Визначення класу кредитоспроможності підприємства

При аналізі кредитоспроможності підприємства на другому етапі визначають клас позичальника.

Клас кредитоспроможності клієнта визначають на базі основних і допоміжних показників. Основні показники, обрані комерційним банком, мають бути незмінними відносно тривалий час і зафіксовані в документі про його кредитну політику.

Набір допоміжних показників може переглядатися залежно від ситуації, що склалася. Як допоміжні показники можна використовувати показники оцінки ділового ризику, менеджменту, тривалості простроченої заборгованості банку, аналізу балансу тощо.

Клас кожного показника встановлюють зіставленням фактичного його значення з нормативним. Нормативні рівні основних показників орієнтовані на світові стандарти, однак є індивідуальними для даного банку і даного періоду. Нормативні рівні інших коефіцієнтів можуть бути розроблені кожним банком на основіі накопиченої статистичної інформації про фактичні значення показників за групами клієнтів однакових (або близьких за технологією) галузей економіки.

На основі проведеного аналізу кількісних (системи показників) і якісних чинників комерційні банки визначають клас надійності позичальника. Залежно від стану платоспроможності, фінансової стійкості та можливості виконувати свої зобов’язання підприємство може бути віднесене до одного з п’яти класів, які характеризують його надійність:

Клас А — фінансова діяльність дуже добра і дає змогу погашати основну суму кредиту та відсотків по ньому в установлені строки:

· не менш як п’ять років з часу державної реєстрації;

· не менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

· наявність позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності;

· наявність перспективного бізнес-плану;

· відсутність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;

· відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

· прибуткова діяльність за останні три роки.

До цього класу належать позичальники, стосовно яких немає жодних сумнівів щодо своєчасності та повноти погашення позики і відсотків за нею.

Клас Б — фінансова діяльність добра або дуже добра, але немає можливості підтримувати її на цьому рівні впродовж тривалого часу:

· не менш як п’ять років з часу державної реєстрації;

· не менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

· наявність позитивних аудиторських висновків за останні три роки діяльності;

· наявність бізнес-плану;

· відсутність фактів неповернення як несвоєчасного повернення позик;

· відсутність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

· прибуткова діяльність за попередній господарський рік, але рівень прибутку порівняно з минулим роком зменшився.

До цього класу відносять позичальників, до яких щодо спроможності до своєчасного й повного погашення позик та сплати відсотків за ними на момент класифікації немає претензій, але передбачена реорганізація, диверсифікація виробництва, зміна профілю діяльності, району роботи тощо або зовнішні чинники (загальний стан галузі основної діяльності) не дають можливості віднести їх до вищого класу.

Клас В — фінансова діяльність задовільна, проте спостерігається чітка тенденція до погіршення:

· менше від трьох років з часу державної реєстрації;

· менш як один рік з часу останньої структурної реорганізації, зміни складу акціонерів;

· наявність позитивного аудиторського висновку за останній рік діяльності;

· наявність бізнес-плану чи його розробки;

· наявність фактів періодичного затримання повернення позик та сплати нарахованих відсотків за нею;

· чітко простежується поява негативних чинників щодо первісних джерел погашення позик.

До цього класу належать позичальники, якість джерел погашення позик (виручка від реалізації) яких більше не влаштовує банк внаслідок появи періодичної затримки погашення позики та відсотків за нею.

Клас Г — фінансова діяльність погана , спостерігається її чітка циклічність протягом коротких періодів часу:

· менш як один рік з часу державної реєстрації останньої структури реорганізації, зміни в складі акціонерів;

· наявність частково негативного аудиторського висновку або відсутність аудиторського висновку;

· відсутність бізнес-плану;

· наявність фактів неповернення чи несвоєчасного повернення позик;

· наявність фактів несплати або несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

· збиткова діяльність за попередній рік, негативні фінансові результати у поточному році;

· відсутність повного покриття суми позики розміром застави чи іншого забезпечення;

· нестабільна динаміка показників на квартальні дати, значення показників погіршується.

До цього класу відносять позичальників, які не можуть повернути повної суми позики в строк та на умовах, передбачених кредитним договором (відсутність повного забезпечення позики заставою, негативні фінансові результати тощо).

