Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Можна виділити три основні мовні шари філософії. 2 глава

Отже, можна сказати, що будь-яке розуміння тексту здійснюється через його особистісну інтерпретацію, що являє собою адаптацію не менше двох індивідуальних «Я» чи культур одна до іншої. Інтерпретація – це пошук смислу крізь призму власного «Я». Тому точність тут не може

1 Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. С. 300–301.

2Він же. К методологии литературоведения // Указ. соч. С. 204.


бути єдиним критерієм адекватності тієї чи тієї інтерпретації. Переклад Пастернаком Шекспіра – це вже окремий, самостійний твір, а не просто постановка однієї системи знаків в однозначну відповідність до іншої. Понад те, формальна точність може спотворити розуміння смислу1. Передача смислу може бути іноді здійснена за рахунок таких мовних засобів і прийомів сприймаючої культури, які при першому погляді можуть здатися навіть спотворенням2. У гуманітарній інтерпретації важлива передача смислу, а це неминуче пов'язане з пошуком механізму смислоутворення сприймаючої культури, на відміну, наприклад, від математичного пізнання, що не утруднює себе цим і відображає сутність об'єкта за давно визначеною, наприклад, кількісною характеристикою. Твердження, що в якомусь творі є 25 000 знаків, відображає певне знання структури тексту, але лише за його кількісною характеристикою.

 

2. ФІЛОСОФІЯ ЯК ГРАНИЧНА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ

 

Вихідний базис філософських узагальнень надзвичайно широкий, і їхнім результатом стає створення своєрідної «вторинної» реальності, всередині якої працює філософ. Результатом філософської рефлексії постає, насамперед текст,який фактично являє собою власну, особистісну інтерпретацію філософом проблем, що, у свою чергу породжує відому багатозначність філософського розуміння навіть тих самих проблем.



1 Хотілося б навести приклад із практики роботи перекладачів. На зустрічі угорської і японської делегацій, здійснюючи синхронний переклад, одна відома перекладачка опинилася в скрутній ситуації. Великий підприємець, бажаючи показати своє походження «з низів», для прихильності до себе співрозмовників із соціалістичної Угорщини згадав, що він з дитинства харчувався рибою, назвавши при цьому той її сорт, який у самій Угорщині сприймався не інакше, як делікатес. Прямий переклад (тобто передача одиниць однієї мови через іншу) повністю спотворив би смисл. І перекладачка переклала, що підприємець із дитинства харчувався сочевичною юшкою. Формально переклад був спотворений, але смисл був переданий і адекватно зрозумілий.

2 Наведемо ще один цікавий приклад, почерпнутий у 1970-і роки з періодики. Існує відомий вірш Ґете, який німецькою мовою виглядає так (1), з підрядковим перекладом (2) і у віршованому широко відомому варіанті Лермонтова (3):

Uber alien Gipfeln ist Ruh. In alien Wim'eln sparest du kаит einen Hauch. Die Vogelem schweigen im Walde. Warte nur, balde ruhest du auch. Над всіма вершинами тиша. У всіх кронах дерев Ти навряд чи відчуваєш подих. Птахи мовчать у лісі. Почекай, незабаром відпочинеш і ти. Горные вершины Спят во тьме ночной, Тихие долины Полны свежей мглой, Не пылит дорога, Не дрожат листы. Подожди немного, Отдохнешь и ты.

Дивовижний переклад Лермонтова, якому вдалося залишитись і досить близьким до оригіналу, і передати смисл або настрій автора. Хоча вже тут ми бачимо безумовну відмінність формального значення смислу окремих слів. Але історія вірша на цьому не завершилася. Річ у тому, що він якось загадково потрапив у Японію, але у варіанті перекладу на японську віршів Лермонтова як самостійного твору. Потім він знову повернувся в Німеччину і був перекладений на німецьку мову як японський вірш і ще раз повернулася в Росію як переклад (підрядковий) німецького вірша. Ось як виглядав останній варіант (за повну точність я не ручаюся, тому що наводжу текст по пам'яті): «Ми з тобою попрощались, // Я сиджу в альтанці один, // Наді ною летять журавлі, // Я сиджу і плачу». Як ми бачимо, перед нами зовсім інший вірш, адаптований до іншої культури. Але найбільш разюче, що навіть у цьому вигляді він передає первісний настрій Ґете (ну якби він був японцем).


