Обратная связь
|
Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності До 01.01.2001 р. в Україні справлялася плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, яка відповідно до ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування»[51] входила до складу загальнодержавних податків і зборів. Умови та порядок здійснення діяльності, що підлягає патентуванню, регулювалися Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»[52] та окремими підзаконними актами. З набуттям чинності Податковим кодексом України її змінив збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності, що тепер належить до місцевих зборів. Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності є обов’язковим для введення в дію місцевими радами на відповідній території згідно з вимогами ст. 10 Податкового кодексу України.
Підпунктом 14.1.68 п. 14.1 ст. 14 Кодексу збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначається як сума коштів, яка сплачується за придбання та використання торгового патенту. Торговий патент — це державне свідоцтво з обмеженим строком дії на провадження певного виду підприємницької діяльності, користування яким передбачає своєчасне внесення до бюджету відповідного збору (підп. 14.1.250 п. 14.1 ст. 14). Відповідно до ст. 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»[53] торговий патент визначався як державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності.
У підрозділі 7 розділу XX «Перехідні положення» Кодексу визначені особливості порядку повернення торгових патентів, відповідно до чого торгові патенти, видані згідно з вимогами Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»[54], строк дії яких не закінчився на момент набрання чинності Кодексом, підлягають поверненню до органів державної податкової служби за місцем їх придбання у тримісячний строк (але не пізніше закінчення строку їх дії). Державна податкова адміністрація України у своєму листі від 14.12.2010 р., № 27640/7/15-0117, роз’яснила, що з 1 січня 2011 р., до отримання бланків торгових патентів нового зразка, рекомендується видавати торгові патенти діючого зразка із встановленням термінів та ставок збору, визначених ст. 267 Кодексу, та додатковим написом на бланку торгового патенту «Торговий патент підлягає обміну».
Платники збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначаються підп. 267.1.1 п. 267.1 коментованої статті. Усіх платників збору умовно можна поділити на три групи: а) юридичні особи; б) фізичні особи — підприємці; в) відокремлені підрозділи юридичних осіб. Суб’єкти господарювання набувають статусу платника збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності, якщо вони отримали у встановленому порядку торгові патенти та здійснюють діяльність, що підлягає патентуванню.
Статтею 267 Кодексу не надано визначення таких елементів правового механізму збору, як об’єкт та база. Виходячи із загальної дефініції об’єкта оподаткування, наведеного у ст. 22 Кодексу, досить важко визначити об’єкт оподаткування цим збором. Об’єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об’єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов’язує виникнення у платника податкового обов’язку. Об’єктом оподаткування збором за провадження деяких видів підприємницької діяльності є види підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.
Відповідно до ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» патентуванню підлягали: торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг. До видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню згідно з вимогами п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу, належать такі:
а) торговельна діяльність (роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій сфері (ресторанне господарство) за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток) у пунктах продажу товарів. Законодавцем збережений підхід до визначення пунктів продажу товарів (підп. 14.1.211 п. 14.1 ст. 14), ними є:
– магазин, інша торговельна точка, що розташовані в окремому приміщенні, будівлі або їх частині і мають торговельний зал для покупців або використовують для торгівлі його частину;
– кіоск, палатка, інша мала архітектурна форма, яка розташована в окремому приміщенні, але не має вбудованого торговельного залу для покупців;
– автомагазин, розвозка, інший вид пересувної торговельної мережі;
– лоток, прилавок, інший вид торговельної точки у відведеному для торговельної діяльності місці, крім лотків і прилавків, що надаються в оренду суб’єктам господарювання — фізичним особам та розташовані в межах спеціалізованих підприємств сфери торгівлі — ринків усіх форм власності;
– стаціонарна, малогабаритна і пересувна автозаправна станція, заправний пункт, який здійснює торгівлю нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом;
