Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Можна виділити три основні мовні шари філософії. 4 глава

У нього субстанція уподібнена невидимому тілесним поглядом загальному живому кореню речей, звідки вони всі виростають. Інший наочний образ такої спінозівської субстанції1 – поле, в якому зберігаються насінини всіх рослин, з мінеральних речовин якого будуються їхні квіти і стебла й у яке всі вони

1 При всій неадекватності будь-яких чуттєвих образів при інтерпретації категоріальних смислів.


повертаються після того, як мине час їхнього буття. Ці рослини як відносні модуси субстанції множинні й минущі, в той час як породжуюче їх субстанція-поле вічне, одне і єдине, тобто абсолютне. Іноді замість терміна «субстанція» використовуються терміни «первень речей», «першооснова» і т.д. Аналоги латинського терміна «субстанція» можна знайти й у східних філософських системах у Китаї та в Індії. Наприклад, в індійському санскриті є філософський термін satattva (букв. – «істинно сутнє»). Так само в Китаї та в Індії можна знайти аналоги тих ключових ходів онтологічної думки, які склалися в Європі в період Нового часу.

Такий спектр класичних ходів онтологічної думки саме й пов'язаний з тим або тим розв'язанням питання про загальну кількість і якість субстанцій, що лежать в основі буття.

Двома найбільш фундаментальними якісними інтерпретаціями категорії субстанції є її ототожнення або з ідеальним (духовним), або з матеріальним первнем буття. Протиставлення духу і матерії як двох альтернативних субстанцій дає нам концепції відповідно ідеалістичного чи матеріалістичного типу.

Концепції матеріалістичного типунадзвичайно різноманітні й в остаточному підсумку пов'язані зі зведенням усіх речей і процесів світу до матерії, котра, у свою чергу, постає:



а) як конкретно-чуттєва речовина типу води або вогню (ранній матеріалізм мілетської школи);

б) як речовинні утвори, не дані в чуттєвому досвіді, однорідні, дискретні, далі неподільні (античний атомізм і атомізм Нового часу, теорія елементарних часток, кварків і т.д.);

в) як нескінченно ділений, континуальний (безперервний) первень у вигляді або платонівської матерії-годувальниці, яка по суті збігається з простором Космосу, чи механічного простору Декарта, чи викривлюваного простору-часу загальної теорії відносності Айнштайна, або різних фундаментальних фізичних теорій.

У цих трактуваннях матерії, на яких ми не будемо докладно зупинятися, тому що вони досить докладно висвітлені в навчальній і академічній філософській літературі нашого недавнього минулого, чітко домінує підхід до матерії як до субстрату, будівельного матеріалу буття, в силу чого ці трактування цілком сумісні з ідеалістичними субстанціалістськими поглядами. Свої варіанти матеріалізму розроблялися в індійській філософії (школа чарвака-локаята) і в китайській традиції (вчення знаменитого філософа I ст. н.е. Ван Чуна).

Особливе трактування матеріїпредставлене в діалектико-матеріалістичній традиції.Тут вона трактується навіть не стільки як субстанція у власному розумінні слова,1 скільки як «об'єктивна реальність, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями». Така об'єктивна реальність містить у собі все – від утворень на рівні мікросвіту до процесів,

 

1 Хоча у В.І.Леніна у «Філософських зошитах» і є зауваження, що діалсктико-матеріалістичний підхід до матерії треба б логічно довести до розробки поняття субстанції.


які відбуваються на рівні мегасвіту. На основі такої, в істинному значенні слова універсалістської інтерпретації категорії «матерія» була вироблена досить цікава й глибока філософська концепція, що претендує на всеосяжне пояснення світу.

Однак це водночас стало і її основним недоліком, тому що виникла звабна можливість зведення всього багатства духовного змісту винятково до матерії та матеріальних закономірностей. Така настанова прекрасно працювала при поясненні явищ природи, сприяла побудові принципово нової філософії природи з евристично й методологічно цінними результатами, адекватними запитам природознавства свого часу, але давала істотні збої при поясненні людини і суспільства, особливо свідомості людини і її незвідних ні до якої матерії й ні до яких матеріальних відношень ідеальних утворів.

