Можна виділити три основні мовні шари філософії. 1 глава

По-перше, поняття, які використовуються для своєрідної ілюстрації філософських тверджень. Це поняття будь-яких інших мовних систем, включаючи поняття повсякденної мови. Для них характерна найменша міра філософської обробки. Вони ніби беруться готовими, мають менш абстрактний характер, не пройшли повної світоглядної та гносеологічної обробки. Тут особливе місце належить фрагментам повсякденної й художньої мови, від

¹ Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? М, 1991. С. 54.

²Там же. С. 104.

яких в окремих науках намагаються всіляко звільнитися. Саме цей шар надає філософії явно вираженого характеру емоційного забарвлення, що не є просто зовнішнім прикрашанням, а підвищує міру впливу філософських ідей на свідомість людини. Повторимо в цьому зв'язку ще раз: філософія ніколи не зможе повністю звільнитися від фрагментів повсякденної та художньої мови, тому що спирається на все різноманіття осягнення людиною буття і світу.

По-друге, поняття більш високого ступеня абстракції (у тому числі й поняття наук), але які також запозичаються як готові з інших галузей знання. Сюди найбільшою мірою включаються фрагменти наукової мови, але такі, що не мають спеціального філософського значення.

По-третє, поняття, які можуть бути сприйняті звідки завгодно, з будь-якої сфери людської культури, але проходять найпотужнішу філософську інтерпретацію з метою виявлення їх світоглядного та гносеологічного характеру.

Процес створення цілісної системи категорій і понять у філософії постає як процес «концептуалізації філософського знання» (Г.А.Брутян). Це процес переходу від мови з великим нефілософським змістом до категоріального філософського рівня в результаті складних процесів логіко-методологічної експлікації первинного невизначеного семантичного поля¹.

Цей процес концептуалізації (філософської інтерпретації) виводить поняття, по-перше, на рівень загальної значимості, або всезагальності, як найважливішої попередньої умови. По-друге, виявляє їх змістовні філософські (світоглядну, гносеологічну, методологічну й ін.) сторони, які повинні схоплювати найбільш істотні риси буття.

У результаті виявляється потенційна можливість або, навпаки, неможливість понять бути філософськими категоріями. Категорії філософії відрізняються через це, з одного боку, високим ступенем екстраполяції, а з іншого боку – змістовним багатством. Це ще одна вже мовна «подвійність», яка дозволяє філософській думці, за висловом Лосєва, переходити «від одного узагальнення до іншого між гранично загальним і гранично одиничним предметом»².

4. ПРОБЛЕМА САМООБҐРУНТУВАННЯ ФІЛОСОФІЇ

Широта вихідного базису і вічний характер філософських проблем визначають і дещо інше розуміння доведення й обґрунтування філософського знання.

У філософії її твердження доводяться як внутрішньотеоретичними способами і методами (логіко-семантичне обґрунтування), так і іншими способами, не дуже характерними для конкретних наук. Філософське обґрунтування спирається на

¹ Див: Брутян Г.А. Концептуализация философского знания // Вопр. философии. 1980. № 11. С. 89; Марка­рян Э. О семантических уровнях языка философии // Вести, обществ, наук Арм. ССР. 1979. № 7. С. 54.

² А.Ф.Лосеву к 90-лстию со дня рождения. Тбилиси, 1983. С. 150.

широкий арсенал засобів, який не зводиться тільки до перевірюваних фактів науки чи формальної логіки обґрунтування.

Як ми вже відзначали, філософія не має тієї пільги, яку мають окремі науки, котрі виходять із предметно обмеженої сфери дослідження, що визначає і специфіку доведення в них. Можливість емпіричного доведення тут досягається за рахунок граничного спрощення сфери дослідження, накладання на буття предметної сітки понять. Тому й точність такого доведення є точністю в межах цієї предметної сфери. Але наскільки правомірно поширювати цей підхід на інші види пізнання й осягнення буття? Адже висновки і твердження окремих наук несуть інформацію про локальну частину світу.

