Вдосконалення фінансово – інвестиційного забезпечення підприємств аграрного сектору

Для інвестиційного забезпечення аграрного сектора економіки необхідна виважена державна підтримка. Держава має виконувати функції гаранта стабільності інвестиційного клімату за рахунок проведення регламентованої та передбачуваної податкової, амортизаційної, митної, цінової та кредитної політики.

Послідовна системна інвестиційна політика, що має на меті формування прибуткових підприємств в аграрному секторі, дозволить створити передумови для виробництва конкурентної продукції, структурної перебудови АПК та розвитку сільського господарства.

В сучасних умовах підприємства агропромислового комплексу постали перед проблемою нагромаджування власного капіталу для здійснення або модернізації виробництва. Невирішеним залишається питання отримання довгострокових позичок в комерційних банках. Водночас, в агропромисловому виробництві спостерігається тенденція скорочення обсягів фінансових ресурсів у господарствах усіх форм власності. Внаслідок цього сформований раніше ресурсний потенціал, особливо у сільському господарстві, рік у рік вичерпується. Фактичні строки експлуатації більшості основних засобів у 2-2,5 раза перевищують нормативні.

Для подальшого розвитку аграрного сектора істотною перешкодою залишається висока зношеність основних засобів виробництва, застаріла техніка та технології. Зокрема, щорічне зношення основних засобів, насамперед технічних, у 10 разів перевищує їх оновлення. Через різке зниження платоспроможності сільськогосподарських товаровиробників фондоозброєність у галузі зменшилась у 4,5 раза.

Пріоритетними напрямами капіталовкладень є: введення в дію тваринницьких приміщень; будівництво елеваторів, оптово-роздрібних ринків сільськогосподарської продукції, заводів з альтернативних видів палива; зведення теплиць закритого ґрунту;будівництво комбікормових, силосних та сінажних споруд; рекультивація земель.

В останні роки частка капітальних вкладень у розвиток сільського господарства України коливається в межах 5-7 відсотків. Це зумовлено відсутністю фінансових можливостей сільськогосподарських товаровиробників. За шість місяців 2013 року загальні обсяги інвестицій по Україні склали 56,7 % до відповідного періоду 2012 року.

Станом на 1 липня 2013 року в агропромисловий комплекс України було залучено 7944,3 млн. грн. інвестицій в основний капітал (14,7 % від загального обсягу інвестицій в економіку – 54081,7 млн. гривень). З них 4756,5 млн. грн. вкладено в харчову та переробну промисловість, 3181,8 млн. грн. у сільське господарство та 5,9 млн.грн. у рибництво (відповідно 8,8%, 5,9 % та 0,01% від загального обсягу інвестицій в економіку). Обсяги залучення інвестицій в сільське господарство в порівнянні з відповідним періодом 2012 року становлять 54,3%, у тому числі: в галузі рослинництва 54,3%, тваринництва – 52,5%, надання послуг у рослинництві і тваринництві, облаштування ландшафту – 184,1%, рибальство та рибництво - 61,6%. Спостерігається зниження у І півріччі 2013 року темпів залучення інвестицій і в харчову промисловість, обсяги освоєння яких становлять 64,8 % до відповідного періоду 2011 року [28].

З початку 2013 року спостерігається зменшення обсягу освоєних інвестицій в основний капітал майже в усіх регіонах. У 2013р. машинно-тракторний парк сільськогосподарських підприємств налічував: - 153,8 тис. тракторів (8 од. на 1000 га ріллі); - 36,8 тис. зернозбиральних комбайнів (3 од. на 1000 посівної площі зернових без кукурудзи); - 5,1 тис. бурякозбиральних машин (16 од. на 1000 га посівної площі буряків); - 2,9 тис. кукурудзозбиральних комбайнів (1,3 од. на 1000 га посівної площі кукурудзи). Енергетичні потужності в сільськогосподарських підприємствах становлять 53,9 млн. к. с. (280,7 к.с. на 100 га посівної площі).

На 1 січня 2013р. особисті селянські та інші господарства населення мали в своєму розпорядженні 165,0 тис. тракторів та 19,8 тис. комбайнів. З метою прискорення оновлення машинно-тракторного парку сільськогосподарських товаровиробників державою фінансуються програми придбання вітчизняної сільськогосподарської техніки і обладнання на умовах фінансового лізингу та часткової компенсації вартості складної сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва.