Отже, спекулятивно-метафізична проблематика в матеріалізмі, так само як і антропологічна, виявилися багато в чому редукованими або розробленими досить специфічно. Приміром, людина трактувалася в основному як «ансамбль суспільних стосунків», а спекулятивна проблематика сконцентрувалася в межах діалектичної логіки, де основні творчі зусилля були витрачені на реконструкцію логіки «Капіталу» К.Маркса й дослідження можливості її застосування в інших галузях науки. Слід зазначити й вульгаризацію принципу матеріалістичного розуміння історії, коли надбудовні явища повністю пояснювалися з базисних. Саме в цьому полягає й корінна помилка в поясненні суспільного розвитку на основі лінійної теорії формацій. Водночас не можна не визнати, що матеріалістична концепція буття в теорії діалектичного матеріалізму, якщо відкинути, з одного боку, модні обвинувачення на її адресу, а з іншого боку – її власні примітивні ідеологічні породження типу сталінського «Короткого курсу», допомогла пояснити досить багато, особливо коли мова йшла про філософські проблеми природознавства, співвідношення філософії і науки, завдання і сутність методології науки і т.д. Не буде помилкою сказати, що в галузі епістемології та філософії природознавства вчені й філософи, які представляли цей напрямок, перебували на передових рубежах філософської думки й нітрохи не відставали, а в розв'язанні багатьох проблем випереджали колег-філософів з інших країн.

У цілому ж до загальних недоліків матеріалістичного підходу, які йому ніколи не вдавалося й дотепер не вдається подолати, відноситься неможливість послідовного пояснення походження життя й свідомості з неживої та позбавленої свідомості матерії. Правда, уважне вивчення того ж діалектичного матеріалізму показує, що в ньому другий – ідеальний – первень буття найчастіше все-таки вводився. Ми вже писали про це стосовно ранніх грецьких філософів, Анаксагора, деїстичних побудов Нового часу. Що ж стосується діалектичного матеріалізму, то В.І.Ленін, як відомо, постулював у самому фундаменті матерії наявність такої її атрибутивної властивості як «відображення», схожого з людськими відчуттями.


Ідеалістичний субстанціалізм, який пов'язує першооснови буття з ідеальним первнем, виявляє свої сильні сторони там, де слабший матеріалізм (сфера спекулятивної метафізики та інтерпретація духовного виміру соціального й екзистенціального буття людини), і, навпаки, досить непевно почуває себе на сильних «полях» опонента – насамперед у поясненні різноманітних природних і соціальних явищ, а також специфіки тілесного життя людини. Відомі також вічні проблеми теїстичних версій ідеалістичного субстанціалізму – проблема пояснення джерела зла й хаосу у світі, а також вільної волі в людині1.

Серед ідеалістичних побудов можна виділити так звану об'єктивно-ідеалістичну позиціюв розумінні першооснов буття. Тут діяльною і творящою субстанцією світобудови можуть бути визнані Абсолютна Ідея (Гегель), Світовий Розум (Анаксагор, стоїки), Світова Душа (гностичні онтології), Світова Воля (Шопенгауер), Космічне Несвідоме (Е.Гартман) і т.д. У послідовно теїстичних різновидах об'єктивного ідеалізму початком і кінцем світу визнаються Божественний Абсолют (іудейська, християнська, мусульманська й буддійська ідеалістична метафізики), Божественний Брахман (філософія індійської веданти), Божественне Дао в китайських теїстично зорієнтованих філософських системах і т.д. Сучасними варіантами ідеалістичного субстанціалізму є різноманітні гіпотези «семантичних всесвітів», «інформаційних полів», «псі-полів» і т.д., які найчастіше належать перу філософуючих (вірніше – натурфілософуючих) натуралістів.

Відповідно все багатство буття в таких моделях – це своєрідне метафізичне розгортання духовно-ідеальних першооснов через систему категорій, понять або містичних образів, які відображають ієрархічну будову буття. Тут завжди є момент переходу від вихідної повноти і єдності до тварної множинності космічних і земних форм, будь то неоплатонічна еманація Єдиного, християнський креаціонізм або гегелівське категоріально-логічне саморозгортання Абсолютної Ідеї. Звичайно це глобальні філософські системи, які охоплюють буквально все, що тільки може помислити людський розум. Саме в цьому лежить основа пояснюючої ефективності даного філософського підходу, що дозволяє розглядати дійсність як частину раціонально вибудуваної системи.