Наукову істину вирізняють точність і строгість її передбачень. Однак ці прекрасні якості отримані експериментальною наукою в обмін на згоду не залишати площини вторинних проблем, не зачіпати кінцеві, вирішальні питання... Але експериментальна наука – тільки незначна частина людської життєдіяльності. Там, де вона закінчується, не закінчується людина»¹. Якщо наука несе інформацію про скінченний фрагмент реальності, то філософія несе інформацію про закономірності буття в цілому. Її судження мають універсальний характер, а предмет – сфера нескінченного. Тому доведення у філософії має комплексний характер, а за ступенем охоплення проблем, систематичності та рефлексивній глибині їх обговорення філософія постає, можливо, навіть більш точним знанням, ніж наука.

Це, звичайно не означає, що філософія протистоїть формально-логічному чи емпіричному доведенню в тому розумінні, що не спирається на них. Зокрема, саме несуперечність і повнота доведення дуже важливі у філософії як формі раціонально-теоретичного знання. Однак тільки до нього філософське доведення зведене бути не може. Понад те, поняття доведення наповнюється тут іншим змістом.

Якщо в логічній і математичній системах вихідні аксіоми обґрунтовуються за межами даної логічної системи, то у філософії за її межами вже нічого бути не може, і її філософські аксіоми мають потребу в самообґрунтуванні чисто спекулятивно-рефлксивними способами. Інакше кажучи, філософія як наука про загальне і граничне не має можливості обґрунтувати свої первісні принципи через наявність ще більш фундаментального й загального знання.Вона змушена займатися самообґрунтуванням своїх вихідних тверджень через їх експлікацію, систематизацію та евристичне розгортання на їх основі якихось змістовних міркувань і проблемних рішень. Звідси випливає і знаменитий діалектичний принцип сходження від абстрактного до конкретного, коли саме теоретичне доведення, що розгортається, уточнює й обґрунтовує аксіоми, на основі яких будується.

Обґрунтовуючи свої твердження, філософія звертається до всієї загальнолюдської практики, спирається на знання, отримані при дослідженні найрізноманітніших сторін буття. Тому вона й може ставити під сумнів усі інші

¹ Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? С. 80.

системи обґрунтування й показувати їх обмеженість. Звичайно, непрямо філософія спирається й на наукові доведення, включаючи наукові твердження і фактуальний базис у власну систему, але, як ми вже показали, лише піддавши їх філософській обробці. Отже, філософія має потребу в системному, інтегральному самообґрунтуванні.

Це, у свою чергу, породжує й особливий характер філософської аргументації. З позиції філософів, які стоять на чисто логічній позиції, «аргументація – це обґрунтування якого-небудь твердження (судження, системи суджень, концепції) за допомогою інших тверджень і засобів логіки»¹. Це багато в чому правильно, і не випадково, як ми вище вже показали, що логіка постає вже в Аристотеля як особлива дисципліна, яка у певному розумінні стоїть над філософією. Філософія – це мислення, а логіка вивчає форми думки, тобто з її допомогою ми можемо навчитися, вважають логіки, правильно мислити і міркувати. Однак уже тут ми зіштовхуємось із цілим рядом проблем, які, втім, були помічені вже давно.

Логіка працює там, де є теорія. Але теорія – це не тільки наукова теорія, а тому визначення логіків, що теорія – «це система понять і тверджень про певну сферу дійсності...»², є дуже вузьким. Людина може міркувати не тільки про дійсність, і її уявлення зовсім не обов'язково є результатом спрощення реальної дійсності чи її ідеалізації, пов'язаної з доведенням обраної властивості до межі. Тому поряд із прикладами ідеальних об'єктів типу меридіанів, паралелей і координат філософи знають ще й ідеальний світ Платона, і абсолютний максимум Кузанського, і монаду Ляйбніца, і абсолютний дух Гегеля, які створюються мисленням у зовсім інший – умоглядний – спосіб, хоч і працюючи при цьому як базові теоретичні об'єкти, як основи теорії. І умоглядність, яку так не люблять логіки³, – це іманентна властивість філософського мислення, і критикувати його за це – однаково, що критикувати мистецтво за метафоричність і символічність.