Тому для філософії текст є джерелом інформації, джерелом нових смислів і прочитань, але не тільки. Тут не менш важливі ціннісно-емоційні критерії, а філософський текст у деяких випадках може доставляти чисто естетичне задоволення. Філософським текстом можна захоплюватись як продуктом високомистецької творчості, можна бути здивованим або навіть ображеним, зустрічаючи занадто буденну термінологію, і майже завжди зустрічати труднощі, пов'язані з розумінням філософської мови.

Це проявляється в особливій «неперекладності» філософського тексту мовою іншої культури. Багато філософських текстів (хоча б таких філософів, як Гайдеггер або Сартр) являють собою величезну проблему для перекладачів. Переклад філософського тексту, тобто мовної системи, насиченої смислами і значеннями, пов'язаними з даною культурою, завжди представляє його інтерпретацію та адаптацію до сприймаючої культури. У філософському перекладі як особливому творі цілком припустима ситуація, коли авторський текст після інтерпретаційно-адаптаційної роботи над ним перекладача може значно відрізнятися від свого первісного варіанту, з позиції передачі смислу і значення при збереженні зовнішньої схожості з ним. У свою чергу зрозуміло, що читач перекладу в цій ситуації може бути уведений в оману, тому що відмінності між змістом первинного тексту і перекладом можуть виявитися досить істотними.

Філософія,як ми вказали вище, реалізується в створенні особливих текстів, які є особистісними смисловими конструктами різних культур, являючи собою, таким чином, різновид особливої, граничної інтерпретації.Причому інтерпретаційне поле філософії має безмежний у часі характер, що визначає смислову вічність філософських проблем, які незалежно від часу інтерпретації можуть отримувати свій новий смисл і значення для сучасника, переходячи від епохи до епохи.

З позиції філософії важливий цей вічно привносюваний і вічно інтерпретований смисл. У цьому проявляється вічність текстів Платона і Аристотеля, Шекспіра і Ґете, які надають нам безмежні можливості їх інтерпретації з наших сьогоднішніх позицій. «Предмет гуманітарних наук – виражаюче і промовляюче буття. Це буття ніколи не збігається з самим собою і тому невичерпне у своєму смислі та значенні»1. Ясно при цьому, що є якісна різниця між геніальним, талановитим і тривіальним текстом. За геніальним текстом стоять шари смислів, цікавих для кожної епохи і для всього спектру розвинених індивідуальних свідомостей. Талановитий текст, так би мовити, «на аматора»: аж ніяк не всім свідомостям захочеться вступати з ним у творчий діалог і знаходити в ньому співзвучні смисли. За тривіальним же текстом криється смислове небуття. Там – нульове поле для творчих інтерпретацій, і діалог з ним вичерпується миттєво, навіть не встигнувши початися.

1 Бахтин М.М. Указ. соч. С. 205.


Звичайно, і в природничих науках певна персоніфікація наукових теорій відбувається, але це не є провідною тенденцією в них, тоді як у явищах, досліджуваних з гуманітарних позицій (з позицій наук про дух), без урахування цієї особливості осягнення смислу просто не відбудеться. Читаючи Платона, я персоніфікую його текст, я не можу його читати так, як його читав би сам Платон. Я вношу в нього своє «Я», розвиваю близькі мені смислові можливості тексту, які детерміновані іншим просторово-часовим розташуванням, іншими соціокультурними обставинами.

З цим зв'язана властива всім гуманітарним наукам складність об'єктивного викладу історичних подій. Наукова об'єктивність тут здійсненна лише в простих випадках, наприклад, у більш-менш повному переліку імен, дат народжень. Але це формальне (математичне, або, як говорив Гайдеггер, калькулююче) пізнання не зачіпає глибин цілісного історичного процесу. Адже пишеться нескінченна кількість історій країн і народів, хоча в основі їх лежать ті самі факти, і, здавалося б, досить лише один раз дати їх повний перелік.