Послідовний об'єктивний ідеалізм не настільки вже далекий як пояснююча парадигма від послідовного матеріалізму, і не випадково концепція Гегеля, як найбільш розвинена й логічно продумана філософська система такого роду була включена в діалектико-матеріалістичну концепцію Маркса, нехай і в заявленому «перевернутому» вигляді. Як з'ясовується, духовний абсолют досить легко може бути замінений матеріальним абсолютом, особливо

 

1 Існують в історії філософії, у т.ч. і в історії російської філософії, цікаві й важливі зразки самокритичного визнання метафізичної сили свого опонента. Правда, в ідеалізмі таких зразків чомусь більше. Див., зокрема: Трубецкой С.Н. Чему нам надо учиться у материализма // Вопр. философии. 1989. № 5; а також зважену й об'єктивну статтю професора Московського державного університету П.Д.Юркевича «Материализм и задачи философии» // Юркевич П.Д. Филос. произв. М., 1990. Остання робота дотепер, на нашу думку, зберігає свою актуальність.


якщо врахувати, що об'єктивному ідеалізму настільки ж властиво заднім числом «протаскувати» матеріальний первень світу, як і матеріалізму – ідеальний. Тут можна вказати, приміром, на цілком матеріалістичну інтерпретацію «ніщо» в християнському догматі творення в С.М.Булгакова в «Світлі невечірньому»1 або на гегелівське трактування природи як «ідеї у формі інобуття»2, де це загадкове гегелівське інобуття разюче нагадує безякісну аристотелівську першу матерію. Ще більше зближаються позиції матеріалізму й ідеалізму, аж до зняття суперечності між ними, якщо приймається принцип універсальності розвитку й ієрархічної будови буття. На таких знаменних зближеннях у межах некласичні онтології ми ще зупинимося нижче.

Суб'єктивний ідеалізм,про який ми вже говорили, кристалізується, на відміну від об'єктивного ідеалізму, тільки в Новий час. Тут субстанція в другому з відзначених нами метафізичних смислів, як активний і діяльний духовний первень буття, інтерпретується з гранично індивідуалістичних позицій і набуває форми соліпсизму.

Логіка міркувань Берклі, з якого можна починати відлік існування послідовної суб'єктивно-ідеалістичної настанови у філософії, приблизно така. Оскільки в цьому світі ми можемо вірогідно говорити тільки про те, що переживається нашими чуттями й свідомістю, і немає гарантії, що є щось ще, що перебуває за межами свідомості, то «бути» й означає «бути сприйманим». Предмет є доти, поки ми його сприймаємо. Достовірно існують лише різноманітні ідеї нашого внутрішнього світу. Відповідно конструювати складні метафізичні системи з використанням таких понять, як дух або матерія, абсурдно, тому що вони не можуть бути безпосередньо сприйняті нами.

Тут людське індивідуальне «Я» фактично перетворюється в єдину породжуючу субстанцію світобудови, немовби «роздувається» до розмірів усього Всесвіту. Навіть зовнішній антисубстанціалізм Берклі обертається по суті цим прихованим творящим субстанціалізмом індивідуального «Я»3. Він стане явним уже у Фіхте й досягне завершеності в М.Штірнера та Ф.Ніцше. Дивно, але цей класичний волюнтаристичний субстанціалізм, здавалося б, остаточно і надійно зжитий уже до початку XX століття, відродиться в некласичних ходах сучасної філософської думки. Укажемо тільки на постмодерністський культ суб'єктивного ігрового «Я» і віртуальний характер породжуваних світів, у яких воно живе.

Друга група граничних онтологічних питань пов'язана з кількістю субстанцій,які розглядаються як першооснова світу. Ті

 

1 Див.: Булгаков С.Н. Свет невечерний: Созерцания и умозрения. М., 1994. С. 156–170.

2 Гегель. Энциклопедия философских наук. Т. 2. Философия природы. М., 1975. С. 26.

3 Англійський філософ воює насамперед з ідеєю матерії як з єдиною породжуючою субстанцією. Матеріалізм – його найбільш непримиренний ворог. Берклі чесно зізнається: «Якщо слово субстанція розуміти в життєвому значенні... тобто як комбінацію чуттєвих якостей, довжини, міцності, ваги і т.ін., то мене не можна обвинуватити у їх знищенні. Але якщо слово субстанція розуміти у філософському значенні – як основу акциденцій або якостей поза свідомістю, – то тоді дійсно я визнаю, що знищую її, якщо можна говорити про знищення того, що ніколи не існувало, не існувало навіть в уяві» (Беркли. Сочинения. 1978. С. 187).