Якщо стати на жорстко логіцистську позицію, то від філософії взагалі нічого не залишиться, а якщо й залишиться, буде занадто бідним і тривіальним за філософським змістом. Філософ, як ми писали вище, не має можливості звести обґрунтування до інших, більш фундаментальних тверджень, і йому нема звідки запозичити загальні поняття для своєї філософської системи, хіба що з попередньої філософської традиції. Частіше ж за все він змушений їх сам конструювати. Тому процес філософської ідеалізації заснований не на принципі відволікання властивостей від реально існуючих об'єктів і процесів, а навпаки, мислимий філософом ідеальний, часто з ознакою абсолютності, об'єкт наділяється особливого роду властивостями або атрибутами. Тривіально, що теоретичні побудови такого роду не підлягають емпіричній перевірці та науково-концептуальній критиці за визначенням, і все ж з їхньою допомогою вдається разюче глибоко й точно

¹ Ивлев Ю.В. Учебник логики. М., 2003. С. 74.

² Там же. С. 75.

³ Для Ю.В.Івлєва достовірність (доведеність) є рисою теорії, що відрізняє її від «філософсько-умоглядного пояснення» (Там же. С. 78).

пояснювати світ, так само, як це вдається поетам. Інша справа, що така філософська побудова має бути не тільки плодом умогляду, а й дискурсивних побудов, коли відмова від логіки відбувається лише в тому випадку, коли вона незастосовна. Саме тому в наукових теоріях те, що визнається істинним, одночасно постає і найбільш переконливим. Тоді як у філософії аргументація не може бути зведена тільки до демонстрації істинності тих або тих тверджень. Це, звичайно, важливо, але метою філософської аргументації є також «відкриття все нових форм запитування» (М.Гайдеггер) і просте бажання творчо захопити читача, запалити в ньому жадання істини і творчої свободи. Цей момент любив підкреслювати М.О.Бердяєв, говорячи, що його мета – не абстрактно нав'язати істину всім, а доносити свою істину до того, кому вона екзістенційно близька і хто може її почути¹. Така позиція, якщо її не доводити до абсурду, має свої підстави, адже філософія не має остаточних знань, та й свідомо цього не прагне. Тому її теорії завжди незавершені, завжди особистісно забарвлені, й тому не може бути якоїсь однієї форми наукової філософії.

Ми вже відзначали, що це пов'язано з особливістю тієї пізнавальної ситуації, в якій перебуває будь-який філософ. На відміну від інших наук філософія спирається у своїй рефлексії над буттям не тільки на знання, що поставляють науками, а й на результати інших видів духовного освоєння світу, наприклад, мистецтва чи релігії. Наука спирається насамперед на позитивні й перевірені знання, які стають такими в результаті особливих емпіричних і теоретичних процедур перевірки.

Філософ же, за дотепним зауваженням Д.І.Дубровського, спирається на завжди проблематичне універсальне «знання про знання». Філософ «як ніхто інший, має постійно усвідомлювати, що завжди стоїть віч-на-віч зі знанням про незнання»². Тому знамените твердження Сократа: «Я знаю тільки те, що нічого не знаю» – це не просто філософська бравада, з метою епатувати суспільну думку (хоча в цьому бажанні філософові відмовити також важко), а цілком чітка гносеологічна настанова, що відображає сутність філософії в цілому. Згодом М.А.Кузанський точно визначить філософію як «учене незнання».

У цьому полягає сила й одночасно слабість філософії, навіть певний її трагізм. Філософ має відповідати на питання, усвідомлюючи принципову недостатність знань для повної відповіді. Тому його відповіді – це своєрідне прояснення проблемної ситуації, вічне наближення до істини, але не її абсолютне досягнення. Як відзначав Ортега-і-Гассет: «Від філософії невіддільна вимога займати теоретичну позицію при розгляді будь-якої проблеми – не обов'язково розв’язувати її, але тоді переконливо доводити неможливість її розв'язання. Цим філософія відрізняється від інших наук. Коли ті зіштовхуються з нерозв'язною проблемою, вони просто відмовляються від її розгляду. Філософія, навпаки, від самого початку допускає можливість того, що світ сам собою – нерозв'язна проблема»³.