Лідерами за обсягами зростання освоєних інвестицій у сільське господарство порівняно з відповідним періодом 2012 року є лише: Сумська область ( збільшення на 31,5%) та м. Севастополь ( більше на 19,4%); майже на рівні минулого року спрацювали Миколаївська, Закарпатська та Одеська області (відповідно 99,8 %, 95,9% та 91,3%). Значне зменшення обсягів залучених інвестицій відповідно до аналогічного періоду 2012 року спостерігається в Луганській (32,19 %), Житомирській (30,8 %), Хмельницькій (30,3 %), Івано-Франківській (21,5 %) областях та м. Києві (2,4 %).

Слід зауважити, що питома вага освоєних інвестицій в основний капітал у сільське господарство України складає 5,9%. Очолюють такий список Тернопільська (24,4%), Сумська (23,5%), Черкаська (22,3%), Херсонська (21,1%), Чернігівська (17,9%), Кіровоградська (12,4%), Вінницька (10,8%), Хмельницька (10,6%), Миколаївська (9,6%), АР Крим (9,4%), Запорізька (7,6%), Харківська (7,3%), Київська (6,5%) області, у яких цей показник значно вище середнього рівня.

В умовах дефіциту фінансових ресурсів в аграрному секторі простежується стійка тенденція старіння виробничих потужностей. За останні роки значно знизився рівень оновлення та поповнення підприємств сільськогосподарською технікою. У зв'язку з щорічним зменшенням кількісного складу машинно-тракторного парку та його балансової вартості у сільськогосподарських підприємств зменшуються можливості використання амортизаційних відрахувань для оновлення основних засобів [36]. Крім того, тільки незначна частина цих коштів спрямовується на закупівлю техніки. Практично вся сума йде на поповнення оборотних коштів у зв'язку з їх дефіцитом.

Потенційними джерелами отримання інвестиційних ресурсів для агропромислових підприємств може бути емісія облігацій та акцій, лізинг. Проте, підприємства недостатньою мірою використовують ці джерела через недосконалість законодавства та з інших причин.

Постачання техніки на умовах фінансового лізингу забезпечує Національна акціонерна компанія "Украгролізинг". Переваги придбання техніки на умовах фінансового лізингу: нижча, ніж у банків, річна відсоткова ставка - 3,1% на 3-7 років з попередньою оплатою 10% повної вартості; значно менша сума застави, ніж у комерційних банках; незмінні умови.

У 2013 році Компанією було передано сільгосптоваровиробникам на умовах фінансового лізингу 851 од. сільськогосподарської техніки та обладнання на суму 196,7 млн.грн., в тому числі 273 тракторів та 79 зернозбиральних комбайнів. На умовах пільгового кредитування сільгосптоваровиробниками в 2013 році придбано техніки на загальну суму понад 3 млн.грн., а в цілому за 2013 рік придбано 1127 од. техніки на суму близько 2,8 млрд.грн. У сільському господарстві України розширюється застосування технологій, зорієнтованих на енерго- та ресурсозаощадження, зокрема, використання в землеробстві широкозахватних та комбінованих агрегатів, впровадження технологічних операцій мінімального та нульового обробітку ґрунту.

У 2013 році бюджетні асигнування у сільське господарство збільшилися проти 2003 року в 3,1 раза і становили 4,9 млрд грн, крім того на утримання закладів аграрної освіти спрямовано 1,5 млрд грн, на проведення наукових досліджень - 101,6 млн грн.

В останні роки не спостерігається різке збільшення обсягів інвестицій не тільки в АПК, але й в економіці країни. Протягом 2005-2013 років частка інвестицій у структурі ВВП не перевищила 20-відсоткової позначки. Світовий досвід свідчить, що для стабільного економічного росту обсяг інвестицій повинен становити не менше 20-25 відсотків обсягу ВВП.

Сільське господарство, однак, поки що посідає незначне місце у пріоритетних напрямах залучення інвестицій в економіку України. Якщо взяти до уваги, що харчова промисловість одержує сировину від сільського господарства, то інвестиційна привабливість сільського господарства більш проявляється через розвиток харчової та легкої промисловостей.

За умови обмеження інвестиційних ресурсів одним з основних завдань держави є визначення пріоритетних сфер інвестування. В Україні, як і в багатьох інших державах, пріоритетність інвестування визначається територіями, на яких формуються спеціальні економічні зони (СЕЗ), та об'єктами, розміщеними на цих територіях.