філософи, які закладають в основу світу одну субстанцію, один первень, називаються моністами.Моністичне розуміння єдності світу в історії філософії реалізувалось у двох основних філософських школах, про які ми говорили вище: ідеалістичному та матеріалістичному монізмі.

Найбільш послідовні варіанти ідеалістичного монізмупредставлені індійською школою адвайта-веданти Шанкарачар’ї, буддійською школою йогачарів, де істинною основою світу проголошується Абсолютна свідомість (Алая-віджняна)1, різними варіантами послідовного християнського й ісламського креаціонізму, гегелівським абсолютним ідеалізмом з усіма застереженнями, які ми зробили вище.

Матеріалістичний монізму своїй класичній формі представлений працями французьких матеріалістів, особливо П.А.Гольбаха, і, звичайно, своєю найбільш розвинутою формою – діалектичним матеріалізмом2. Тут в основу світу кладуть тільки матеріальний первень, розглядаючи різноманітні властивості буття як прояви матеріальної єдності світу.

Моністична субстанціалістська настанова – неважливо, є вона матеріалістичною чи ідеалістичною, – зіштовхується з декількома принциповими труднощами. Перша пов'язана з тим, що від абстрактної вихідної єдності досить важко перейти до своєрідності одиничної речі й тим більше – до активності й творчості унікальної людської особистості. Біда будь-якого абсолютизованого монізму в його імперсональності. Друга трудність полягає в тому, що послідовний ідеалістичний монізм зазнає труднощів з поясненням матеріальних структур буття, а матеріалістичний, навпаки, із з'ясуванням природи ідеальних утворів.

Перша трудність веде до становлення плюралістичних онтологій.Плюралізм в онтології виходить із множини незалежних первнів, які володіють активністю й самодетермінацією, тобто постають причинами самих себе. Плюралізм може бути й ідеалістичним (Ляйбніц), і матеріалістичним (Демокріт), а може наділяти множинні первні буття однаковою мірою і психічними, і матеріально-фізичними властивостями, як це властиво ранній буддійській теорії дхарм – множинних психофізичних першоелементів буття. Послідовно проведений плюралізм вдало пояснює активність і свободу людини, але, у свою чергу, зіштовхується із двома труднощами: неможливістю пояснити походження множини діяльних індивідуальних субстанцій, а також факт їх очевидної тілесної і духовної єдності. Не випадково той же Ляйбніц у своїй «Монадології» змушений уводити уявлення про Бога як «первинну єдність» і «споконвічну просту субстанцію», а всі інші монади «народжуються... з безперервних... випромінювань (fulgurations) Божества»3. «М'які» варіанти плюралістичних онтологій представлені у XX столітті ідеал-реалізмом

 

1 «Алая-віджняна – абсолютна загальність, яка все виробляє і творить, не обмежена часом і простором, які є формами існування конкретної емпіричної індивідуальності. Речі природи є відкладеннями величезного моря думки. Всі вони можуть бути взяті назад у його прозору єдність і простоту, що є материнським морем свідомості...» (Радхакришнан С. Индийская философия. Т. 1. М., 1993. С. 540).

2 Знов-таки з огляду на ті застереження, які ми зробили вище.

3 Лейбниц Г.В. Сочинения. В 4 т. Т. 1.М., 1982. С. 421.


Н.О.Лоського з його ідеєю субстанціальних діячів, а також екзистенціалізмом і персоналізмом.

Дуалізмом називають філософські концепції, які закладають в основу світу два первні, у переважній більшості випадків – дух і матерію. Його надзавдання – зберегти позитивні елементи матеріалізму й ідеалізму, подолавши їхні мінуси, а також уникнути занадто великої кількості первнів, як у плюралізмі. Іншими словами, однієї субстанції мало, а три субстанції – уже надлишок для побудови урівноваженої онтологічної моделі, що дозволяє пояснити і природне, і соціальне, і людське буття. Дуалістичні онтології були створені й у Європі (класичний варіант – дуалізм Декарта), і в Індії (класичні варіанти – система санкх’я і двайта-веданта Мадхви). Головна проблема дуалізму – механізми взаємодії та взаємопроникнення протилежних субстанцій, особливо стосовно людини як цілісної істоти, що зрештою змушує явно чи приховано проводити моністичну настанову. Це досить характерно для філософії того ж Декарта, про що ми говорили вище.