Ю.М.Лотман у зв'язку з цим звертав увагу на те, що історія насамперед добре «пояснює сьогодення»1, тому як тільки суспільство опиняється на еволюційній стадії свого розвитку, інтерес до історії обертається найчастіше її переписуванням, інтерпретацією. Відбувається конструювання, «але вже не майбутнього, а минулого. Народжується квазіісторична література, що особливо притягальна для масової свідомості, тому що заміщає важку й незрозумілу, таку що не піддається єдиному тлумаченню реальність легко засвоюваними міфами»2. Відокремити одне від одного квазіматеріал і наукове дослідження, безумовно, є найважливішим завданням історичної науки, яке проте навряд чи здійсненне повністю, як і спроби філософів провести чітку демаркацію між філософією і наукою, між науковими і ненауковими висловленнями.

Така суперечливість історії як різновиду гуманітарного пізнання, подобається нам це чи ні, неминуча. І причина полягає в тому, що реальна історіяз'являється перед нами у вигляді сукупності текстів,в основі яких можуть бути змішані як реальні, так і вигадані події. Первинний текст може залежати від особистих і соціокультурних обставин, у яких опинився літописець, який дає оцінки діям історичних осіб і подій, ранжируючи їх відповідно до власних уявлень. Отже, ми маємо тут справу не із самою реальністю, не з фактами, а із вторинною дійсністю, вираженою в текстах. Весь масив історичних текстів є для нас лише своєрідною цитатою з минулого. Тому часто й виходить, що в одних істориків Іван Грозний – це збирач землі російської, в інших – руйнівник економічної структури, який підірвав її основи за допомогою опричнини. При написанні історії дуже часто первинними виявляються

1 Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. СПб., 1994. С. 12.

2 Там же. С. 13.


не стільки самі історичні події, скільки ідея автора, що інтерпретує дані події.

Л.М.Гумільов, якого так не люблять представники історичної науки, показав, що залишені нам історичні тексти вимагають дуже великої обережності при їхньому сприйнятті як адекватний опис реальних подій. Не згадуючи запропоновані ним найбільш нашумілі реконструкції моментів російської історії, торкнуся лише проблеми специфіки викладу історії в літописних текстах. Посилаючись на текстологічні праці Д.С.Лихачова1 з даної проблеми, він, зокрема, піддає критичному аналізу «Повість минулих літ» Нестора, що грішить неточностями й авторськими інтерпретаціями. Це і помилкова схема подій, коли варяги й хазари постають ворогами, а не союзниками, це і знаменитий епізод із щитом, прибитим «на ворота Цар-граду" (подія такої важливості чомусь не зафіксована істориками самої Візантії).

Гумільов пов'язує такі «неточності» з тим, що літописець описував події 200-літньої давнини, що він був прихильником Святополка II і Володимира Мономаха й відповідно ворогом чернігівського князя Олега. «Нестір розумів історію «як політику, звернену в минуле», і захищав інтереси свого монастиря і свого князя, заради чого грішив проти істини. Д.С.Лихачов охарактеризував «Повість минулих літ» як блискучий літературний твір, у якому історичні відомості або перетворені творчою уявою автора, як, наприклад, легенда про покликання варягів, або підмінені вставними новелами, деякі з яких сходять до бродячих сюжетів”2.

Отже, виявляється, що в силу того, що (як ми вже вказували) історія являє собою систему текстів, уже віддалених від дійсності, своєрідний вторинний рівень буття, повна об'єктивність у ній важко досяжна, і вона завжди буде являти собою більш-менш точну інтерпретацію. Перед нами не об'єктивний опис подій, і ми не перебуваємо тут у ситуації відволікання від суб'єктивних моментів ходу історичного процесу, а особливого роду історична інтерпретація – інтерпретація не тільки самих фактів, а й первинних інтерпретацій цих фактів. Та й саме поняття історичного факту не тотожне з його природничо-науковою формою, тому що при викладі історії велику роль виконують ідеї, що дозволяють із окремих фактів створювати загальну історичну картину, навіть за рахунок свідомого або несвідомого їхнього ігнорування.

