Становлення сучасної концепції стратегічного управління

Мета і завдання вивчення дисципліни

«Стратегічне управління»

Мета вивчення дисципліни –засвоєння теоретичних знань щодо стратегічного мпенеджменту підприємства та формування практичних навичок формування, обгрунтування та реалізації стратегії підприємства.

Завдання вивчення дисципліни:

· вивчення сутності й сфери стратегічного управління,

· вивчення змісту і структури підприємницького середовища та його впливу на діяльність підприємства,

· набуття вмінь щодо здійснення стратегічного аналізу із застосуванням теоретичних моделей стратегічного управілння,

· проектування управлінських стратегій.

Завдання лекційних занять – визначення теоретико-методологічних аспектів стратегічного управління підприємства.

Завдання проведення практичних занять –засвоєння теоретичних знань за допомогою розв’язання практичних завдань, ситуаційних задач, застосування кейс-методу, теорії ігор тощо.

Навчально-тематичний план

ТЕМА 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ СТРАТЕГІЧНОГО УПРАВЛІННЯ

План:

Концептуальні підходи до управління організацією як відкритою системою

Становлення сучасної концепції стратегічного управління

Переваги стратегічного підходу до управління

Концептуальні підходи до до управління підприємства як відкритої системи

Стратегічне управління базується на вивченні відносин, які можна охарактеризувати за допомогою системи «середовище - організація». Більшість серед існуючих сьогодні концепцій управління розглядає організацію як відкриту систему, котра постійно взаємодіє з окремими елементами зовнішнього сере­довища: іншими організаціями, банками, організаціями, що на­лежать до соціально-політичних та економічних інституцій дер­жави, місцевих органів тощо і дає змогу організаціям підтри­мувати більш-менш стійке становище, виживати в умовах, що постійно змінюються.

Концепції існування та розвитку організацій у зовнішньо­му середовищі використовують різні підходи та моделі, сфор­мовані на базі різних теорій управління.

Концепції управління організацією

Ще на початку XX сторіччя у перших працях з управління зазначалось, що планування є інструментом, який допома­гає у прийнятті управлінських рішень. Його мета – забезпечення нововведень та змін в достатньому обсязі, щоб адекватно реагувати на зміни у зовнішньому середовищі.

Планування – необхідна передумова успішної реалізації будь-якого ділового починання підприємства. Як загальна функ­ція управління, планування є процесом підготовки на перс­пективу рішень про те, що, ким, як, коли повинно бути зроб­лено.

Сучасне розуміння розвитку економіки, передбачення май­бутнього підприємства можна охарактеризувати чотирма основ­ними етапами. Залежно від розвитку ринку комерційній діяль­ності фірм відповідає певна теорія управління організацією.

· Товарна орієнтаціяринку характеризується прагненням до покращення якості товарів без серйозного врахуван­ня потреб, смаків, бажань покупців. Теорією управлін­ня фірмою за таких умов є бюджетний контроль, що базується на внесенні поправок у обсяг і структуру до­ходів - витрат виробництва та збуту залежно від поточ­ної ситуації на ринку. В основі концепції бюджетного контролю лежить уявлення про загальну незмінність ос­новних умов і закономірностей на ринку. Коректування діяльності здійснюється лише час від часу, якщо назрі­ла необхідність.

· Збутова орієнтаціяхарактеризується забезпеченням максимізації збуту за допомогою реклами та інших методів впливу на покупця з метою примусити його здійснити покупку. При такій орієнтації використовується довго­строкове планування, що ґрунтується на уявленні про мо­жливість прогнозувати забезпечення довгострокового приросту основних показників діяльності фірми. Процес планування передбачав визначення довгострокових змін обсягу продаж, рівня витрат, продуктивності праці та інших показників згідно з набутим досвідом та існу­ючими тенденціями, що зберігатимуться досить трива­лий час. Довгострокове планування пристосовує вироб­ничу діяльність до змін на ринку, які мають відбитись на комерційній активності фірми на найближчі 2-10 років.