Здавалося б, онтологічною моделлю, що дозволяє ідеально синтезувати монізм і дуалізм, є пантеїстична модель,де єдиній субстанції приписуються бінарні атрибути, найчастіше ті ж дух і матерія. Природа при цьому максимально обожнюється, а Бог натуралізується. Пантеїзм із необхідністю має на увазі органіцистське і навіть гілозоїстичне тлумачення природи. Класичні європейські пантеїстичні системи створені Дж.Бруно, Я.Бьоме, Спінозою і, з відомими застереженнями, Шеллінгом. Системи пантеїстичного штибу, відповідно з китайською та з індійською специфікою, створені Ван Янміном (мислителем XV–XVI сторіч, який зумів органічно синтезувати попередні китайські релігійно-філософські вчення) і Рамануджою (ведантистським мислителем XI–XII сторіч, творцем впливової школи вішишта-адвайта, що долає абстрактний монізм Шанкарачарї). Слабкістю пантеїстичних систем є, по-перше, гіпертрофоване зближення, майже ототожнення духовних і матеріальних, психічних і фізичних елементів буття1, що іноді супроводжується втратою розуміння їхньої специфіки, і, по-друге, статична картина світового й екзистенціального життя. Річ у тому, що тут залишається незрозумілим (і на це вказують усі критики пантеїзму), навіщо такій первісно досконалій субстанції, в яку зрештою покликаний повернутись і в акті злиття з якою заспокоїтися кожний розумний індивід, потрібно взагалі породжувати недосконалий і множинний фізичний світ?

Спробами подолати ці недоліки пантеїзму й домогтися більш гармонічного синтезу ключових ходів класичної онтологічної думки є позиція монодуалістичних онтологій.

У принципі елементи монодуалізму є в більшості розвинених онтологічних систем від Платона й Аристотеля, Іоанна Скота Ерігени та Миколи Кузанського, Шеллінга і Гегеля до B.C.Соловйова й Н.О.Лоського. Сам цей термін уживався в різних контекстах трьома російськими мислителями – Н.Я.Гротом, С.Л.Франком і С.Н.Булгаковим. Сутністю монодуалістичної онтологічної

 

1 У цьому пункті переваги пантеїзму порівняно з його опонентом дуалізмом обертаються недоліками.


настанови є визнання органічної єдності (монізм) двох протилежних – матеріального та ідеального – первнів (дуалізм) буття, які мають потребу у взаємному динамічному опосередкуванні та взаємопроникненні. Відповідно світ у монодуалістичних моделях постає як ціле, що безперервно еволюціонує і розгортається, де немає тотожності й немає розриву між матеріальними і духовними складниками, але є різний характер взаємодії між ними на різних рівнях світового буття. У принципі монодуалізм належить уже до класу некласичних онтологій, мова про які в нас попереду.

Для повноти картини ключових ходів класичної онтологічної думки вкажемо також на досить численні моделі, що кладуть в основу світу не якийсь різновид буття, а його абсолютну протилежність – ніщо.1 Онтології ніщонадзвичайно різноманітні, починаючи від буддійської школи мадх’яміків з їхнім ученням про первинну й раціонально невизначену порожнечу-енергію за назвою шуньята, звідки народжуються й куди повертаються всі її одиничні породження, й закінчуючи сартрівським ніщо, як чистої дорефлексивної та безпредметної активності нашої свідомості. Сюди ж, до речі, можуть бути віднесені й сучасні натурфілософські інтерпретації природи фізичного вакууму (ніщо) як справжньої субстанції всього сутнього. Отже, ніщо може бути витлумачене і матеріалістично і ідеалістично; і з позицій об'єктивного та суб'єктивного ідеалізму; і моністично і плюралістично, тобто в остаточному підсумку зведеться до однієї з перелічених вище конструктивних онтологічних моделей.

Справедливості заради відзначимо, що увага до категорії «ніщо» у Сартра, Гайдеггера, Бердяєва й ряду інших мислителів XX століття стало наслідком кризи класичних схем і необхідністю пошуку нових ходів онтологічної думки. Про це мова в нас піде в наступній лекції, а тут ми звернемося до аналізу інших найважливіших категорій онтології, більше націлених на осмислення одиничних процесів і явищ навколишнього світу, ніж на побудову універсальних метафізичних схем.

