Динаміка інфекційної хвороби.

Інфекційна хвороба характеризується циклічністю перебігу, тобто зміною періодів. Виділяють чотири основних періоди: інкубаційний, продромальний, період розпалу хвороби і реконвалесценцію.

Інкубаційний період— це проміжок часу з моменту проникнення збудника в макроорганізм до появи перших ознак хвороби. При різних інфекціях тривалість його різна і коливається від декількох годин до декількох років. Вона залежить від природи і вірулентності збудника, інфікуючої дози мікроорганізму, а також від стану макроорганізму. Так, при харчових токсикоінфекціях (стафілокок, ботулізм), холері, дизентерії інкубаційний період може тривати від декількох годин до декіль-кох днів (2—3), при черевному тифі — 2—3 тиж, при лепрі, ВІЛ-інфекції — декіль-ка років. У цей пе­ріод відбувається розмноження і накопичення мікробів і їх токси­нів, а також зміна реактивності макроорганізму. Зараження може призвести до розвитку інфекційної хвороби або до знешкодження збудника захисними механіз-мами макроорганізму. В останньому випадку хвороба не розвивається. В інкубацій-ний період більшості інфекцій збудник не виділяється в навколишнє середовище і хворий не заразний. Але при деяких інфекціях (вірусному гепатиті, ВІЛ-інфекції, кору, поліомієліті, сальмонельозах, черевному тифі, холері) збудник виділяється з організму і хворий може бути джерелом інфекції.

Продромальний період(період провісників хвороби) характеризується роз-витком таких неспецифічних ознак хвороби: нездужання, підвищення температури тіла, втрати апетиту, загальної слабкості, головного болю, апатії, адинамії. Цей період нетривалий — від декількох годин до 2—3 днів, а при деяких інфекціях він майже не виражений. У цей період збудник і його токсин продовжують накопичу-ватися в макроорганізмі. При багатьох інфекціях збудник виділяється в навколишнє середовище, а хворий стає джерелом інфекції.

Період розпалу хворобихарактеризується проявом специфічних симптомів, які залежать від виду збудника: лихоманкою, порушенням функції органів дихання, травлення, нервової, серцево-судинної систем, зміною картини крові. Йому також властива циклічність. Розрізняють фазу наростання, розпалу і згасання симптомів. Разом із накопиченням збудника, його ферментів і токсинів посилюється імунна відповідь (накопичуються антитіла і сенсибілізовані лімфоцити тощо). Все це врахо-вують під час встановлення клінічного діагнозу і проведення лабораторних дослід-жень. У цей період збудник активно виділяється з організму, тому хворий небезпеч-ний для оточуючих як джерело інфекції.

Період реконвалесценціїхарактеризується відновленням фізіологічних функцій пошкоджених клітин, тканин, органів і всього організму, підвищенням імунної відповіді. Його тривалість залежить від стану макроорганізму, ефективності лікувальних заходів. При багатьох хворобах у цей період збудник виділяється у великій кількості. Шлях виділення залежить від локалізації інфекційного процесу. За певних умов ре­конвалесценція може перейти в мікробоносійство. Отже, клінічне одужання не завжди збігається зі звільненням макроорганізму від мікробів. Це враховують під час лікування та виписування хворого з лікарні. У тяжких випадках інфекційна хвороба може закінчитися летально . Трупи інфекційних хворих підля-гають дезінфекції з метою запобігання забрудненню довкілля патогенними мікроб-ами.

Знання особливостей кожного періоду хвороби має велике зна­чення для про-ведення лабораторної діагностики. Кожний період характеризується певною локалізацією збудника, шляхами його виділення з макроорганізму, що визначає вид патологічного матеріалу, який забирається для дослідження, і тактику лабораторних досліджень.

Резервуари та джерела інфекції. Механізми і шляхи проникнення мікробів у макроорганізм. Фактори інфекційного процесу.