¹ Бердяев Н.А. О назначении человека. М., 1993. С. 20–31.

² Дубровский Д.И. О специфике философской проблематики // Вопр. философии. 1984. № 11. С. 63.

³ Ортега-и-Гассет X. Что такое философия? С. 79.

Філософ завжди в шляху, завжди на марші, його дослідження ніколи не може завершитись, але при цьому філософія не має тієї пільги, що є в інших наук – не відповідати на питання, що виходять за межі їхньої предметної сфери. Філософія не спеціалізована галузь знання, і проблеми, розв'язувані нею, не є прерогативою їхнього розгляду тільки професіоналами. Якби це було так, то розгляд філософських проблем так і залишився б їх мусируванням у вузькому колі. А це за смислом завдань філософії – абсурдне припущення, тому що цілий ряд філософських проблем прямо стосується простих людей, які на займаються професійно філософією.

Який смисл, розв’язуючи, наприклад, проблеми моральності, формулюючи етичні чи естетичні орієнтири для людини в цілому, залишати їх лиш усередині філософського кола фахівців? Навпаки, необхідно довести їх до якомога більшої кількості людей і виконати повчально-регулятивну культурну функцію, що споконвічно була властива філософії. Що дозволено фахівцеві у вузькій галузі знання, не дозволено філософові, одна із цілей якого – давати рекомендації людям, суспільству, людству в цілому.Правий був К.Маркс, який у такий спосіб характеризував сучасну йому філософію: «Її таємниче самозаглиблення є в очах непосвячених такою ж мірою дивацьким, як і непрактичним заняттям; на неї дивляться, як на професора магії, заклинання якого звучать урочисто, тому що ніхто їх не розуміє»¹. Така доля будь-якої філософії, що відривається від інтересів і проблем реальної людини, від духовних турбот повсякденної свідомості, на освіту якої повинні бути також спрямовані філософські зусилля.

Отже, філософ завжди здійснює власну філософську діяльність в умовах принципового дефіциту знань. Він повинен ставити проблеми і давати відповіді на них, усвідомлюючи всю неповноту й відносність таких відповідей. У цьому закладені величезні можливості філософії як особливої творчої діяльності, значною мірою залежної від філософа як особистості, від його інтуїції та загальної культури.

Доказовість як характеристика досягнутого істинного знання не у всіх випадках спрацьовує як прийом аргументації, тому що відмінність філософських позицій дозволяє одночасно співіснувати і різним істинам, різним відповідям з того самого питання. Якщо «2 х 2» переконливе для всіх саме тому, що являє собою істинне твердження, незалежно від етнічної чи культурної, партійної чи професійної приналежності, то філософські твердження ніколи не зможуть досягти такої однозначності прийняття чужою свідомістю. На їхню переконливість можуть вплинути у тому числі й чинники включеності людини в ту чи ту соціокультурну систему. Словом, наявність ретельно вибудуваного і начебто аргументованого філософського тексту – ще зовсім не гарантія, що він буде прийнятий. А от одна-єдина яскрава фраза філософа-викладача на лекції може назавжди запасти в душу студента і запалити її прагненням до мудрості та пошуку філософської істини. Переконливість обґрунтованих тверджень, отже, величезною мірою залежить

¹ Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. 2-е изд. Т. 1. С. 105.

від уміння філософа впливати на сферу психоемоційного стану особистості, спиратися не тільки на дискурсивно обґрунтовані знання й абстрактну істину, а й на етичні, естетичні та інші способи впливу на душу людини. Філософ повинен поєднувати у своїй аргументації логіку і психологію й так впливати на людину, щоб у ній зароджувалась і творчо жила глибока й сильна думка, «в істинності якої людина впевнена... керується нею у своїй практичній або духовній діяльності... відстоює цю думку чи реалізує її всупереч реальній або уявлюваній опозиції»¹.