В Україні створено 11 спеціальних економічних зон (СЕЗ) та запроваджено спеціальний режим інвестиційної діяльності на 66-ти територіях пріоритетного розвитку (ТПР) у 9-ти регіонах країни, створено 8 технопарків. Таким чином, спеціальний режим поширюється на понад 10 відсотків території України. Причинами низької ефективності СЕЗ та ТПР є нестабільність законодавства, недостатній розвиток інфраструктури (транспорту, телекомунікацій) [52]. Так, зареєстровані у СЕЗ підприємства безмитно ввозять продукцію і здійснюють незначний, переважно, завершальний етап виробництва товарів. Також спостерігається часткова або повна монополізація окремих ринків. Прикладом є вимоги вітчизняних виробників м' ясопродуктів щодо вилучення м'ясопродуктів з переліку товарів, які дозволено безмитно ввозити на території спеціальних економічних зон.

Території СЕЗ мають достатньо високу інвестиційну привабливість та наявний в них сприятливий клімат для розвитку підприємництва і розміщення іноземних інвестицій в АПК, що зумовлено встановленням пільгового режиму оподаткування, а також пільгових митних тарифів на імпорт устаткування та експорт готової продукції.

Проте, стимулюючи підприємницьку діяльність, створення зон не вирішує всіх економічних проблем. Тільки за рахунок виваженого державного регулювання в рамках довгострокових програм, які враховують всі аспекти економіки (відносини власності, структуру господарства, ринкові відносини, інфраструктуру, соціальну сферу), можливо досягти позитивних результатів.

У структурі інвестицій в економіку України важливе місце займають прямі іноземні інвестиції. Незважаючи на невелику частку в загальних інвестиціях, вони мають значний вплив на її розвиток.

Для залучення іноземних інвестицій в економіку України сформувалися як позитивні, так і негативні чинники. Так, до позитивних можна віднести те, що на законодавчому рівні практично не існує обмежень щодо обсягу іноземних вкладень, створено кращі умови для репатріації капіталів та переказу прибутків, підприємствам з іноземними інвестиціями дозволено застосовувати метод прискореної амортизації із збільшенням чинних норм не більше, ніж у два рази.

В останні роки відбувається поступове економічне піднесення в усіх регіонах України, навіть у слаборозвинутих областях, таких, як наприклад, Херсонська і Кіровоградська. Крім того, по окремих регіонах вплив стримуючих факторів надто різний. Наприклад, основною перешкодою для залучення інвестицій в Одеську та Запорізьку області є нестача сировини, для Тернопільської та Вінницької — відсутність налагодженої системи збуту продукції. Існують і спільні для всіх регіонів фактори, які стримують залучення інвестицій. До найбільш вагомих відносяться: низький рівень платоспроможності споживачів, високий рівень податків, нестача оборотних коштів, труднощі з отриманням довгострокових кредитів.

Найбільш поширеною формою іноземного інвестування є спільні підприємства з виробництва і переробки сільськогосподарської продукції. Однак, спільні підприємства з іноземними інвестиціями, які функціонують в регіонах, поки що не забезпечують вирішення там проблеми зайнятості населення і не впливають позитивно на торговельні баланси областей.

Підприємства АПК, які функціонують із залученням іноземного капіталу, мають вищий рівень як поточної, так і швидкої ліквідності, продуктивності майна та рентабельності, хоча в цілому досягнутий рівень ефективності іноземних інвестицій явно недостатній.

Отже, низькі темпи збільшення обсягів іноземного інвестування та недостатній рівень його віддачі в АПК в умовах зростаючого дефіциту ресурсів і зменшення джерел його покриття потребують поглибленого вивчення проблеми ефективності іноземних інвестицій як в Україні так і в її регіонах [37].

Для інвесторів особливе значення має визначення пріоритетів інвестиційної діяльності та вибір її найбільш ефективного спрямування [27]. Практика світового досвіду показує, що іноземні інвестиції надходять, насамперед, у ті країни, де створена стабільна й ефективна законодавча база щодо режиму залучення та використання іноземних інвестицій.

В останні роки поліпшення інвестиційного клімату у вітчизняному аграрному секторі, за оцінками більшості інвесторів, не відбулося. Це зумовлено, з одного боку, проблемами макрорівня (відсутністю сталої законодавчої бази, стратегії розвитку економіки, інфляційні процеси, високі банківські відсотки), а, з іншого боку, внутрішніми проблемами підприємств, які займаються виробництвом та наданням послуг у сільському господарстві (низький рівень ефективності їх бізнесу, відсутність належної інфраструктури у сільській місцевості та достатнього рівня менеджменту їх керівників).