 

3. РІЧ, ВЛАСТИВІСТЬ, ВІДНОШЕННЯ

 

Поняття «річ» з'являється досить рано в людській культурі, коли людина починає відокремлювати саму себе, свою свідомість від оточуючої дійсності. Усвідомлення самого себе як особливого «Я» дозволяє все те, що перебуває за межами мого «Я» розглядати як щось зовнішнє, тобто як «річ». Отже, річ споконвічно розуміється як щось таке, що стоїть поза свідомістю, відособлене й ізольоване. Можна в принципі погодитися з таким інтуїтивним визначенням: річ – це окремий

 

1 Наш аналіз ключових ходів онтологічної думки досить близький до тієї моделі існування різних філософських систем, яку розгортає у своїй системній філософії Ю.А.Урманцев. Див.: Урманцев Ю.А. Системная философия (пять этюдов) // Вестн. МГУ. Сер. 7. Философия. 1999. № 5.

 


предмет, який має відносну незалежність і стійкість існування1.

В історії філософії поняття речі було чітко сформульоване Аристотелем, який говорив про те, що річ – це те, що має ознаки і самостійно існує в просторі та часі, але саме не може бути нічиєю ознакою. Однією з найбільш глибоких і цікавих була позиція І.Канта, який вводить поняття «річ-у-собі», що означає, що ми пізнаємо лише ті характеристики речі, які нам доступні в явищі. Отже, сутність речі пізнавана лише відносно, через розуміння нами її властивостей, кожна з яких пов'язана із сутністю речі як такої. Або, як глибоко зазначав Гегель, «сутність являється, а явище суттєве».

Виокремленість речі в бутті пов'язана з тим, що вона вирізняється власними якісними та кількісними характеристиками. Якістьє такою визначеністю речі, втрачаючи яку, річ перестає існувати, переходячи з буття в небуття. Кількісні ж характеристики речі можуть до певної міри змінюватись, але сама річ при цьому зберігає свою якісну визначеність. При цьому будь-яка річ взаємопов’язана із сукупністю інших речей, тобто є елементом більшої системи, тією чи тією мірою набуваючи й так званих «системних якостей».

В історії науки і філософії тривалий час річ ототожнювалася із властивістю речовинності (або тілесності), що в фізиці означало просто властивість мати масу спокою. І відповідно матерія ототожнювалася з речовиною, що обмежувало сферу застосування даної категорії тільки рамками природного світу. Однак виявилося, що ця категорія ефективно працює й при аналізі соціальних явищ, фіксуючи певний тип стосунків між людьми, які можуть набувати характеру уречевлення.Наприклад, створений мною предмет є упредметненою сутністю моєї праці, тобто в остаточному підсумку витратою часу, вилученого з мого життя. Отже, в речі я знаходжу власну відчужену й упредметнену сутність. Неважко бачити, що тут феномен уречевлення сутнісних сил людини збігається з переходом буття в своє інобуття.

У світі людської культури ми зіштовхуємося з особливим родом речей, які несуть ідеально-інформаційний зміст, тобто їхнє тіло виражає щось із цією тілесністю пов'язане, але разом з тим і відмінне. Так, гроші – це не просто папір з фарбою, а загальний еквівалент вартості, наочно-тілесне втілення ідеальної властивості порівнювати різні товари, завдяки чому тільки й можливий безперебійний ринковий рух товарів і послуг. Книга – це теж начебто матеріальна річ, але за її буквами й папером стоїть світ людських ідеальних смислів, які підлягають, як ми вже описували цей процес вище, творчій інтерпретації іншою свідомістю.

Така річ, створена людиною і включена у світ людського спілкування та спільної діяльності, має назву символу чи знака в дуже широкому розумінні. Весь світ людської культури можна зрозуміти як створений нами

 

1 Философский энциклопедический словарь. М., 1983. С. 80.