Закономірності виникнення і поширення інфекцій у суспільстві є предметом вчення про епідемічний процес. Епідемічний процесвиникає і підтримується за наявності і взаємодії трьох ланок: 1) джерела збудника інфекції; 2) шляхів і факторів передачі збудника від зараженого організму до здорового; 3) сприйнятливості населення до даної інфекції. Основоположником вчення про епідемічний процес був видатний український епідеміолог Л.В. Громашевський Під джерелом інфекції, заЛ.В. Громашевським, слід розуміти об'єкт, який є місцем природного перебування і розмноження збудника. Це свого роду резервуар, у якому відбувається процес природного накопичення збудників, із якого вони можуть виділятися і заражати сприйнятливий макроорганізм. Л.В. Громашевський ототожнював поняття "резервуар" і "джерело" інфекцій. Але в 1960 році В.М. Жданов розділив ці по­няття. Резервуар збудників інфекцій— це люди, тварини (хребетні і безхребетні), а також об'єкти навколишнього середовища (рослини, ґрунт, вода), в яких збудник живе, розмножується, зберігається як вид, і які забезпечують можливість його передачі сприйнятливим макроорганізмам. У резервуарах інфекцій збудник зберіга-ється як вид не тільки в епідемічний, а і в міжепідемічний період. Джерело збуд-ників інфекцій— це конкретний заражений організм людини, тварини або об'єкт довкілля, який є природним середовищем для розмноження і накопичення патоген-них мікробів і від якого вони можуть потрапити у сприйнятливий макроорганізм і заразити його. Вважають, що резервуаром вірусу сказу в природі є кажани, які самі не хворіють на сказ, але в їх організмі вірус сказу розмножується і накопичується, тому вони здатні заражати інших тварин. Джерелом сказу для людини можуть бути єноти, лисиці, вовки, а найчастіше — собаки. Ступінь небезпечності тварин як джерела інфекції для людей залежить від характеру спілкування людей з ними в побуті та в процесі господарської діяльності. Залежно від джерела збудників інфекцій Л.В. Громаніевський усі інфекційні хвороби поділив на дві групи: антропонози і зоонози. При антропопозах джерелом інфекції є хворі люди на маніфестну, інапарантну форму інфекції, а також мікробоносії. До антропонозних інфекцій належать холера, дизентерія, черевний тиф, дифтерія, гонорея тощо. Збудники цих інфекцій здатні паразитувати тільки в людському організмі. При зоонозах джерелом інфекції для людей є лише тварини (лептоспіроз, бруцельоз, туляремія, сибірка). Цю групу інфекцій інколи називають аптропозоонозами (Л.В. Громашевський заперечував правомірність вживання цього терміну), а зооно-зами називають інфекції, джерелом яких є тварини і на які хворіють тільки тварини (чума собак, курей, великої рогатої худоби). Серед зоонозів є такі хвороби, які певний час можуть поширюватися у людському середовищі без участі тварин (чума). Пізніше було виділено третю групу інфекційних хвороб — сапронози. При сапронозах джерелом інфекції є довкілля (легіонельоз, лістеріоз, газова гангрена, ієрсиніоз, мікози). Збудники цих хвороб можуть упродовж десятиліть зберігатися у ґрунті, воді, а в теплу пору року і розмножуватися. Отже, резервуаром цих збудників є ґрунт і вода.

Збудники інфекційних хвороб переміщуються від джерела до сприйнятливого організму певним способом, що носить назву механізму передачі інфекції.Він залежить від місця локалізації збудника в макроорганізмі та способу його виділення з організму. Виведення збудника з організму може відбуватися під час фізіологічних процесів (дефекація, сечовиділення, видихання повітря) або патологічних — ссання крові комахами-паразитами (воші, блохи, комарі, москіти, кліщі), виділення гною, мокротиння тощо. Об'єкти навколишнього середовища, які забезпечують перенесен-ня збудників інфекції від джерела до сприйнятливого організму, називають факторами передачі інфекцій.Ними можуть бути повітря, харчові продукти, вода, комахи, забруднені руки, предмети (в тому числі посуд, хірургічний інструментарій, перев'язувальний матеріал тощо). Сукупність факторів передачі інфекцій зумовлю-ють шляхи поширення інфекцій.Інфекції, фактором передачі яких є вода, мають водний шлях поширення. Якщо фактором передачі є харчі — аліментарний , окремо виділяють молочний шлях передачі. Якщо фактором передачі є повітря — повітря-ний, якщо предмети побуту — контактно-побутовий шлях поширення інфекцій. Залежно від джерела, факторів передачі і механізму поширення Л.В. Громашевський виділив чотири основних типи механізму передачі інфекцій: фекально-оральний, повітряно-краплинний, трансмісивний і контактний. Крім них, нині виділяють ще один — вертикальний.