– фабрика-кухня, фабрика-заготівельня, їдальня, ресторан, кафе, закусочна, бар, буфет, відкритий літній майданчик, кіоск, інший пункт ресторанного господарства;
– оптова база, склад-магазин, інші приміщення, що використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток;
б) діяльність із надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, тобто діяльність, пов’язана з наданням побутових послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи платіжні картки (підп. 14.1.151 п. 14.1 ст. 14). Перелік платних послуг, для надання яких необхідно придбавати торговий патент, визначається Постановою Кабінету Міністрів України[55]. До платних побутових послуг, на провадження діяльності з надання яких придбавається торговий патент, належать такі:
1) виготовлення чохлів усіх видів, навісів, тентів тощо; штор, занавісок, драпіровок;
2) будівництво житла за індивідуальним замовленням;
3) послуги з ремонту житла за індивідуальним замовленням;
4) технічне обслуговування та ремонт автомобілів, мотоциклів, моторолерів і мопедів за індивідуальним замовленням;
5) послуги з ремонту радіотелевізійної та іншої аудіо- і відеоапаратури (крім структурних підрозділів, розташованих у сільській місцевості);
6) заміна елементів живлення годинників;
7) виготовлення металовиробів/огорож, ґратів, поручнів за індивідуальним замовленням;
8) послуги з ремонту інших предметів особистого користування, домашнього вжитку та металовиробів;
9) виготовлення ювелірних виробів з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння/обручок за індивідуальним замовленням;
10) обмін лому дорогоцінних металів на раніше виготовлені ювелірні вироби;
11) послуги з ремонту ювелірних виробів;
12) послуги з прокату спортивних і туристичних виробів, наметів, прогулянкових човнів, лижного спорядження, ракеток, ковзанів, двоколісних велосипедів, дельтапланів, парусних дошок, водних лиж;
13) прокат транспортних засобів, мотоциклів, моторолерів, мопедів, легкових і вантажних автомобілів, причепів до автомобілів та інших пристроїв;
14) прокат весільного та урочистого одягу, а також предметів атрибутики;
15) послуги з виконання фоторобіт;
16) послуги з оброблення фотоматеріалів;
17) послуги перукарень (тільки на території міст Києва і Севастополя, обласних центрів);
18) виготовлення перук, шиньйонів, накладних борід, брів, вій тощо з волосся людини, волосу тварин та інших текстильних матеріалів (тільки на території міст Києва і Севастополя, обласних центрів);
19) послуги з тиражування звукозаписів за індивідуальним замовленням;
20) послуги з тиражування відеозаписів за індивідуальним замовленням;
в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти, тобто операції, пов’язані з переходом права власності на національну валюту України, іноземну валюту, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в національній валюті України, в іноземній валюті або банківських металах, банківські метали (підп.14.1.247 п. 14.1 ст. 14). Пунктом обміну іноземної валюти є структурна одиниця, яка відкривається банком (фінансовою установою), у тому числі на підставі агентських договорів з юридичними особами-резидентами, а також національним оператором поштового зв’язку, де здійснюються валютно-обмінні операції для фізичних осіб — резидентів і нерезидентів (підп.14.1.208 п. 14.1 ст. 14);
г) діяльність у сфері розваг, якою відповідно до підп. 14.1.46 п. 14.1 ст. 14 Кодексу є господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, що полягає в проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь у яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо. Проведення лотереї — це господарська діяльність, яка включає в себе прийняття сплати участі в лотереї (ставок), проведення розіграшів призового (виграшного) фонду лотереї, виплату виграшів (видачу призів), а також інші операції, що забезпечують проведення лотереї (підп. 14.1.197 п. 14.1 ст. 14). Однак не підлягає патентуванню діяльність із проведення державних грошових лотерей. Відповідно до підп. 14.1.201 п. 14.1 ст. 14 державні грошові лотереї передбачають наявність призового (виграшного) фонду у розмірі не менш як 50 відсотків суми отриманих доходів, а також відрахувань до Державного бюджету України в розмірі ставки податку, яка встановлена п. 151.1 ст. 151, від частини тих доходів, що залишилися після формування призового фонду. Міністерство фінансів України встановлює вимоги щодо порядку фінансового контролю за діяльністю з випуску та проведення лотерей, а також вимоги до статутного капіталу операторів. Ці вимоги не можуть бути меншими за ті, що висуваються Національним банком України до банків, які провадять діяльність на всій території України.
