичних відношень між членами речення чи частинами складних речень.

4. Словотвірний (як допоміжний, оскільки він стосується тільки похідних слів) знаходить своє відображення у характерних для окремих частин мови словотворчих афіксах.

Частини мови належать до єдиної лексико-граматичної системи, між одиницями якої наявні тісні зв'язки, що й зумовлюють взаємопе-реходи. Чимало слів можуть втрачати свої граматичні ознаки, набувати нових ознак, а у зв'язку з цим переходити з однієї частини мови в іншу. Так, прикметники і дієприкметники зазнають субстантивації (перехід в іменники): вартовий, молодий, старий, вчений. Іменники можуть вживатися у функції прислівника: літом, ранком; займенники - у ролі сполучників: який, котрий, що; іменники - у функції прийменників: (наш край-край села) тощо.

ІМЕННИК

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ІМЕННИКА ЯК ЧАСТИНИ МОВИ

Іменником називається повнозначна змінна частина мови, що об'єднує слова зі значенням предметності, вираженої у формах роду, числа і відмінка.

Під предметністю розуміють назви власне предметів - назви істот (жінка, брат, киянин, птах, олень), окремих речей (ліжко, стілець, виделка, двері), рослин (осика, чорнобривець, осока), явищ природи (дощ, сніг, вітер, мороз),різних одиниць виміру (рік, тиждень, кілометр, метр), а також назви ознак, якостей, абстрагованих від їхніх носіїв (мужність, краса, доброта, хоробрість), дій, процесів, станів без вказівки осіб, які їх виконують (спів, біг, читання, мислення, чекання).

Загальнокатегорійне значення предметності, властиве іменникам, передається за допомоги морфологічних категорій роду, числа та відмінка, що є граматично незалежними і визначальними для іменника.

Кожен іменник в однині має форму одного з трьох родів - чоловічого (батько, дуб), жіночого (рука, ніч, земля) або середнього (село, плече, знання). Множинні іменники граматичного роду не мають (канікули, ножиці, Карпати).

Граматична категорія числа іменника виражається у формах однини і множини (учень -учні, річка -річки, озеро- озера). Деякі іменники вживаються лише в однині (гудиння, молоко, хоробрість, студенство) або тільки в множині (граблі, дріжджі, фінанси, дебати, Лубни).

Іменники змінюються за відмінками (хата, хати, хату, хатою, (у) хаті). Особливу групу становлять невідмінювані іменники - це деякі слова іншомовного походження (інтерв 'ю, радіо), абревіатури (HAH, заввідділу), жіночі прізвища (Кравчук, Фесенко).

У реченні іменники можуть виступати будь-яким членом - як головним, так і другорядним: Стікає літо (підмет) сонячним окропом (обставина) (В. Терен). Вірний приятель (підмет) - то найбільший скарб (присудок).

17.