Фекально-оральний механізм передачі інфекції — збудник локалізується у кишечнику, виводиться з фекаліями, сечею, блювотними масами. Із забрудненого довкілля може потрапити в харчові продукти, воду, посуд, на руки і проникнути до сприйнятливого організму через травний тракт. Фекально-оральний механізм най­частіше реалізується через аліментарний і водний шляхи передачі інфекцій, а також може реалізуватися через брудні руки, через комах (мухи, таргани, мурашки), які виконують роль механічних пе­реносників збудників інфекцій. Цей механізм забезпечує передачу збудників кишкових інфекцій: дизентерії, черевного тифу, холери, ентеровірусних інфекцій (гепатиту А і Е, Коксакі, ЕСНО).

Повітряно-краплинний — збудник локалізується на слизових оболонках дихальних шляхів, виводиться з організму у складі аерозолю, що утворюється під час розмови, і поширюється на відстань 1—1,5м; він також поширюється під час кашлю і чхання на відстань 2—3 м. У макроорганізм збудник проникає разом із повітрям.

Повітряно-краплинний механізм реалізується краплинним шляхом (кір, коклюш, менінгококова інфекція), а також повітряно-пиловим (дифтерія, туберкульоз). Краплинним шляхом поширюються інфекції, збудники яких не стійкі до висихання і низької температури. Повітряно-пиловим шляхом — інфекції, збудники яких стійкі до висихання. Крапельки аерозолю, контаміновані збудником, осідають на різні поверхні, висихають і перетворюються на пил. Під час струшування одягу, підмітання підлоги патогенні мікроби знову потрапляють у повітря, а разом із повітрям — у дихальні шляхи.

Трансмісивний — збудник локалізується в крові і лімфі, з організму не виділя-ється. Передачу збудника здійснюють кровосисні членистоногі: воші, блохи, комарі, москіти, кліщі. Під час кровоссання збудник проникає в організм комахи, накопи-чується, інколи проходить певний цикл розвитку (малярійний плазмодій в організмі комара), проникає в слинні залози. Зараження відбувається під час укусу комара, москіта, кліща, блохи (малярія, лейшманіоз, бореліоз, чума). Можливе виділення збудника з фекаліями і забруднення шкіри, одягу людини — зараження відбувається через пошкоджену шкіру (висипний тиф). Інколи збудник не виділяється з організму комах, у такому разі зараження відбувається під час їх роздавлювання на поверхні тіла людини — збудник проникає через пошкоджену шкіру (поворотний тиф). Деякі комахи-переносники (кліщі) здатні передавати збудників інфекцій своєму потомству (трансоваріальпо), тому кліщі є резервуаром тривалого зберігання збудників інфек-цій у природі.

Контактний — збудник локалізується на зовнішніх покривах: шкірі, волоссі, слизових оболонках, рановій поверхні. Цей механізм реалізується шляхом прямого і непрямого контакту. Шляхом прямого контакту передаються інфекції, збудники яких нестійкі в навколишньому середовищі (гонорея, сифіліс, сказ, ВІЛ-інфекція). Передача збудника відбувається під час догляду за хворим, статевого контакту, через поцілунки. Якщо збудники можуть тривалий час зберігатися в навколишньому середовищі, передача відбувається шляхом непрямого контакту, його ще називають контактно-побутовим. З джерела збудники потрапляють на різні предмети (білизну, іграшки, посуд, гребінці, ножиці, бритви), зберігаються на них певний час, а у разі використання цих предметів заражають сприйнятливий організм.