· Ринкова орієнтаціядіяльності фірм передбачає відбір товарів найвищої якості, що користуються найбільшим попитом і забезпечують максимум продажу саме цих товарів. У таких випадках використовується стратегі­чне планування.

Стратегічне планування вносить суттєві корективи в мето­ди управління, відкидаючи можливість керування діяльністю фірми виходячи з екстраполяції минулих тенденцій. Виникає необхідність вносити стратегічні корективи в поставлені за­вдання згідно зі змінами на ринку і аж до можливості прогно­зування виходу на ринок інших товарів. Ця управлінська кон­цепція робить акцент на умови ринку, особливо на умови кон­куренції та збуту, як на критерій управління. Ця концепція вже наближається до маркетингу, але в ній ринкові умови врахову­ються лише як фактори випадкових відхилень від виробленої стратегії, а стратегічний план прилаштовується до таких змін, але не передбачає заходів, що спроможні активно впливати на ситуацію ринку.

Періодичне коригування запланованої стратегії не може ви­рішити завдання відповідно до умов ринку виробничо-збутової діяльності фірми.

Провідні сучасні фірми використовують систему стратегіч­ного управління, яка лежить в основі концепції маркетингу. Маркетинг розуміють як цілісну систему підприємства та управ­ління діяльністю підприємством, яка забезпечує максимальний збут її продукції, досягнення значної активності виробничої діяльності та розширення ролі ринку. Суть маркетингу можна сформулювати так: «Виробляти те, що безумовно знаходить збут, а не намагатися нав'язати покупцю те, що вироблено». Основна мета маркетингу конкретної підприємства (фірми) - за­безпечення максимальної рентабельності її функціонування, що може бути досягнуто лише в разі відповідності продукції фірми ринковим вимогам.

Становлення сучасної концепції стратегічного управління

Сучасні реалії економічного життя, характерні глибокими економічними перетвореннями, постійним загостренням конкурентної боротьби, стрімким розвитком науково-технологічних досліджень, щохвилини якісно змінюють зміст та структуру бізнесу. В таких умовах цілком очевидною є необхідність забезпечення підприємства адекватною системою управління. Для успішної діяльності в світі бізнесу сучасним керівникам підприємств потрібна ефективна система управління, організована так, щоби дати змогу вчасно і швидко ухвалювати релевантні управлінські рішення, використовуючи при цьому мінімальний набір підсистем, методів та інструментів управління. Саме однією з таких підсистем є стратегічне управління.

У сучасних умовах стратегічне управління розглядають як фундамент сильної ефективної системи управління. Проте навіть розуміння суті стратегічного управління відрізняється багатогранністю поглядів та позицій щодо єдиної дефініції.

Так, на думку І. Ансоффа, Дж. Хічкенса, Б. де Віта, Р. Меєра та Т. Ханагана, стратегічне управління є процесом управління з метою реалізації місії підприємства, в основі якої цілі та завдання, за допомогою яких організація забезпечує динамічну реакцію на вимоги підприємницького середовища.

Х. Віссемо, А. Томпсон і Дж. Стрікленд відправною точкою стратегічного управління вважають розробку та ухвалення управлінських рішень, за допомогою яких реалізується стратегія підприємства. Частково така ж думка простежується і у З. Шершньової, яка погоджується з тим, що метою стратегічного управління є розробка та реалізація системи стратегій («стратегічного набору»)» на основі цільового та інтегрального підходів до діяльності. За О. Віханським та стратегічне управління є таким управлінням організацією, що опирається на людський потенціал як основу підприємства, орієнтує виробничу діяльність на запити споживачів, гнучко реагує на зміни оточення, дає змогу досягати конкурентних переваг, виживати і досягати поставлених цілей довгострокового характеру.

Враховуючи вищесказане, на думку автора, стратегічне управління є синтезованим поняттям, де вирішальну роль відіграють інтуїція і креативність мислення, а основні складові процесу стратегічного управління — стратегічне бачення й мислення, стратегічне планування та стратегічне програмування. На рис.1.1 запропоновано складові стратегічного управління як результат систематизації та синтезу поглядів на даний процес вітчизняних і зарубіжних науковців.