Поліпшення інвестиційного клімату як на національному рівні, так і на рівні окремих регіонів можливе за рахунок удосконалення інформаційної складової та застосування маркетингових методів щодо нарощування інвестиційних можливостей територій.

Проблема інвестування агропромислового виробництва в Україні з актуальної в перші роки реформування аграрного сектора економіки перетворилася в ключову, яку не вдалося належним чином вирішити й дотепер. Цьому перешкоджали як об'єктивні причини - вкрай несприятливі кліматичні умови в окремі роки, так і суб'єктивні - стратегічні прорахунки в здійсненні реформ, поточні помилки у процесі їхньої практичної реалізації.

У теперішній час основною проблемою для сільськогосподарських товаровиробників є дефіцит фінансових ресурсів. Вона поглиблюється ще втратою абсолютною більшістю сільськогосподарських підприємств у процесі реформування власних оборотних коштів, їхньою збитковою роботою в останні роки. Така ситуація накладає певний відбиток на пошук шляхів для виходу з положення, що склалося.

Перше, що було зроблено Урядом у згаданому напрямі - це мінімізація податкового тиску на сільськогосподарських товаровиробників. Досягли цього як за рахунок ліквідації окре­мих податків, зокрема відрахувань у Фонд здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи і соціаль­ного захисту населення, у Державний інноваційний фонд, так і переведення сільськогосподарських підприємств на спеціальний режим оподатковування. У практичному плані це реалізувалося у введенні фіксованого сільськогосподарського податку (ФСП) і зміни механізму сплати податку на додану вартість з таким розрахунком, щоб податок перераховувався не в бюджет, а залишався в розпорядженні сільськогосподарських підприємств і використовувався ними для придбання матеріальних ресурсів виробничого призначення [27, с.10].

У такий спосіб для сільськогосподарських підприємств були створені певні переваги, однак такі зміни сприймаються не всіма економістами.

Дійсно, такий підхід не можна вважати чисто ринковим. Але в умовах, що склалися, такі дії були вимушеними. Рівень сплати податків сільськогосподарськими підприємствами щорічно знижувався і в 1998 – 2000рр. (перед запровадженням ФСП) стано­вив тільки 35 %, тобто досягнув критичної межі. У більшості ви­падків це пояснювалося фінансовим станом платників податків, який внаслідок цінового диспаритету та недосконалого механіз­му відшкодування ПДВ сільськогосподарським підприємствам значно погіршився [39, с.15].

Виправданість такої акції підтвердили наступні події - рівень сплати ФСП став підвищуватися, через рік досягнув 90% і не знижувався в усі наступні роки, перевищивши за абсолютним розміром усі раніше сплачувані податкові платежі. Отже, бюджет від цього не постраждав, навпаки надходження збільшились.

З реформуванням податкової системи, запровадженням Податкового кодексу ці позиції переглядаються. Зовсім іншого змісту набуває ФСП, оскільки з його складу вилучені відрахування на пенсійне страхування, інші підходи для сільськогосподарських підприємств передбачаються по механізму ПДВ. Розглядаються також можливості посилення стимулюючої функції податкової системи щодо аграрного сектора АПК через надання нового змісту земельному податку і податку на прибуток. При цьому всі зміни, як ті, що вже здійснені, так і ті, які передбачаються, максимально узгоджуються з європейськими стандартами та вимогами СОТ.

Друга проблема, яка донедавна вважалася не розв'язною, - кредитування сільськогосподарських товаровиробників. Вона постала перед сільським господарством ще з тих часів, коли воно перетворилося у товарне виробництво.

Це сталося в силу специфіки сільськогосподарського виробництва, яка певним чином впливає і на кредитні відносини, суть яких полягає у:

- подовженому циклі виробництва у більшості випадків, що передбачає підвищену кредитоємкість галузі;

- неритмічності процесу виробництва, а отже і неритмічності потреби у кредитних ресурсах;

- підвищеній потребі в кредитах у певні періоди року;

- залученні кредитних ресурсів на відносно тривалий період.

Відмічене, а також підвищений ризик одержання стабільних позитивних фінансових результатів від господарської діяльності ускладнювали кредитні відносини сільськогосподарських товаровиробників з банками в усі часи.