Вертикальний механізм забезпечує передачу збудника від мате­рі до плоду через плаценту (кір, сифіліс, краснуха, гепатит В, ВІЛ-інфекція) або від матері до дитини під час пологів (гонорея, сифіліс, ВІЛ-інфекція), а також під час годування грудним молоком (ВІЛ-інфекція, бруцельоз, туберкульоз).

Шляхи передачі збудників інфекцій можуть бути природними, і штучними.Штучні шляхи передачі інфекцій реалізуються під час медичних і немедичних інструментальних втручань. Медичні інструментальні втручання — це лікувально-діагностичні маніпуляції: оперативне втручання, ін'єкції, застосування катетерів, зондів, ендоскопів тощо. Немедичні — це татуювання, введення наркотиків, маніпуляції, пов'язані з проколами ніздрів, мочки вуха, губи тощо. 'Гак передається вірусний гепатит, ВІЛ-інфекція, сифіліс та ін.

Серед інфекційних хвороб є такі, що мають не один механізм передачі. Це призводить до того, що хвороба проявляється у різних клінічних формах відповідно до механізму передачі. Так, туляремія у людей найчастіше проявляється у бубонній формі (трансмісивний механізм передачі), але вразі повітряно-пилового шляху передачі розвивається легенева форма хвороби.

Для виникнення інфекційної хвороби також має значення місце проникнення збудника — вхідні ворота.Це ті тканини і органи макроорганізму, через які пато-генні мікроорганізми потрапляють у макроорганізм. Так, збудник черевного тифу може спричинити хворобу в разі проникнення в організм через травний тракт, віруси грипу — через дихальні шляхи, збудник правця — через рану. У разі проник-нення цих збудників не через свої вхідні ворота хвороба не розвивається, а збудник гине. Але деякі мікроорганізми спричинюють хворобу в разі потрапляння в організм через будь-які вхідні ворота (збудники туберкульозу, чуми, сибірки). При цьому виникає різна клінічна форма перебігу хвороби (шкірна, легенева, кишкова тощо).

Проникають патогенні мікроби у внутрішнє середовище макроорганізму через здорову або ушкоджену шкіру, а також через слизові оболонки. При цьому вони долають захисні бар'єри макроорганізму. Вважають, що мікроорганізми спочатку адгезуються на чутливих клітинах, потім через слизові оболонки їх переносять фагоцити, а потім вони проникають у клітини і тканини макроор­ганізму завдяки ферментам "входження" (гіалуронідаза, муциназа, фібринолізин, колагеназа, нейрамінідазатощо).

Форми поширення інфекцій.

Інфекційні хвороби характеризуються контагіозністю, тому можуть спричинити не тільки поодиноку, а й масову захворюваність людей. Залежно від інтенсивності розрізняють спорадичну захворюваність, епідемії і пандемії. Спорадичназахворю-ваність — це поодинокі випадки захворювання, коли рівень захворюваності не перевищує звичайний рівень, властивий для даної інфекційної хвороби в певній місцевості. Епідемія— масова захворюваність, рівень якої значно (у З—10 разів) перевищує спорадичну в певній місцевості або в країні. Пандемія— високий рівень захворюваності, що поширюється на території різних країн і континентів.

Залежно від постійності виникнення виділяють ендемічні — це інфекції, що постійно реєструються у певній місцевості. Причиною ендемій є наявність у певній місцевості джерела збудника (дикі тварини) і переносника (кліщів, москітів, бліх, що паразитують на цих тваринах). У процесі еволюції сформувалися стійкі природні осередки інфекційних хвороб. Ендемічність цих захворювань знайшла відображення у їх назві (волинська гарячка, марсельська гарячка).

Форми поширення інфекцій серед тварин мають відповідні назви: епізоотія, панзоотія, ензоотія.