Клас Д — фінансова діяльність свідчить про збитки і, очевидно, основна сума позики, на відстрочки за нею не можуть бути надані:

· менш як один рік з часу державної реєстрації, останньої структури реорганізації, зміни в складі акціонерів;

· наявність негативного аудиторського висновку чи відсутність аудиторського висновку;

· відсутність бізнес-плану;

· наявність фактів неповернення або несвоєчасного повернення позик;

· наявність фактів несплати чи несвоєчасної сплати нарахованих відсотків за позиками;

· відсутність повного покриття суми позики розміром застави або іншого забезпечення;

· позичальника визначено банкрутом або проти нього ведеться справа в арбітражному суді;

· збиткова діяльність за останні три роки, негативні фінансові результати за поточний рік.

До цього класу належать позичальники, подальше кредитування яких неприпустиме, а видані позики практично неможливо повернути на час проведення класифікації [9, с. 108—111].

Слід зазначити, що наведена методика визначення класу кредитоспроможності підприємства не завжди дає змогу зробити однозначний висновок. Це зумовлено тим, що в результаті аналізу виникає ситуація, коли різні показники кредитоспроможності вказують на різні класи одного й того самого позичальника. В цьому зв’язку з метою усунення суперечностей, що виникають, рекомендують клас кредитоспроможності клієнта визначати або за більшою кількістю показників, що потрапили до відповідного класу, або на основі рейтингової оцінки.

Рейтинг— розташування показників у певному порядку залежно від суми по кожному показнику та загальної їх суми по всіх показниках для оцінки класу кредитоспроможності.

Література

1. Банковское дело: учебник / Под ред. Д-ра экон. наук, проф. Г. Г. Коробовой — М.: Юристъ, 2002. — 751 с.

2. Банковское дело: Учебник / Под ред. О. И. Лаврушина. — М.: Финансы и статистика, 2000. — 576 с.

3. Ковалев В. В. Финансовый анализ: методы и процедуры. М.: Финансы м статистика, 2001. — 560 с.

4. Ковалев В. В., Волкова О. Н. Анализ хозяйственной деятельности предприятия — М., 2000.

5. Кредитний ризик комерційного банку: Навч. посіб. / В. В. Вітлінський, О. В. Пернарівський, Я. С. Наконечний, Г. І Великоіваненко; За ред. В. В. Вітлінського. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2000. — 251 с.

6. Положення НБУ «Про порядок формування та використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» № 279 від 06.07.2000 р.

7. Русак Н. А., Русак В. А. Финансовый анализ субъекта хозяйствования: Справ. пособие. — Мн.: Выш. шк., 1997. — 309 с.

8. Селезнева Н. Н., Ионова А. Ф. Финансовый анализ: Учеб. пособие. — М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2001. — 479 с.

9. Фінанси підприємств: підручник / Кер. авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Поддєрьогін. — 4-е вив., перероб. та доп. — К.: КНЕУ, 2002. — 571 с.

Розділ 10

Аналіз ділової активності
підприємства

10.1. Теоретичні аспекти оцінки ділової
активності суб’єктів господарювання

Радикальна реформа господарського механізму, що здійснюється в Україні останнім часом, має на меті підвищення ефективності діяльності як окремих суб’єктів господарювання, так і націо­нального господарства в цілому і передбачає пошук реальних шляхів виходу нашого суспільства з кризового стану.

В умовах дефіциту ресурсів, що склалися в Україні, проблеми ефективного розподілу та використання ресурсів підприємств виходять на одне з перших місць. Основним інструментом для оцінки ефективності використання ресурсів підприємства в умовах нестабільної економіки є оцінка й аналіз ділової активності суб’єкта господарювання, за допомогою якого можна об’єктивно оцінити результативність господарсько-фінансової діяльності підприємства та визначити перспективи його розвитку. Від об’єктивності та точності оцінки й оптимізації ділової активності підприємства залежить якість важливих та відповідальних управлінських рішень, які дають змогу не пристосовуватися до змін на ринку, а активно реагувати та впливати на ринкову ситуацію, що постійно змінюється.

Виникнення і розвиток поняття ділової активності діалектично зумовлене та практично виправдане, оскільки в цілому відображує суть змін в економіці, коли гостро постає потреба зіставлення розмірів вкладених ресурсів з проміжними та кінцевими результатами їх використання, що безпосередньо впливає на фінансовий стан суб’єкта господарювання і тісно пов’язане з ним.

Оцінка ділової активності передбачає визначення результативності діяльності суб’єкта господарювання шляхом застосування комплексної оцінки ефективності використання виробничих і фінансових ресурсів, що формують оптимальне співвідно­шення темпів зростання основних показників, а також зумовлюють проміжні та кінцеві результати діяльності.

Ключовим словом такого визначення є поняття «ефективність», дослідження економічної суті якого дасть змогу, на наш погляд, виявити багатогранний характер ділової активності підприємства, визначити показники її оцінки, з’ясувати фактори впливу на рівень останньої.