Всі ці моменти тим або іншим чином враховувались при кредитуванні сільськогосподарських підприємств і у такий спосіб досягався позитивний результат.

При здійсненні реформ в аграрному секторі АПК більшість відмічених положень не враховувались (або враховувались недостатньо). Вважалось, що кожний суб'єкт господарювання має (і може) придбавати кредитні ресурси на кредитному ринку за ринковою ціною. Рівновага (цінова) буде досягатися через до­тримання попиту і пропозиції.

У процесі практичної діяльності такій підхід виявився не життєздатним. Реальні відносини на кредитному ринку були набагато складнішими, ніж уявлялося, і така універсальна модель не спрацювала.

Виявилося, що абсолютна більшість сільськогосподарських товаровиробників на умовах, що склалися на кредитному ринку, не можуть придбати (залучити) кредитні ресурси навіть теоретично.

Третьою проблемою, що залишається не вирішеною для сільського господарства до цього часу, є безпосереднє бюджетне фінансування агропромислового виробництва. Не можна сказати, що цьому питанню не приділялася увага. Є і певні успіхи в цьому напрямку. Досить зазначити, що бюджетне фінансування сільського господарства за останні п'ять років збільшилося більш ніж у 3 рази. Але і таких коштів як і раніше недостатньо, про що свідчить їхній розмір у загальному обсязі фінансування сільського господарства, що за питомою вагою не перевищує 20 відсотків. Очевидно, що такі обмежені ресурси доцільно концентрувати на тих напрямах економічного розвитку аграрного сектора, які є найбільш перспективними і які обіцяють найвищу ефективність.

Однак, практика бюджетного фінансування сільського господарства, що склалася, не підтверджує цього. Кошти, що виділяються з Державного бюджету, як правило, розпорошуються за багатьма напрямами, програми фінансування «розмиті», відсутнє їхнє економічне обгрунтування і контроль за здійсненням.

З огляду на відзначене, а також необхідність максимізації ефективності від обмежених фінансових ресурсів доцільна зміна підходів до використання бюджетних коштів. Насамперед, необхідний чіткий розподіл об'єктів фінансування мінімум за трьома напрямами: цільові програми, спеціальні заходи і поточні (виробничі) потреби.

Цільові програми повинні мати детальне обгрунтування за напрямами здійснення, термінами дії, економічними параметрами, обов'язково піддаватися ретельному аналізу і контролю як у процесі їхньої реалізації, так і оцінці при закінченні встановленого терміну виконання.

Окремо повинні передбачатися в бюджеті кошти для фінансування спеціальних заходів. По-перше, тому, що цей напрям фінансування, як правило, не вимагає визначення економічної ефективності, оскільки тут переслідуються інші цілі, пов'язані з профілактикою, запобіганням негативним подіям (профілактика захворювань, епідемій та ін.). По-друге, потреба в таких коштах нормується (стандартизується) і їхня економія в більшості випадків не бажана. Тому тут інші підходи до планування і контролю за використанням таких коштів.

І, нарешті, бюджетне фінансування виробничої діяльності. Цей напрям фінансування за обсягом повинен бути менш значним, тому що за своєю суттю бюджет не передбачає фінансування виробничої діяльності. З цього джерела фінансуються, як правило, тільки разові заходи, потреба в яких виникає за певних умов, про які домовляються в кожному конкретному випадку. Тут також своя специфіка планування і контролю за цільовим використанням бюджетних засобів.

Так, географічне положення і природні умови України, велика чисельність населення і високий рівень його освіти - показники сприятливості для інвесторів. Особливо, коли певна частина населення не має постійної роботи і стабільного доходу. Низький рівень заробітної плати може мати і негативне значення, тому що сприяє зацікавленості в одержанні хабарів при проведенні економічних заходів.

Кваліфікована робоча сила, соціальне незахищена, не затребувана державою, використовується закордонними підприємцями, тому що фахівці мають потребу в роботі. В Україні оплата праці значно нижча, ніж в інших економічно стабільних країнах, що є перевагою для прямих іноземних інвестицій.

Нерозвинена інфраструктура як виробнича, так і соціальна з одного боку є перешкодою для західних бізнесменів, з іншого - це надійний об'єкт вкладення капіталу. Разом з тим, вкладення капіталу і розвиток країни (кожної) визначається економічною безпекою країни.