Підпункт 267.1.2 п. 267.1 статті ПК визначає коло суб’єктів, що не є платниками збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності. У порівнянні з нормами Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» перелік такого виду звільнень у загальному виді збережено, однак певні зміни все ж відбулися. По-перше, Закон визначав види діяльності, на які не поширювалася його дія (п. 3 ст. 1) та які провадяться без придбання торгового патенту (пункти 6, 10–12 ст. 3), тоді як Кодекс наводить перелік неплатників збору. По-друге, не знайшли відбиття в Податковому кодексі діючі раніше звільнення підприємств і організацій військової торгівлі. По-третє, новим є зарахування до неплатників збору за здійснення торгівельної діяльності та діяльності з надання платних послуг фізичних осіб — інвалідів, зареєстрованих відповідно до закону як підприємців; за здійснення діяльності у сфері розваг — суб’єктів господарювання, які провадять комп’ютерні та відеоігри.
Статтею 267 Кодексу передбачено декілька видів торгових патентів — звичайний, пільговий та короткотерміновий. Пунктом 267.2 статті ПК визначені види діяльності, які здійснюються з придбанням пільгового торгового патенту. Зауважимо, що такі види діяльності розподіляться на дві групи залежно від такої характеристики товарів, з використанням якої здійснюється ця діяльність, як країна походження: а) підп. 267.2.1 встановлений перелік таких товарів незалежно від країни походження, б) а підп. 267.2.2 — перелік таких товарів виключно вітчизняного виробництва. Відповідно до підп. 14.1.92 п. 14.1 ст. 14 Кодексу короткотерміновий торговий патент — це торговий патент на провадження торговельної діяльності, строк дії якого не перевищує 15 календарних днів.
Ставки збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначаються п. 267.3 статті. Справляння цього збору характеризується відсутністю єдиної базової ставки, оскільки ставки диференціюються залежно від місцезнаходження пунктів продажу товарів (їх асортименту) або надання платних послуг (їх видів), асортименту товарів та видів платних послуг. Для ставок цього збору характерна їх прив’язка до мінімальної заробітної плати. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оплату праці»[56] мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати праці за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може встановлюватися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). Згідно з п. 8 ст. 40 Бюджетного кодексу України її розмір щорічно визначається Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Зауважимо, що розмір плати за патенти відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» встановлювався без прив’язки до мінімальної заробітної плати у гривнях.
Пункт 267.5 статті ПК «Порядок та строки сплати збору» розглядає визначення місця, строку та способу сплати збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Зауважимо при цьому, що назві зазначеного пункту властива надмірна деталізація, оскільки порядок сплати збору включає в себе строк сплати. Місце сплати збору визначається підп. 267.5.1 таким чином:
а) за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання платних послуг — платниками, які провадять торговельну діяльність або надають платні послуги (крім пересувної торговельної мережі);
б) за місцезнаходженням пункту обміну іноземної валюти — платниками, які здійснюють торгівлю валютними цінностями;
в) за місцезнаходженням пункту надання послуг у сфері розваг — платниками, які здійснюють діяльність у сфері розваг;
г) за місцем реєстрації таких платників — платниками, які здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу;
ґ) за місцем провадження діяльності — платниками, які здійснюють торгівлю на ярмарках, виставках-продажах та інших короткотермінових заходах, пов’язаних з демонстрацією та продажем товарів.
У підпункті 267.5.2 визначено граничні строки сплати збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності:
а) не пізніше 15 числа місяця, який передує звітному місяцю, — за провадження торговельної діяльності, діяльності з надання платних послуг, здійснення торгівлі валютними цінностями;
б) не пізніше ніж за 1 календарний день до початку провадження діяльності — за провадження торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового патенту;
в) не пізніше 15 числа місяця, який передує звітному кварталу, — за здійснення діяльності у сфері розваг.