На цю ж особливість історичного пізнання вказує і Р.Дж. Колінгвуд, який є прихильником об'єктивної наукової історії. Зокрема, критикуючи позитивістський підхід до вивчення історії, він указує на те, що історичний текст не може бути зрозумілий нами як історичний факт. А оскільки ми маємо справу з історичним текстом, то необхідно застосовувати інші методи,

1 Д.С. Лихачев сам указывает на это. Див: Лихачев Д.С. Предисловие // Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Ве­ликая степь. М., 1992. С. 9.

2 Гумилев Л.Н. Древняя Русь и Великая степь. М., 1992. С. 172. Див также с. 172–180.


зокрема, філологічні. Використання ж останнього на прикладі аналізу твору Лівія, здійсненого Нібургом, довело, «що більша частина того, що зазвичай приймали за ранню історію Риму, насправді є патріотичною вигадкою, що відноситься до значно більш пізнього періоду; найбільш же ранні шари римської історії у Лівія, за Нібургом, – не виклад істинних фактів, а щось, аналогічне баладній літературі, національному епосу... давньоримського народу»1. Це дало привід ученому іронізувати і представляти історію, як «історію ножиць і клею».

Отже, й тут ідея, думка виявляються первинними навіть у написанні історії, можливо, найбільш наукової з гуманітарних наук, тому що вона претендує на освоєння фактичного матеріалу. Однак цей фактичний матеріал первісно вторинний і несе нам інформацію про сфери вторинного буття, сфери вже проінтерпретованих фактів. Історія це «не що інше, як відтворення думки минулого у свідомості історика»2. Власне кажучи, саме тому історія завжди викладається в близькій до художнього викладу формі, маючи на меті переконати нас в істинності насамперед ідей, а не фактів, тобто впливаючи не тільки на раціональні, а й на емоційні структури нашої свідомості.

Це справедливо й для інших гуманітарних наук, але найбільшою мірою для філософії, що являє собою інтерпретацію смислів, тобто вже проінтерпретованої в текстах реальності. І це дійсно одна зі специфічних рис філософії. В іншому випадку для об'єктивного викладу історії досить було б просто скласти список дат і діянь, що й було б повною та остаточною єдиною історією. Ідеї, виражені в історії, що належать перу того чи того автора, «належать минулому, але це минуле не мертве; розуміючи його історично, ми включаємо його в сучасну думку і відкриваємо перед собою можливість, розвиваючи і критикуючи цю спадщину, використовувати його для нашого руху вперед»3.

Отже, об'єктом гуманітарного знання постає текст у його найбільш широкому значенні як знакової системи, «яка здатна бути (або насправді є) носієм смислової інформації і має мовну природу»4.Відповідно такою системою носія смислу може бути як певна складна, особливим способом організована система (наприклад, наука, мистецтво, релігія і т.д.), так і окремий факт, явище, дія, які можуть стати джерелом розкриття інших смислів.

Але текст це не тільки якась сукупність знаків і речень у вигляді книги, текст – це ще й конкретна мова, якою дана сукупність фіксується, тобто це засіб комунікації. Отже, текст реалізується як особлива форма спілкування між людьми, в якому в конкретно-історичному вигляді

1 Колингвуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. М, 1980. С. 125.

2 Там же. С. 218.

3 Там же. С. 219.

4 Кузнецов В.Г. Герменевтика и гуманитарное познание. М., 1991. С. 128.


фіксується культура людства в цілому і в її конкретних варіантах. Отже, культуруможна розглядати як знакову систему, як Текстіз великої букви, а отже, вона також є джерелом смислу, тобто має комунікаційну та символічну природу1.

Виходячи з цього, з'ясування сутності всієї системи культури є предметом філософії, що досліджує культуру як текст у його найбільш широкому розумінні, як якоїсь смислової вторинної реальності. Завдання філософського дослідження полягає в розшифровці символів даного тексту за допомогою інтерпретації, що виходить із сьогоднішньої соціокультурної та просторово-часової заданості.Саме тому філософію часто позначають як самосвідомість культури. Філософське дослідження культури – це свідома постановка пізнаючого суб'єкта, водночас усередину конкретної культури з метою з'ясування її синхронної сутності2, тобто з боку такої її якості, як локальна (етнічна, національна й ін.) стабільність. А з іншого боку – постановка пізнаючого суб'єкта поза межі окремої культури, його звільнення від локальних цінностей і традицій, що дозволяє здійснювати пізнання власної культури крізь призму іншої культури. Досліджуючи культуру, філософ бере участь у міжкультурному діалозі в межах особливого семіотичного простору.