У цьому плані, хоча, звичайно, передусім на раціональній основі, філософія має певну схожість із релігією, а іноді прямо реалізується в релігійній формі. Ця схожість може мати і позитивний і негативний характер. Позитивний, коли філософ запалює в інших вогонь істинної філософської віри в істину і у розум, у високий смисл філософської творчості та її глибоку практичну користь. Негативний же смисл аналогії між філософією і релігією полягає в тому, що можлива догматизація і стагнація філософської віри, що властива деяким формам філософії, котрі намагаються сформувати в людині переконання лише на основі сліпої віри в авторитети і виховують пристрасть до захисту своєї позиції всупереч усім здоровим контраргументам. Як людина, яка доводить до інших людей системи ціннісно-світоглядних настанов, філософ завжди постає не тільки як учений, а й як проповідник. Бажано тільки, щоб це був мудрий і чесний проповідник.

Підсумовуючи ж цю лекцію, не буде великою помилкою сформулювати наступну ключову тезу: глибина й грунтовність філософських побудов, а також міра їхнього впливу на оточуючих людей і на нащадків є завжди відображенням глибини й масштабу особистості філософа. Яскрава індивідуальність у філософії і наявність у неї свіжих і оригінальних ідей – це важливіше, ніж усі логічні обґрунтування й загальна професійна компетентність. Філософія будується творчими зусиллями особистостей і покликана виховувати критично, синтетично і ясно мислячих особистостей.

¹ Алексеев А.П. Аргументация. Познание. Общение. М., 1991. С. 30.

ЛЕКЦІЯ 8.

ДІАЛОГІЧНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ

1. ГУМАНІТАРНА СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ

І ДІАЛОГ ЯК ФОРМА ЇЇ САМОВИРАЖЕННЯ

Філософія посідає в людській культурі особливе місце. Будучи самосвідомістю вселюдської культури, вона розмірковує над феноменами, які потрапляють у предметну сферу як природничих, так і гуманітарних наук, виявляючи їхню значимість для окремої людини, людства в цілому з позиції постановки найбільш загальних, граничних, «вічних» питань. Водночас якою би проблемою не займався філософ, будь то питання логіки, онтології, етики чи естетики, у центрі його уваги завжди опиняється Людина, що мислить, живе, вірить, оцінює та перетворює світ. Це іноді дає спокусу позначити філософію як гуманітарну науку, слідом за бахтінським визначенням про те, що «гуманітарні науки – науки про людину в її специфіці, а не про безмовну річ і природне явище»¹, сказати, що філософія є однією з гуманітарних наук. Однак це також не зовсім точно, тому що філософія відмінна й від гуманітарних наук. Більш правильно міркувати про відмінність філософії від конкретних наук, як природничих, так і гуманітарних².

Конкретні науки, визначивши власний об'єкт дослідження, навіть якщо він не є проявом тільки природних закономірностей (наприклад людина), розглядають його поза системою інших, властивих йому зв'язків і відношень. Тому людина тут може трактуватись і як біологічний, і як біохімічний, і як механічний, і як соціологічний, і як історичний об'єкт відповідної науки. Це головна умова конкретно-наукового пізнання, що робить можливим у такий спосіб поглянути на досліджуваний феномен, щоб розкрити в ньому специфічно предметні закономірності, досліджувані даною наукою. Відносна однозначність поняттєвого апарату науки і пов'язана із цим точність і доказовість, яких вона прагне, досягається за рахунок сильного, іноді граничного «огрубіння» дійсності, в результаті якого створюється ідеалізований концептуальний каркас, що відрізняє одну науку від іншої.

Відповідно сфера застосування такої «сітки понять» дость вузька. Точність більшості наук – це завжди предметна точність, межею якої «є ідентифікація (а = а)»³, яка, звичайно, вища в природничих науках

¹ Бахтин М.М. Эстетика словесного творчества. М., 1986. С. 300.