Порядок придбання та використання торгового патенту визначається пунктами 267.4 та 267.6 статті ПК. Підпунктами 267.6.4, 267.6.6 п. 267.6 статті ПКвизначаються просторові межі дії торгового патенту.Торговий патент діє на території, на яку поширюються повноваження органу, який здійснив реєстрацію суб’єкта господарювання, або за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. Торговий патент, виданий для провадження торговельної діяльності з використанням пересувної торговельної мережі (автомагазини, розвозки тощо), діє на території України. За колом осіб дія торгового патенту поширюється включно на суб’єкта, якому він виданий. При цьому підп. 267.6.5 п. 267.6 встановлена заборона передачі торгового патенту іншому суб’єкту господарювання або іншому відокремленому підрозділу такого суб’єкта.
Пунктом 267.7 статті ПК визначається строк дії торгового і пільгового патенту, який становить 60 календарних місяців, тобто 5 років, короткотермінового торгового патенту — від 1 до 15 календарних днів, торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг — 8 календарних кварталів, тобто 2 роки. Відповідно до п. 4 ст. 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становив 12 календарних місяців (1 рік), а для короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності — від 1 до 15 днів.
Суб’єкти господарювання, які припинили діяльність, що підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляють про це органи державної податкової служби. При цьому торговий патент підлягає поверненню податковим органам, а суб’єктам господарювання повертаються надмірно сплачені суми вартості торгового патенту. Норма, передбачена підп. 267.7.4 п. 267.7 статті, фактично дублює чинну до 01.01.2011 р. норму абзацу 2 п. 3 ст. 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Виходячи із зазначеної норми у разі, коли суб’єкт підприємницької діяльності припинив свою діяльність і при цьому до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово не повідомив відповідний державний податковий орган про припинення такої діяльності, сплачені кошти за торговий патент поверненню не підлягають. Отже, будь-які інші наслідки, у тому числі й відмова у прийнятті торгового патенту та його анулюванні, чинним законодавством не передбачені. Процедура анулювання торгового патенту прямо не передбачена. Між тим торговий патент як державне свідоцтво засвідчує не тільки право займатися визначеним видом діяльності, але й засвідчує також право на особливий порядок оподаткування. Дата подання заявки про припинення діяльності за торговим патентом тягне за собою різні правові наслідки: до 15 числа місяця, що передує звітному, дає право на повернення надміру сплаченої суми збору, після 15 числа місяця — на погашення податкового боргу за цим збором відповідно до встановленого порядку.
Відповідно до підп. 267.7.4 п. 267.7 статті у разі невнесення суб’єктом господарювання збору у встановлений цією статтею строк дія такого патенту анулюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулося таке порушення. При цьому суми збору, не сплачені у встановлені строки, вважаються податковим боргом. Відповідальність суб’єктів господарювання, що проводять торговельну діяльність і діяльність у сфері розваг, а також здійснюють торгівлю готівковими валютними цінностями та надають платні послуги, за порушення порядку отримання та використання торгового патенту передбачена статтею 125 Податкового кодексу України:
1) за порушення порядку використання торгового патенту, передбаченого підпунктами 267.6.1–267.6.3 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у розмірі збору за один календарний місяць (для діяльності у сфері розваг — у розмірі збору за один квартал);
2) за здійснення діяльності, передбаченої статтею 267, без отримання відповідних торгових патентів або з порушенням порядку використання торгового патенту, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267 (крім діяльності у сфері розваг), сплачують штраф у подвійному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше подвійного його розміру за один місяць;
3) за здійснення реалізації товарів, визначених п. 267.2 ст. 267, без отримання пільгового торгового патенту або з порушенням порядку його отримання та використання, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у п’ятикратному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше п’ятикратного його розміру за рік;
4) за здійснення торговельної діяльності без придбання короткотермінового патенту або з порушенням порядку його отримання та використання, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у подвійному розмірі збору за весь строк такої діяльності;
5) за здійснення діяльності у сфері розваг, передбаченої ст. 267, без отримання відповідного торгового патенту або з порушенням порядку його використання, передбаченого підпунктами 267.6.4 і 267.6.5 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у восьмикратному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше восьмикратного його розміру за один квартал.