Отже, філософія являє собою вторинний інтерпретаційний рівень, на якому відбувається «інтерпретація інтерпретацій»(Поль Рікер). Вона здійснюється як особлива герменевтична діяльність.Філософія завжди забарвлена в «герменевтичні тони» (В.Г.Кузнєцов). «Герменевтика – один із методів, за допомогою якого можливе розуміння, – поєднується із природними властивостями філософського знання. Герменевтика – мистецтво інтерпретації, осягнення смислу діалогічних стосунків – «сплітається» з філософськими методами дослідження, збагачує їх і сама виводиться на раціональний рівень, набуває філософського статусу»3. Ця своєрідність філософської інтерпретації була досить давно помічена у філософії, постаючи її найважливішою специфічною особливістю.

Конкретне гуманітарне знання за допомогою інтерпретації тексту намагається співвіднести знайдені смисли з фактами, зорієнтоване на них. Спрямованість інтерпретації тут зрозуміла – це якомога більш адекватна інтерпретація, тобто по можливості наближення до дійсного стану справ. У цілому, як ми бачили, дане завдання також представляється досить складним (навряд чи взагалі повністю здійсненним), але проте сам вектор інтерпретаційної діяльності, наприклад, історика, спрямований саме до такої мети.

Філософська інтерпретація заснована на тому, що її об'єктом постає текст, який взагалі може не мати ніякого зв'язку з реальною дійсністю,

1 Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. М., 1994. С. 6.

2 Синхронна культура, тобто її «організаційна структура, котра об’єднує людей, що живуть в один час» (Лотман Ю.М. Беседы о русской культуре. Там же).

3 Кузнецов В.Г. Указ. соч. С. 4.

 


з матеріальними фактами і явищами. Будь-яка інтерпретація являє собою роботу мислення, «яка полягає в розшифровці смислу, що стоїть за очевидним смислом, у розкритті рівнів значення, що містяться в буквальному значенні»1. Філософська інтерпретація,ґрунтуючись на цій загальній основі, водночас постає як діяльність мислення, що примножує смисли,створює нові, які споконвічно могли не міститися в тексті. Умова тут одна: аби тільки сам текст був досить інформативний для такого примноження.

Аналіз культури як тексту не може бути зведений до окремих філологічних, лінгвістичних або інших спеціальних досліджень. Він повинен являти собою комплексний підхід, здійснюваний на «рубежі двох свідомостей, двох суб'єктів». Культурний діалог здійснюється в особливому комунікаційному полі, що забезпечує взаємопроникнення та відкритість культур одна для одної. Якщо таке комунікаційне поле відсутнє, діалог стає неможливим і культура виявляється ніби закритою для проникнення в її смисли. Тому діалог культур є насамперед смисловим діалогом, який здійснюється не в полі прямого їхнього перетинання, де смисли тотожні, а в непересічних частинах, які вимагають своєї інтерпретації з боку іншої культури. «Понад те, чим важчий і неадекватніший переклад однієї непересічної частини простору на мову іншої, тим більш цінним в інформаційному та соціальному відношенні стає факт цього парадоксального спілкування»2. Тут, щоправда, виникає одна герменевтична пастка. У непересічному полі іншої культури можуть зустрічатися настільки малоістотні елементи, що попросту не заслуговують перекладу, а от у межах пересічних частин можливі саме значимі нюанси розв’язання загальних, загальнолюдських проблем. Тому сама проблема «перетинання – неперетинання» смислових просторів різних культур представляється як нетривіальна герменевтична проблема.