² На гносеологічних відмінностях між природничо-науковою (і, ширше, – логіко-поняттєвою) та гуманітарною раціональністю ми зупинимося в гносеологічному розділі лекцій.

³ Бахтин М.М. К методологии литературоведения // Контекст – 1974. М., 1975. С. 205.

і більш розпливчаста в гуманітарних, але і там і там її прагнуть. Правда, і тут в абсолютному розумінні вона навряд чи досяжна, відносна, а вже тим більше не може поставаати як критерій науковості, тому що сама «залежить від гносеологічних передумов і, отже, визначається виділеною (абстрагованою) предметною сферою та наявними методами її дослідження»¹. Тільки нерозуміння цього факту може лежати в основі тверджень, наприклад, про більшу точність природничих наук стосовно гуманітарних. Відразу виникає питання: точність щодо чого? І це справедливо не тільки по відношенню, наприклад, до філософії, але й при порівнянні інших наук. Наприклад, чи можна сказати, що математика більш точна, ніж фізика, чи навпаки?

Отже, будь-які науки точні, тобто більш-менш адекватні власній предметній сфері, й абсолютних критеріїв точності просто не існує. Не випадково саме в математиці (цій «найбільш точній з точних наук») увесь час тривають дискусії про характер доведення і точності². Цільова настанова на визначеність і точність знання притаманна всім наукам, у тому числі й гуманітарним, але в них її самоздійснення неможливе тією ж самою мірою. Понад те, якщо така міра «наукової об'єктивності» буде досягнута, то наука фактично втратить свій гуманітарний статус. Філософія відрізняється від інших галузей знання не за принципом розрізнення їхніх предметів, за типом відмінності, наприклад, фізики від соціології, а за тим, що вона досліджує те, що інші науки сприймають як усвідомлену чи неусвідомлену передумову, тобто найбільш загальні, граничні закономірності буття, чим не займається жодна з наук.

Філософія не прагне до точності на зразок окремих наук, і її найважливішою особливістю є менша однозначність і гнучкість використовуваних понять. Докори в тому, що на відміну від науки поняття філософії часто занадто багатозначні, туманні й невизначені, справедливі й лише відображають її специфіку. «Неточність» філософії компенсується її можливостями найбільш широко (тому що її предметна сфера – це сфера граничних загальних закономірностей) охоплювати буття. Так само, як «точність» математики недосяжна не тільки в гуманітарних науках, але навіть у багатьох природничих науках, де більш істотне значення має якісна (предметна) сторона

¹ Кузнецов В.Г. Диалектика точного и неточного в современном научном познании (Материалы «круглого стола») // Вопр. философии. 1988. № 12. С. 30.

² Так, наприклад, Моріс Клайн (відомий математик і історик математики, член редколегії багатьох відомих математичних журналів, який багато років очолював математичний факультет Нью-Йоркського університету і відділ Математичного інституту ім. Куранта), досліджуючи проблему невизначеності математичного знання й оцінюючи, зокрема, особливості математичного доведення, наводить ряд висловлень відомих математиків із цього приводу: «Строго кажучи, того, що прийнято називати математичним доведенням, не існує... Будь-яке доведення являє собою те, що ми з Літтлвудом називаємо газом, – риторичні завитушки, призначені для психологічного впливу... засіб для стимуляції уяви учнів» (Годфрі Харолд Харді). «Цілковито ясно, що ми не мали й, очевидно, ніколи не будемо мати критерію доведення, не залежного ні від часу, ні від того, що потрібно довести, ні від тих, хто використовує критерій... у математиці не існує абсолютно істинного доведення, хоча широка публіка переконана у протилежному» (Реймонд Луїс Уйдлер). «За моїм переконанням, остаточний вигляд, якого набула філософська думка, не може спиратися на точні твердження, котрі становлять основу спеціальних наук. Точність ілюзорна» (Альфред Норт Уайтхед). Отже, доходить висновку М.Клайн: «Доведення, абсолютна строгість і тому подібні поняття – блукаючі вогники, химери, «які не мають пристановища в математичному світі». Строгого визначення строгості не існує... Те що колись вважалося невід'ємною особливістю математики – незаперечний висновок з явно сформульованих аксіом, – назавжди відійшло в минуле. Невизначеність і здатність припускатися помилки властиві логіці тією мірою, якою вони обмежують можливості людського розуму» (див.: Клайн М. Математика. Утрата определенности. М., 1984. С. 363–364).