Несплата (неперерахування) суб’єктом господарювання сум збору за здійснення деяких видів підприємницької діяльності, зазначених у підп. 267.1.1 п. 267.1 ст. 267 в порядку та строки, визначені цим Кодексом, тягне за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків ставок збору, встановлених статтею 267 Кодексу.
Туристичний збір
З прийняттям Податкового кодексу України туристичний збір замінив курортний збір, порядок справляння якого визначався ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»[57]. Зауважимо, що змінилася не тільки назва збору, а суттєвих змін зазнав також увесь правовий механізм збору. Пунктом 268.1 статті ПК туристичний збір визначається як місцевий збір, кошти від якого зараховуються до місцевого бюджету. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 69 Бюджетного кодексу України кошти від сплати туристичного збору зараховуються до загального фонду бюджетів місцевого самоврядування. Введення в дію туристичного збору на відповідній території є правом місцевої ради згідно з п. 10.4 ст. 10 Кодексу.
Платниками курортного збору були громадяни, які прибували до курортної місцевості. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об’єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортною є наявність на ній природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікування людей[58]. Перелік населених пунктів, віднесених до курортних, встановлюється Кабінетом Міністрів України[59].
Стаття 268 Податкового кодексу по-іншому визначає платника туристичного збору. По-перше, платниками туристичного збору можуть бути не тільки громадяни, але й іноземці та особи без громадянства, тобто всі фізичні особи. По-друге, законодавець відмовився від конструкції «курортна місцевість», тепер платниками збору є фізичні особи, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, де діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору. Крім того, обов’язковою умовою набуття статусу платника туристичного збору виступає отримання (споживання) послуг з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов’язанням залишити місце перебування в зазначений строк.
Законодавча регламентація курортного збору передбачала широке коло осіб, які мали пільги щодо його сплати. Зокрема, від сплати курортного збору звільнялися[60] діти віком до 16 років; інваліди та особи, що їх супроводжують; учасники Великої Вітчизняної війни; воїни-інтернаціоналісти; учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; особи, які прибули за путівками та курсовками в санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, включаючи містечка та бази відпочинку; особи, які прибули в курортну місцевість у службове відрядження, на навчання, постійне місце проживання, до батьків та близьких родичів; особи, які прибули за плановими туристичними маршрутами туристично-екскурсійних установ і організацій, а також які здійснюють подорож за маршрутними книжками; чоловіки віком 60 років і старші, жінки віком 55 років і старші.
Підпункт 268.2.2 п. 268.2 ст. 268 закріплює перелік осіб, які не можуть бути платниками туристичного збору. Зауважимо, що податкові пільги з туристичного збору також зазнали певних змін. Так, відсутні серед пільгових категорій осіб діти віком до 16 років; чоловіки і жінки пенсійного віку тощо. Новим є зарахування до неплатників туристичного збору осіб, які постійно проживають, у тому числі на умовах договорів найму, в селі, селищі або місті, радами яких встановлено такий збір; дітей-інвалідів та особи, що їх супроводжують (не більше одного супроводжуючого) тощо.
Особливістю правового регулювання туристичного збору є відсутність законодавчого визначення об’єкта оподаткування цим збором та одночасне закріплення бази справляння збору (п. 268.4 ст. 268). База оподаткування — це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об’єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується при визначенні розміру податкового зобов’язання. Базою справляння туристичного збору є вартість усього періоду проживання (ночівлі) у готелях, кемпінгах, мотелях, гуртожитках для приїжджих та інших закладах готельного типу, санаторно-курортних закладах, квартирах і будинках, що належать фізичним особам на праві власності або на праві користування за договором найму. До бази оподаткування (вартості проживання) не включається податок на додану вартість, а також витрати на харчування чи побутові послуги, телефонні рахунки, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в’їзд (виїзд), обов’язкове страхування, витрати на усний та письмовий переклади, інші документально оформлені витрати, пов’язані з правилами в’їзду.