Діалог культур є символічною комунікацією, носіями інформації якої можуть бути будь-які матеріальні утвори, що мають смисл і значення. Або, інакше кажучи, культурне спілкування це обмін смислами. Це все те, що має характер знакової системи й несе інформацію. «Речі нав'язують нам манеру поведінки, оскільки створюють довкола себе певний культурний контекст»3. Колись для чоловіка було важливим «уміти носити фрак», так само як сьогодні водити машину. Але ж побут – це ще й ритуал поведінки, виконання звичаїв. У цьому плані синхронна (або одночасна) культура завжди спирається на традиції, забобони, деякі з яких можуть здаватися непотрібними сучасній людині.

Носіями мови (носіями смислу) в остаточному підсумку є конкретні люди або їхня сукупність, які формуються в конкретно-

1 Рикер П. Конфликт интерпретаций. М., 1995. С. 18.

2 Лотман Ю.М. Культура и взрыв. С. 15.

3 Він же. Беседы о русской культуре. СПб., 1994. С. 13.


історичній культурній ситуації і несуть у собі особливості цього формування, традиції свого етносу, те, що можна назвати історичною пам'яттю. Отже, абсолютна ідентичність представників різних культур неможлива. Структурно-лінгвістичний підхід до мови також виявляється неправомірним, тому що відбувається інтерпретація поняття «мова» і заміна його поняттям «код». Тобто ми можемо перекодувати мову відповідно до сприймаючої системи, але цей утвір не буде тотожний мові, або, точніше, він буде тотожним за формою, за структурою. За цією моделлю робили спроби створення штучних мов, у тому числі й для міжособистісного спілкування (типу есперанто), які виявилися занадто бідними і нездатними передавати смислові відтінки різних культур. «Код не має на увазі історії... «Мова» ж несвідомо викликає в нас уявлення про історичну тривалість існування. Мова – це код плюс його історія»1.

Ортега-і-Гассет справедливо відзначав, що така штучна мова, навіть якщо вона претендує виступати як засіб спілкування, завжди залишиться лише ще однією термінологією, тобто псевдомовою, що вимагає свого перекладу так само, як його вимагає термінологія будь-якої наукової теорії. Думки людини лиш огортаються в якусь прийняту термінологічну форму. Це дає такій мові зовнішню перевагу, її легко перекладати, проте «з тієї ж причини вони здаються непроникними, незрозумілими або, принаймні, дуже складними для розуміння людям, які говорять справжньою мовою, хоча на перший погляд вони написані нею ж»2.

Отже, розуміння іншої культури – це глибоке проникнення на всі її рівні, своєрідне вживання в неї, а не тільки сприйняття того, що ця інформаційна система має на виході й цим повинна займатися філософія як особлива герменевтична діяльність. Філософіятому є особливим гуманітарним знанням, своєрідною його квінтесенцією, тому що вона збільшує,якщо так можна сказати, сам масив смислів.Вона стоїть у центрі того, що колись було прийнято називати «науками про дух». Вона оперує не просто із вторинним буттям, представленим нам у вигляді текстів, а з інтерпретаціями цього буття. Понад те, навіть та частина філософії чи ті філософські концепції, які претендують на пізнання світу як такого, насправді значною мірою являють собою його інтерпретації. Філософ фіксує той або той погляд на світ лише в тексті (вимовленому чи написаному, неважливо), який, ставши частиною історії філософії, також піддається подальшій інтерпретації.

Тому предметна сфера філософії, тобто сфера застосування герменевтичного методу, принципово необмежена. Аналізуючи «вторинний» матеріал як “первинний”, філософ має справу з іншою реальністю, ніж фактична, матеріальне буття. Працюючи на рівні понять і категорій, на рівні ідей, він у якомусь розумінні завжди є ідеалістом. Будь-яка частина метафізики,

1 Лотман Ю.М. Культура и взрыв. С. 13.

2 Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? С. 338.


як і спекулятивно-метафізична, і натурфілософська, і тим більше антропологічна1, має герменевтичний вимір. Правда, метафізична думка про буття ніколи не може бути повністю зведена до символічного інтерпретуючого акту. У філософському мисленні завжди залишається місце і для умогляду, і для споглядання, і для безпосереднього переживання, і для живого вчинку.