світ речей-символів, які наділені ідеальними смислами і мають ідеальну функціональну напередзаданість. Навіть проста столова ложка є символом культури, сутність якої незвідна до її зовнішньої форми і металу, з якого вона виготовлена, тому що створено ложку для того, щоб з її допомогою люди могли їсти. Тілесна форма ложки – усього лише матеріальний носій цієї найважливішої її функціональної властивості. У такій подвійності речей-символів культури, однаковою мірою і ідеальних і матеріальних, укорінена онтологічна спокуса побачити подібну ідеальну складову й за речами природного світу, постулювавши, подібно до Гегеля, що вся природа – не що інше, як символічне виявлення Абсолютної Ідеї, а мета науки – «ідеалізація природи», тобто пізнання цього прихованого за матеріальними явищами та процесами їхнього сутнісного ідеального змісту.

З позицій же матеріалізму природний світ складається з окремих речей, що поєднуються матеріальними законами і причинами в єдину систему. Тут немає місця для Бога і незалежних ідеальних сутностей. Відповідно в рамках матеріалізму виникає спокуса іншого роду: спробувати трактувати всі ідеальні структури в суспільстві та у свідомості людини винятково як вторинні функціональні утвори, похідні від матеріальних процесів і взаємодій.

Навряд чи обидва подібні крайні підходи можуть уважатися задовільними, про що в нас ще піде мова в розділі III лекційного курсу, коли ми будемо говорити про природу ідеального.

Однак повернімося до осмислення феномена речі. Всі речі у світі (не важливо, чи відносяться вони до світу природи чи до світу культури) хоча й відособлені одна від одної, але, як ми вже відзначили, перебувають у постійній взаємодії,що проявляється в їхніх властивостях.Саме взаємодія визначає властивості об'єктів. Якщо гіпотетично припустити, що взаємодії нема, то річ стає недоступною для пізнання, вона ніяк не виявиться. Тут можна навіть говорити про природне небуття речі та культурне небуття символу.

Та сама річ може реалізувати у взаємодії різні властивості. У цьому розумінні можна погодитися з Кантом, що властивості речі нескінченні й нам доступна лише частина їх. Інша справа, що звідси можна зробити висновок як про принципову й абсолютну неприступність об'єктивних властивостей речі, так і про їхню часову нереалізованість (відносну неприступність). Отже, властивості речі реалізуються в межах певної взаємодії її з іншими речами.

Звідси можна дійти важливого онтологічного висновку про те, що буття поряд з іншими характеристиками є системою взаємодіючих речей. Отже, зв'язок– це взаємозумовленість існування явищ, розділених просторовими або часовими характеристиками. Пізнання людиною речі є пізнання властивостей самої цієї речі, але котрі, у свою чергу, зумовлені тими системами зв'язків, в які річ об'єктивно включена й котрі нами досліджуються в даний момент часу.

Зв'язки можуть бути внутрішніми і зовнішніми. Внутрішній зв'язок – це структура предмета, тобто сукупність його внутрішніх зв'язків. Він забезпечує його


виділеність, цілісність і стійкість, тобто якість. Але оскільки предмет або річ не перебувають у вакуумі, то вони зазнають впливів з боку інших предметів або речей. Відповідно внутрішня структура залежить від зовнішніх впливів і може змінюватися під їхнім прямим впливом (пристосовуватись у біологічних системах, піддаватися механічному руйнуванню й т.д.).

Саме визначення речі зазнало значної еволюції і йшло по шляху наростання його абстрактності:від поняття речі як зовнішнього тіла чи предмета, через аристотелівське поняття самостійності існування, до поділу його на семантичне (або символічне), онтологічне й гносеологічне визначення. В онтологічному плані річ – це будь-який носій ознак. У гносеологічному – будь-який об'єкт думки. У семантичному – щось, що може бути позначене чи назване, тобто має ідеально-інформаційний вимір.

Однак одночасно з цим ішов і процес конкретизаціїпоняття речі. Постало завдання уточнення ознак речі, які на абстрактному рівні розумілись інтуїтивно. Всім речам властиві деякі загальні ознаки, які відображаються в таких категоріях, як «якість і кількість», «сутність і явище», «загальне й одиничне» і т.д. І тут важливо розуміти, як серед ознак речі розрізнити властивість і відношення. За Аристотелем, властивістю називається окрема ознака, що належить одному носію. Відношенням називається окрема ознака, що належить декільком носіям. Отже, відношення немовби пов'язує всі речі за яким-небудь типом відношення, а властивість, навпаки, їх відокремлює, виділяючи з інших речей.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.