Щоб правильно оцінити та зрозуміти концепцію стратегічного управління, доцільно розглядати її в еволюційному процесі залежно від умов бізнесу, трансформації факторів зовнішнього середовища і ступеня його впливу на галузі економіки:

1. Управління підприємством як напрям науки в економіці виникло на початку XX ст., в епоху стрімкого розвитку серійного виробництва. Школа наукового управління (Ф. Тейлор, Г. Гант, Х. Емерсон), згодом класична школа управління (А. Файоль, М. Вебер, Ч. Бернард) виділяли функцію плануванняяк одну з основних функцій управління підприємством [80, с.146 – 198]. При цьому планування було короткостроковим, мало форму радше бюджетування та контролю, опиралося на твердження про стабільність зовнішнього середовища та внутрішнього ресурсного потенціалу підприємства. Даний етап еволюції стратегічного управління часто називають етапом бюджетного планування. Проте перші гучні науково-технічні перетворення в суспільстві, створення перших транснаціональних корпорацій, зростання пропозиції та перенасичення ринку змусили усвідомити необхідність довгострокового планування господарської діяльності.

2. Теорія довгострокового планування була сформована у 1950-х роках, в епоху масового збуту, ґрунтувалась на перенесенні тенденції розвитку підприємства в майбутнє, особливо на стадії економічного зростання, коли тенденцію зростання прогнозували за допомогою методів екстраполяції. Ресурсне забезпечення при цьому акумулювали для «прориву» в майбутньому.

3. Початок 1960-х років пов’язують із так званою «постіндустріальною» епохою, котру П. Друкер описав як «епоху без закономірностей» і яка в принципі триває досі. Ділове підприємницьке середовище в той час стало дещо нестабільним та непередбачуваним: прискорення темпів НТП, зростання сили та ролі конкуренції, боротьба за споживача потребували перегляду концептуальних основ довгострокового планування. Тому планування стало конкретизованішим – цільовим (планування за цілями): ресурси розглядали засобом досягнення цілей, а план – як перелік можливих альтернатив розвитку залежно від зовнішньої ситуації. Власне, такий напрям управління вперше й отримав назву «стратегічне планування» (strategic planning), його почали застосовувати у промислово розвинутих країнах.

Систематизовані чіткі поняття та концепції стратегічного планування, які нині ми вважаємо класичними аксіомами, вперше запропонували Ф. Чандлер, К. Ендрюс, І. Ансофф. Зокрема, І. Чандлер уперше, в межах історичного аналізу дослідив природу фірми через призму внутрішнього середовища, стратегії розвитку та організаційної структури управління. К. Ендрю акцентував увагу на дослідженні вищого керівництва і його ролі в процесі розроблення та реалізації стратегії розвитку підприємства. Під керівництвом цього вченого утворилась і досі успішно працює знаменита Гарвардська група. І. Ансофф сформулював й успішно вирішив завдання реалізації і часткової схематизації процедур стратегічного планування, особливо для процесу розроблення стратегії великих підприємств.

4. Криза 1970-х років похитнула впевненість у непорушності й стабільності економічних систем і показала, що для підприємства майбутнього немає, якщо воно не буде готуватися до зовнішніх змін і намагатися від них захиститись. Це змусило керівництво підприємств внести у планування фактор ризику. Основним завданням при цьому став постійний моніторинг нових тенденцій та непередбачених змін на ринку. Класична методологія стратегічного планування виявилася непридатною для вирішення нових управлінських завдань. Необхідність довгострокового передбачення та визначення перспектив розвитку підприємства у майбутньому в умовах ускладнення зовнішнього середовища мотивувала вчених до подальшого дослідження даного напряму й пошуку нових ефективних методів управління. Така позиція чітко висвітлена в роботі Р. Уотермана «Фактор оновлення. Як зберігають конкурентоспроможність кращі компанії», де вперше прозвучала думка про стратегічне управління, яке покликане управляти не планами, а результатами.