Проблемою інвестиційної політики є визначення найбільш ефективних сфер вкладень інвестицій. Інвестор, вкладаючи гроші, враховує свою ймовірну перспективу, аналізуючи спо­лучення вкладень і очікуваних доходів.

Державна інвестиційна програма орієнтується на пріоритетні об'єкти інвестування. Відповідно до теоретичного аналізу для України в даний період часу основними є такі сфери, як екологія, охорона здоров'я й освіта, що вимагають реструктуризації і додаткових капітальних вкладень. Джерелами фінансування можуть бути державні кошти, а також можливий розвиток названих об'єктів за рахунок інвесторів, у тому числі іноземних, особливо інвестування екологічних проектів, які мають значення не для одного регіону.

Але для інвесторів пріоритетними є галузі й підприємства, що мають інноваційний потенціал і здатні забезпечити рентабельність капіталу, що функціонує в процесі виробництва.

Для іноземних інвесторів особливе значення має визначення пріоритетів інвестиційної діяльності і вибір її найбільш ефективного напрямку. Наприклад, інвестиції США направляються в такі сфери і галузі як телекомунікації, агропромисловий комплекс, машинобудування, охорона здоров'я. Великобританія пріоритетними вважає машинобудування, металургію, харчову промисловість, торгівлю. Прямі інвестиції Німеччини надходять у такі галузі : машинобудування, металургія, харчова промисловість, торгівля.

Закордонні інвестори - це великі інвестиційні компанії і наукові центри, що проводять свої комплексні дослідження економічного розвитку країни, визначаючи пріоритетні галузі для свого капіталу й аналізуючи стан сфер і галузей у процесі проведення реформ в Україні.

Практика світового досвіду переконує, що іноземні інвестиції надходять, насамперед, у ті країни, де створена стабільна й ефективна законодавча база щодо режиму їх залучення та використання.

В останні роки поліпшення інвестиційного клімату в Україні, за оцінками більшості інвесторів, не відбулося. Це зумовлено, з одного боку, проблемами макрорівня: відсутністю сталої законодавчої бази, стратегії розвитку економіки, інфляційними процесами, високими банківськими відсотками, а з іншого - внутрішніми проблемами підприємств: низький рівень ефективності їх бізнесу, відсутність належної інфраструктури та достатнього рівня менеджменту їх керівників.

Поліпшення інвестиційного клімату як на національному рівні, так і на рівні окремих регіонів можливе за рахунок удосконалення інформаційної складової та застосування маркетингових методів щодо нарощування інвестиційних можливостей територій.

Пріоритетними напрямами структурної перебудови у сфері матеріального виробництва є агропромисловий комплекс і його основна галузь - сільське господарство. А орієнтири для інвестицій - це те, що Україна має ресурси для виробництва сільськогосподарської продукції і знаходиться поблизу міжнародних ринків. Основний орієнтир і пріоритет аграрного сектора визначається головним природним засобом виробництва - землею.

На основі проведеного комплексного дослідження можна виділити такі пріоритети в розвитку агропромислового виробництва :

- економічні реформи в АПК і в аграрному секторі країни;

- розвиток соціальної і виробничої інфраструктури села;

- проблеми екології;

- охорона і відродження земельних ресурсів;

- формування ринку продовольства;

- модернізація і технічне переоснащення агропромислових підприємств;

- створення власної сировинної бази для виробництва мінеральних добрив і інших видів хімічної продукції;

- розвиток насінництва і селекції тварин;

- кадровий менеджмент в АПК.

Дані пріоритети зумовлюються недостатніми обсягами капіталовкладень в агропромисловий комплекс, соціальну інфраструктуру села та його технічне забезпечення.

Так, для підвищення життєвого рівня сільських жителів необхідні соціально-економічні зміни в агропромисловій сфері. становлення нових форм колективного і приватного виробництва і вільного товаровиробника, що має соціальний захист.

Реалізація сільськогосподарського потенціалу вимагає перегляду структури і використання земельних угідь, основного стада, технічного потенціалу. Наприклад, тільки через недосконалу, застарілу збиральну техніку і транспортні засоби втрати врожаю становлять по всіх зернових культурах, крім кукурудзи, 18,5% від обсягу виробництва. При зберіганні додається ще 4-8%.

Проведені аналітичні дослідження свідчать, що в агропромисловому комплексі не розвинута ринкова система виробництва і збуту, недосконалі системи оподатковування і ціноутворення, відсутні правові гарантії. Це створює визначені проблеми в українській економіці.