Ставка як основний елемент правового механізму збору визначається як розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру бази оподаткування. Для туристичного збору передбачена відносна (адвалорна) ставка, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування. Ставки туристичного збору встановлюються у такому порядку: 1) граничний розмір ставки збору визначається в п. 268.3 коментованої статті — від 0,5 до 1 % до бази його справляння; 2) конкретний розмір ставки туристичного збору встановлюється відповідним рішенням сільської, селищної та міської ради. Зауважимо, що відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» граничний розмір курортного збору не перевищував 10 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто максимально становив 1,7 грн.
Суб’єктний склад податкових правовідносин при справлянні туристичного збору характеризується великою кількістю суб’єктів зобов’язаної сторони. Так, окрім платника збору, наявний також специфічний суб’єкт — податковий агент. Відповідно до ст. 18 Кодексу податковим агентом визнається особа, на яку покладається обов’язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов’язки, встановлені Кодексом для платників податків.
Перелік можливих податкових агентів закріплений підп. 268.5.1 п. 268.5 статті ПК. Зауважимо, що відповідно до Декрету курортний збір справлявся: а) адміністрацією готелю та іншими установами готельного типу під час реєстрації прибулих; б) квартирно-посередницькими організаціями при направленні осіб (крім прибулих за путівками туристично-екскурсійних установ і організацій) на поселення в будинки (квартири), що належать громадянам на праві власності. При цьому Декрет не називав таких осіб податковими агентами. Порівняно із зазначеним переліком Податковим кодексом розширено перелік можливих податкових агентів. Конкретний перелік податкових агентів при справлянні туристичного збору встановлюється відповідним рішенням сільської, селищної, міської ради. Така норма відповідає загальному положенню, закріпленому п. 12.4 ст. 12 Кодексу, згідно з яким до повноважень сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів належить визначення переліку податкових агентів при справлянні туристичного збору.
Істотно різниться порядок справляння курортного збору та туристичного збору. Курортний збір справлявся з платників за місцем їх тимчасового проживання. При зміні платником місця проживання в межах курортної місцевості курортний збір повторно не справлявся. З осіб, які прибули в курортну місцевість, збір справлявся не пізніш як у триденний термін від дня прибуття. Відповідно до пунктів 268.6, 268.7 статті ПК туристичний збір справляється під час надання послуг, пов’язаних із тимчасовим проживанням (ночівлею). При цьому новелою є встановлення обов’язку зазначати суму сплаченого збору окремим рядком у рахунку (квитанції) на проживання. Туристичний збір сплачується до місцевих бюджетів авансовими внесками до 30 числа (включно) кожного місяця (у лютому до 28 (29) включно). Суми нарахованих щомісячних авансових внесків відображаються у квартальній податковій декларації. Остаточна сума збору, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний (податковий) квартал (з урахуванням фактично внесених авансових платежів), сплачується у строки, визначені для квартального податкового періоду.
Окрім обов’язку з обчислення та перерахування сум туристичного збору до відповідного бюджету, на податкових агентів покладений обов’язок з податкової звітності. Форма податкової декларації туристичного збору встановлена наказом Державної податкової адміністрації України[61]. Податкова декларація туристичного збору може бути таких видів: звітна, звітна нова, уточнююча. Податкова декларація подається до органу державної податкової служби за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює календарному кварталу.
Правове регулювання єдиного податку:
Сплата єдиного податку являє собою спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, особливості застосування якої закріплені Указом Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» № 727 від 03.07.1998 р., який з 19 вересня 1999 р. діє в редакції указу № 746 від 28.06.1999 р. (далі Указ). Цей Указ був прийнятий з метою реалізації державної політики з питань розвитку та підтримки малого підприємництва, ефективного використання його можливостей відповідно до п. 4 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України. Застосування такої системи є найбільш поширеним способом оподаткування суб'єктів малого підприємництва, яка введена в дію з 1 січня 1999 р., причому таким суб'єктам надано право вибору між оподаткуванням по загальній чи спрощеній системі.