В умовах ринкових перетворень поняття «ефективність» тісно пов’язане з використанням фінансово-виробничих ресурсів. Це зумовлено тим, що метою кожного суб’єкта господарювання є отримання найвищого результату, досягнення якого стає можливим за умови оптимального формування й ефективного використання всіх видів ресурсів. Саме тому визначення, які наведено в економічній літературі, зводяться в основному до того, коли ефек­тивність пропонується розглядати як відношення результату діяль­ності (процесу, операції, проекту) до витрат, що зумовили його отримання[1].

Аналізуючи теоретичні підходи як вітчизняних, так і зарубіжних науковців до економічної сутності «ефективності», можна назвати такі характеристики:

· якісний результат певної діяльності, що характеризує її результативність;

· результат ефективного та раціонального використання всіх видів ресурсів;

· співвідношення конкретного, кінцевого результату до витрат, що забезпечили його отримання.

Оскільки результати аналізу ділової активності є підґрунтям та вагомою складовою в розробці доходів щодо забезпечення результативної діяльності суб’єкта господарювання, доцільно при оцінці його стану виділити рівні ділової активності та притаманні їм виробничо-господарські ситуації, що зумовлюють певні результати фінансово-господарської діяльності підприємства.

В умовах нестабільної економіки виділяють такі рівні ділової активності:

1) високий (достатній);

2) середній (задовільний);

3) низький (незадовільний).

Слід зазначити, що кожному рівню ділової активності відповідає характерна виробничо-господарська ситуація, у зв’язку з чим виділяють нормальну, проблемну і кризову ситуації.

Нормальна ситуація властива високому рівню ділової активності та означає такий збіг умов і обставин, коли створюються сприятливі умови для функціонування суб’єкта господарювання, при яких формується стійка тенденція підвищення темпів зростання оціночних показників.

Проблемна ситуація існує на підприємстві, рівень діло-
вої активності якого відповідає середньому і визначається як збіг господарських умов та чинників, при яких формуєть-
ся тенденція до погіршення стану підприємства та спостерігається нестійка динаміка оціночних показників ділової актив-
ності.

Кризова ситуаціяхарактеризує низький рівень ділової активності і виникає в разі відсутності оперативного реагування на стратегічні питання, які потребують термінового вирішення. Її можна визначити як збіг обставин, які формують стійку негативну тенденцію оціночних показників ділової активності та погрожують підприємству банкрутством.

Визначення проблемної, а тим більше кризової, ситуації при оцінці стану ділової активності викликає необхідність термінового регулювання виробничо-господарської діяльності через прийняття оперативних управлінських рішень. Характеристику рівнів ділової активності підприємства та способів їх підвищення наведено в табл. 10.1.

Очевидно, що з переходом до ринкової економіки суттєво зросла роль та значення управлінських рішень, які приймаються на всіх етапах розвитку діяльності підприємства. Зміна технології виробництва, вихід на нові ринки, розширення обсягів випуску та асортименту продукції потребують прийняття своєчасних та зважених управлінських рішень, результативність яких суттєво підвищується, якщо їх обґрунтування здійснюється з урахуванням факторів, що впливають на виробничо-господарську ситуацію підприємства, а також відповідний їй рівень ділової активності. Такий підхід до управління ефектив­ною діяльністю підприємства ґрунтується на поглибленому аналізі ділової активності, результати якого дають змогу розробити дійові заходи, спрямовані на зниження негативного впливу наведених чинників на виробничо-фінансовий стан підприємства і, як наслідок, запобігти утворенню кризової ситуації.

Таблиця 10.1

Характеристика рівнів ділової активності суб’єктів господарювання

Фактори, що впливають на рівень ділової активності, поділяють на: зовнішні, які не залежать від діяльності суб’єктів господарювання, та внутрішні, які безпосередньо пов’язані з діяльністю підприємств.

Зовнішні та внутрішні фактори, що впливають на діяльність підприємства, формують його бізнес-середовище, яке фактично визначає становище підприємства на ринку, його економічний потенціал та фінансове благополуччя.

Виходячи з того, що всі аспекти діяльності суб’єктів господарювання традиційно поділяють на зовнішні та внутрішні, розрізняють дві основні складові бізнес-середовища. Йдеться про зовнішнє і внутрішнє оточення, аналіз якого передбачає ідентифікацію його учасників, особливості їх відносин з підприємством, що досліджується, а також характеристику притаманних йому факторів впливу.