У цій діалектиці «текстовості» і «позатекстовості» філософського знання – ще один прояв його принципової подвійності та синтетичності. Не будь її, не було б двох великих філософів і особистостей XX століття – Швейцера і Флоренського, які зуміли залишити нащадкам не тільки великі філософські тексти, а й великі зразки героїчно прожитих життів. Звичайно, самі їхні життя ми якоюсь мірою розглядаємо як своєрідний текст, та й вони доходять до нас у вигляді написаних і розказаних біографій, однак життєві вчинки такої сили і масштабу апелюють не стільки до інтерпретуючого інтелекту, скільки до нашого серця і совісті, вчать нас праведно жити, а не грати в нескінченний бісер слів і текстів.

Однак повернімося до специфічного герменевтичної природи філософського знання. Якщо наука намагається домогтись однозначності результатів, то у філософії така настанова має місце набагато меншою мірою. Суб'єкт і об'єкт пізнання в ній занадто тісно переплетені. Об'єктом можуть поставати суб'єктивні переживання, думки суб'єкта про світ. Філософіямає особистісний характер, фіксуючи самовираження людини за допомогоюстворення особливого утворення – філософського тексту.Він виникає як результат собливого «вживання» у текст, тобто постановки себе в якомусь розумінні на місце автора тексту. Це дозволяє звільнитися від його первинної суб'єктивної форми, наблизитися до первинного рівня інтерпретації, що проте завжди є вторинним стосовно буття. Тому й поняття об'єктивності у філософії настільки багатозначне і не повинно розглядатися лише як адекватна відповідність дійсності. Філософ досліджує не тільки дійсність як таку, але в якості її може поставати, як ми вже відзначали, вторинна дійсність, дійсність текстів. Вона становить неозоре поле філософської діяльності як герменевтичної інтерпретації.

Назване герменевтичне поле– це особливе утворення, в якому здійснюється позачасовий діалог між епохами і мислителями, які їх репрезентують. Тут немає поняття історії як чогось минулого і немає поняття майбутнього як чогось наступаючого. Тут царство одночасності, в якому всі мислителі, і реального минулого й сьогодення, стають сучасниками, ведуть між собою діалог, взаємозаперечуючи і взаємодоповнюючи один одного. Долаючи часову відстань, «стаючи сучасником тексту, інтерпретатор може привласнити собі смисл: із чужого він хоче зробити його своїм, власним; розширення саморозуміння він має намір досягти через розуміння іншого. Отже, явно чи неявно всяка герменевтика є розумінням

1 Недарма одне з визначень людини – «істота розуміюча».


самого себе, через розуміння іншого»1. Маючи перед собою первинний текст, смисл і значення якого задані конкретно-історичним соціокультурним тлом і самосвідомістю мислителя, що є творцем даного тексту, філософ первісно проникає всередину тексту, щоб потім розшукати в ньому нові смисли і значення, пов'язані з його самосвідомістю й новими соціокультурними обставинами.

Філософ, здійснюючи герменевтичну роботу, постає як найбільш вільний інтерпретатор тексту, що виводить його міркування за рамки самого тексту. Тобто ступінь інтерпретаторської творчості тут може досягати сили імпровізації. У науках один раз відкритий смисл, зафіксований у відповідній концепції, залишається в історії. Навіть якщо він піддається інтерпретації, то на його базі виникає інша концепція, а до тієї першої концепції повернення не відбувається. Тому наукові концепції, як тільки виникають нові теорії, перетворюються в науково-історичні пам'ятники, які цікаві насамперед історикам науки. Смислове поле науки ніби витягнуте до майбутнього, і зв'язок з попередніми концепціями постає лише як генетичний. Смислове багатство і вплив наявної в історії концепції незначне. Філософський же текст (крім спеціальних історико-філософських завдань) не є тільки культурно-історичним пам'ятником, смисл якого був заданий раз і назавжди, а являє собою відкриту для інших концептуальну систему, в якій масив смислів нічим не обмежений. Філософ шукає в тексті нові смисли, понад те, він вправі допустити таку інтерпретацію (крамольну лише з позиції історика філософії), котра може навіть спотворити первісний смисл тексту, тому що його значення поєднується з особистою рефлексією філософа над сьогоднішнім буттям, воно вставляється в канву його власних міркувань.






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.