Відповідно до ст. 1 Указу спрощена система вводиться для суб'єктів малого підприємництва: фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи, та юридичних осіб - будь-якої організаційно-правової форми та форми власності. Однак, згідно з п. 7 Указу не можуть бути платниками єдиного податку:
- суб'єкти підприємницької діяльності, для роботи яких відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності необхідно придбання спеціального патенту»;
- довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові організації;
- суб'єкти підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам-учасникам та засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищують 25%;
- фізичні особи - приватні підприємці, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, а також пально-мастильними матеріалами (зазначимо, що юридичним особам, що здійснюють торгівлю переліченими вище товарами, перехід на єдиний податок не забороняється).
Доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності, що обкладаються єдиним податком, не включаються до складу сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року такого платника та осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, а сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов'язань як самого платника податку, так і осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.
Спрощена система оподаткування, обліку та звітності для юридичних та фізичних осіб має суттєві відмінності, тому їх необхідно розглянути окремо.
Юридичні особи – платники єдиного податку:
Для переходу на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності юридичні особи - суб'єкти малого підприємництва будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, повинні відповідати таким критеріям:
а) за рік середньооблікова чисельність працюючих у такого суб'єкта не повинна перевищувати 50 чоловік;
б) обсяг виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не повинен перевищувати 1 млн. гривень.
Середньооблікова чисельність працюючих визначається згідно з Указом за методикою, затвердженою органами статистики, з урахуванням усіх працівників, у тому числі і тих, які працюють за договорами та за сумісництвом, а також працівників представництв, філій, відділень та інших відокремлених підрозділів. Врахувати всі ці категорії працівників дозволяє Інструкція № 171 Міністерства статистики.
Під виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), згідно з Указом, розуміється сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок та (або) в касу за здійснення операцій продажу продукції (товарів, робіт, послуг).
Конкретні ставки єдиного податку встановлені Указом № 746 лише для юридичних осіб. Так, передбачено два варіанти ставок:
6% суми виручки - у разі сплати податку на додану вартість згідно із Податковим кодексом;
10% - у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Сплата єдиного податку юридичними особами здійснюється щомісяця не пізніше 20 числа наступного за звітним місяця.
Підприємство може перейти на єдиний податок з будь-якого звітного періоду (кварталу). Для переходу необхідно не пізніше, ніж за 15 днів до початку звітного кварталу подати письмову заяву до податкового органу за місцем державної реєстрації такого суб'єкта. При цьому має бути дотримано істотна умова: сплачено всі встановлені податки та обов'язкові платежі за попередній звітний (податковий) період (ст. 4 Указу № 746), термін сплати яких настав на момент подання заяви, тобто не повинно бути ніякого податкового боргу. Роз'яснення центрального податкового органу з цього приводу містяться в листах від 30.12.1999 р. № 19786 та від 17.04.2000 р. № 1988, згідно з якими, для цілей цього Указу заборгованістю з податків і зборів (обов'язкових платежів), що виникає у зв'язку з невиплатою заробітної плати, вважається вся сума такої заборгованості, що розраховується на кінець останнього звітного періоду в бухгалтерському обліку суб'єктів підприємницької діяльності, крім суми, нарахованої за останній звітний місяць.
Податковий орган зобов'язаний протягом десяти робочих днів видати свідоцтво про право сплати єдиного податку, або надати письмову мотивовану відмову про це нам. Свідоцтво видається юридично особам строком на один рік.
Платник єдиного податку - юридична особа зобов'язана вести Книгу обліку доходів і витрат. Ця Книга в обов'язковому порядку реєструється в податкових органах.
У разі порушення умов Указу юридичні особи зобов'язані повернутися до загальної системи оподаткування з кварталу, наступного за тим, в якому було допущено таке порушення.
Фізичні особи – платники єдиного податку:
Перейти на спрощену систему оподаткування можуть фізичні особи - підприємці, які відповідають наступним вимогам:
|
|