Ринкове середовище, в якому підприємство діє, називають зовнішнім, оскільки формують його зовнішні по відношенню до підприємства суб’єкти економічної діяльності. Насамперед це біз­нес-партнери, з якими підприємство пов’язує ділові інтереси: клієнти, постачальники, замовники, контрагенти.

Оскільки підприємство функціонує в соціально-економічному просторі, нормативно-правову базу якого формує держава, то ділова активність будь-якого суб’єкта господарювання неможлива без втручання державних та інших органів регулювання. Йдеться не про безпосередній вплив держави на виробничий процес, а про створення умов, які викликають потребу в його здійсненні. Відомо, що держава може підтримувати підприємницьку діяльність двояко: прямим регулюванням або непрямим шляхом — за допомогою податкового впливу та інших важелів економічного характеру. Проте досвід інших країн показує, що провідна роль прямих методів регулювання приводить до безініціативності компаній, тому потрібно акцентувати увагу на податковій, кредитній, амортизаційній політиці. Саме вона встановлює однакові для всіх «правила» ведення підприємницької діяльності, у результаті чого створюються відповідні соціально-економічні умови, які обумовлюють ступінь активності підприємницьких структур, а також їх можливості в досягненні високих результатів.

Серйозний вплив на діяльність підприємства мають і конкуренти, переваги яких у виробничій, технологічній, інноваційній сферах виступають рушійною силою в пошуку ідей та засобів досягнення більш вагомих результатів у стратегічно важливих галузях діяльності підприємства.

У зв’язку з тим, що діяльність будь-якого суб’єкта господарювання спрямована на кінцевого споживача, він також своїми вимогами до продукції та фінансовими можливостями впливає на діяльність підприємства.

Наступною складовою бізнес-середовища є внутрішнє середо­вище підприємства, яке являє собою сукупність агентів, що діють усередині підприємства, та їх відношень, які виникають у процесі фінансово-господарської діяльності. До них належать керівництво, співробітники та власники.

Для досягнення головної мети будь-якого підприємства — отримання максимального прибутку — недостатньо лише забезпечити виробництво необхідними сировиною, матеріалами та високотехнологічним обладнанням. Більш дійовими інструментами у вирішенні цього завдання є впровадження ефективних методів управління та форм структурної організації, які б забезпечували підприємству ритмічну і злагоджену роботу, підтримували його платоспроможність та інвестиційну привабливість. Однак і таких заходів буде замало для досягнення вагомих результатів діяльності підприємства, якщо «людський фактор» не займе провідного місця в системі цінностей керівництва і на підприємстві не буде створено нову модель використання трудових ресурсів, спроможну створити творчу атмосферу в колективі, стимулювати ініціативу та підвищити зацікавленість працівників у результатах своєї та спільної праці.

Таким чином, бізнес-середовище підприємства можна зобразити наступною схемою (рис. 10.1)[2].

Оскільки вплив середовища на ділову активність підприємства характеризується багатьма факторами, розглянемо дві їх групи, що відповідають складовим бізнес-простору. Так, до зовнішніх відносять фактори:

1) міжнародного рівня, які поєднують у собі загальноеко­номічні чинники, вплив міжнародної політики та конкуренції;

2) національні, що включають політичні, економічні, демографічні чинники;

3) ринкові, до яких належать конкурентні, науково-технічні та споживчі чинники.

Більш глибоку класифікацію зовнішніх факторів наведено в табл. 10.2. Враховуючи їх велику кількість, зазначимо, що в процесі аналізу ділової активності підприємства слід виділяти ті, які мають максимальний вплив на діяльність підприємства. У зв’язку з тим, що вплинути на характер їх дії саме підприємство не в змозі, завданням аналізу є відпрацювання варіантів реагування на зміни зовнішнього середовища на випадок, якщо така ситуація стане актуальною.

До внутрішніх факторів відносять:

1) конкурентну позицію підприємства;

2) принципи діяльності;

3) ресурси та їх використання;

4) маркетингову ситуацію й політику;

5) фінансовий менеджмент (табл. 10.3).

Значення всебічного аналізу внутрішніх чинників для прийнят­тя зважених управлінських рішень переоцінити важко. Такий аналіз дає змогу визначити межі виробничих і збутових можливостей підприємства та обрати ті напрями перетворень, розвиток яких дасть максимальний господарський ефект у довгостроковій перспективі¹.

Рис. 10.1. Бізнес-середовище підприємства

________

Ковалев В. В., Волкова О. Н. Анализ хозяйственной деятельности предприятия. — С. 374—378.

Таблиця 10.2