Проблеми стратегічного управління активно досліджували К. Ендрюс, Ж. Бовер, К. Крістенсон, зокрема важливу роль зіграли інструменти і прийоми стратегічного управління, які в 1970-х роках розробила велика американська консалтингова фірма в галузі управління «МакКінсі», й котрі від 1972 року впроваджені у корпораціях «Coca-Cola», «General Electric», «IBM», «Taxes Instruments», «Union trading», «Armco» і інших провідних корпораціях США. На початку 1980-х років їх використовували на 45% з 500 великих підприємств. За словами президента «IBM», Ф. Керрі, згадана система «орієнтована на ринок завтрашнього дня». Таким чином, можна вести мову не лише про простий результат науково-прикладних розробок американських дослідників, а й про реальні управлінські інновації, що цілком виправдали себе з погляду сучасності.

5. Наприкінці ХХ ст. Х. Віссемо висунув тезу про трансформацію системи стратегічного управління в систему стратегічного підприємництва, пов’язану зі збільшенням якісних особливостей управління, з якими стикаються компанії. Динамізм сучасного інформаційного суспільства і загострення конкурентної боротьби ускладнюють централізований процес прийняття ефективних рішень та їх реалізації, особливо у великих компаніях. Тому запропоновано використовувати нову форму організаційної структури та управлінської культури у вигляді створення незалежних господарських одиниць у складі компанії. Будучи частиною великої компанії, кожна одиниця самостійно обирає стратегію, реалізує її та відповідає за результати перед топ-менеджментом, працюючи з певним сегментом споживачів. Але така система успішно діє лише за умови радикальної децентралізації повноважень та високого рівня згуртованості компанії.

Розвиток стратегічного управління як науки в Україні активно почався у 1990-х роках після проголошення курсу переходу до ринкової економіки. Всі попередні дослідження в галузі управління були продиктовані «пріоритетами» командно-адміністративної економіки і зводилися до простого п’ятирічного планування та контролю за виконанням плану. Тому, в принципі, наша наука і практика почали розвиватися на етапі власне усвідомлення необхідності стратегічного управління. У галузі стратегічного управління дедалі активніше працювали В. Василенко, В. Герасимчук, Л. Довгань, Г. Кіндрацька, З. Шершньова, С. Оборська, А. Міщенко, М. Мартиненко, В. Нємцов, А. Наливайко, Т. Ткаченко, Є. Панченко, А. Старостіна, В. Пономаренко та ін.

Отже, процес виникнення стратегічного управління був доволі складним, його розвиток та передумови, еволюцію можна відобразити наступним чином (рис. 1.2).

Рис. 1.2. Еволюція системи стратегічного управління

(складено автором за [10, 83, 87, 151]).

Короткострокове планування – це планування сьогодні поточних виробничих операцій без урахування вимог зовнішнього середовища.

Довгострокове планування – це планування на основі методу екстраполяції ключових тенденцій і факторів минулого та пристосування її до умов сьогодення.

Стратегічне планування – це довгострокове планування, спрямоване всередину підприємства, а не на зовнішні чинники. Основний недолік стратегічного планування полягає в побудові майбутніх процесів на основі перенесення минулих тенденцій і параметрів.

Зміна конкурентного середовища, ускладнення умов функціонування підприємства спричинили необхідність удосконалення стратегічного планування і виникнення стратегічного управління як принципово нової ментальності та філософії мислення: «від успішного майбутнього — до сьогодення і знову — до майбутнього».

Отже, стратегічне управління можна визначити як таке управління організацією, що опирається на людський потенціал як основу підприємства, орієнтує виробничу діяльність на потреби споживача, здійснює гнучке регулювання та своєчасні зміни в підприємства, котрі відповідають виклику з боку оточення і сприяють досягненню конкурентних переваг, що в сукупності в результаті дає підприємства змогу виживати й досягати своєї мети в довготривалій перспективі.