Ефективність проведення структурної перебудови в економіці країни залежить від якості і повноти інформації про інвестиційну привабливість як у галузевому, так і в регіональному напрямках. Особливе значення має оцінка перспектив інвестування і прогнозування інвестиційної привабливості на регіональ­ному рівні. З урахуванням оцінки інвестиційного потенціалу ре­гіону необхідно вивчати такі процеси як створення інвестиційних потоків, джерела фінансування капітальних вкладень, у тому чи­слі рівень кредитування економіки регіону комерційними банка­ми, галузеву структуру інвестицій.

Поліпшення інвестиційного клімату буде сприяти продовженню фінансування інвесторами проектів, початку нових широкомасштабних програм, при вирішенні яких в найближчий час Україна зможе вийти на відповідні їй можливостям обсяги виробництва сільськогосподарської продукції, наростити експортний потенціал й завоювати провідне місце на міжнародному ринку сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів.

ВИСНОВКИ

Із проведеного теоретичного і практичного дослідження можна зробити слідуючі висновки:

Активна інвестиційна діяльність сільськогосподарських підприємств дозволяє прискорити темпи відтворення засобів виробництва. У свою чергу цей процес залежить від прийняття інвестиційних рішень суб’єктів підприємництва, які ґрунтуються на інформації про привабливість об’єктів інвестування.

Підвищення ефективності управління інвестиційною діяльністю аграрних підприємств обмежується рядом чинників, зокрема умовами соціального та політичного середовища, рівнем кваліфікації та внутрішнім опором реструктуризації господарств. Усунення негативного впливу цих чинників є передумовою підвищення ефективності інвестиційного менеджменту та інвестиційної привабливості аграрного сектора. Врахування цих чинників дозволяє об’єктивно оцінювати інвестиційну діяльність у сільському господарстві. При аналізі процесів входження у сільське господарство інвесторів з інших сфер АПК необхідно враховувати високий рівень трансакційних витрат, які пов’язані з високим ризиком контрактних відносин з аграрними підприємствами у зв’язку з обмеженою дією законодавства щодо захисту прав кредиторів і державною аграрною політикою.

Проведений фінансово – економічний аналіз для здійснення інвестиційної діяльності в СТОВ «Перемога» показав, що погіршення виробничої діяльності господарства та зниження економічної ефективності. Так, вартість валової продукції в розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь повністю зменшилась на 53%, на 1 середньорічного працівника – на 47%, на 1 грн. витрат – на 49%.

При невисоких показниках у 2011 році підприємство ще залишалось прибутковим з рівнем рентабельності 18,8%, тоді як у 2012-2013рр. СТОВ «Перемога» отримало збитки від діяльності.

Отже, як показав проведений фінансово–економічний аналіз господарювання, досліджуване господарство потребує визначення конкретних напрямків вдосконалення інвестиційної діяльності. Про це піде мова в третьому розділі роботи.

Проблема інвестування агропромислового виробництва в Україні з актуальної в перші роки реформування аграрного сектора економіки перетворилася в ключову, яку не вдалося належним чином вирішити й дотепер. Цьому перешкоджали як об'єктивні причини - вкрай несприятливі кліматичні умови в окремі роки, так і суб'єктивні - стратегічні прорахунки в здійсненні реформ, поточні помилки у процесі їхньої практичної реалізації.

У теперішній час основною проблемою для сільськогосподарських товаровиробників є дефіцит фінансових ресурсів. Вона поглиблюється ще втратою абсолютною більшістю сільсь­когосподарських підприємств у процесі реформування власних оборотних коштів, їхньою збитковою роботою в останні роки. Така ситуація накладає певний відбиток на пошук шляхів для виходу з положення, що склалося.

Нині, як показали дослідження, низькі темпи збільшення обсягів інвестування в АПК потребують поглибленого вивчення проблеми ефективності іноземних інвестицій в регіонах України.

Поліпшення інвестиційного клімату буде сприяти продовженню фінансування інвесторами проектів, початку нових широкомасштабних програм, при вирішенні яких в найближчий час Україна зможе вийти на відповідні їй можливостям обсяги виробництва сільськогосподарської продукції, наростити експортний потенціал й завоювати провідне місце на міжнародному ринку сільськогосподарської продукції та продовольчих товарів.