досліджуваних об'єктів, не завжди доступна математичній кількісній обробці. І це також сказано не в докір математиці, а в плані констатації відносності поняття математичної точності з загальгносеологічних позицій.

Наукова об'єктивність і точність (як гранична характеристика адекватної відповідності предметної сфери) природничих і математичних наук реалізується як своєрідна «байдужність»до досліджуваного об'єкта. Вчений відстороняється від цілісної внутрішньої сутності об'єкта, і об'єктивність досягається за рахунок надзвичайно сильного огрубіння досліджуваної дійсності. Такий підхід ефективний при дослідженні недуховних утворів, але занадто спотворює реальний стан справ, наприклад, при дослідженні людини, культуры, суспільства. У такому опредметненні досліджуваних феноменів полягає сила науки і гарантія практичної реалізовуваності її результатів (для створення інвалідної коляски розуміння людини як сукупності важелів більш ефективне, ніж філософські міркування), але в цьому і її неминуча слабкість, пов'язана з неможливістю вийти за межі предметної сфери. Саме це породжує й агресивну експансію науки, спрямовану на розв'язання будь-яких проблем, коли їхня нерозв'язаність або нерозв'язуваність пояснюється лише тимчасовим чинником або відсутністю матеріальних умов (засобів, приладів і т.д.). Наука точна всередині предметної сфери, але абсолютно неточна й завжди неповна стосовно дослідження сутності об'єкта. При дослідженні деяких об'єктів і феноменів людської культури такий обмежений підхід просто неправомірний.

Зазначене ставлення до об'єкта дослідження приводить до того, що найбільш адекватною формою конкретно-наукового знанняє монолог:«Інтелект споглядає річ і висловлюється про неї. Тут тільки один суб'єкт – який пізнає (споглядає) і говорить (висловлюється). Йому протистоїть тільки безмовна річ»¹. Філософ має перед собою як об'єкт дослідження людину, від якостей якої він повністю абстрагуватися не може, навіть якщо сутність її реалізована в якихось відчужених структурах (тексти, інші твори). Тому формою вираження гуманітарного знання є діалог,у якому активність обох сторін (суб'єкта й об'єкта) дуже висока і важлива не точність, яка досягається за рахунок сильного огрубіння, а глибина проникнення в досліджуваний об'єкт. «Пізнання тут спрямоване на індивідуальне. Це сфера відкриттів, одкровень, дізнавань, повідомлень. Тут важлива і таємниця, і неправда (а не помилка)»². І це не недорозвиненість гуманітарної сутності філософського пізнання, як схильні вважати сцієнтистськи налаштовані мислителі, а його найважливіша особливість.

Пізнанняв гуманітарній науці постає як осягнення чи розуміння смислів,закладених у досліджуваному явищі. Досягається це на особливому ідеальному рівні, що реалізується через діалог текстів. Текст є особливою смисловою єдністю, або смисловою цілісністю. Зрозуміти текст і через нього цілісний смисл явища – це не те ж саме, що й пізнати його. Пізнати – у вузькому розумінні

¹ Бахтин М.М. К методологии литературоведения // Контекст-1974. М., 1975. С. 206.

² Там же. С. 204–205.

означає накласти на досліджуваний об'єкт якусь пізнавальну форму або структуру, свідомо позбувшись його цілісного смислу.

Сучасний філософ найчастіше має справу не з буттям як таким, не із сукупністю якихось об'єктивних явищ або феноменів, а з їхніми смислами, зафіксованими у текстах. За допомогою тексту буття говорить з нами. Цілісність тексту, тобто поява в ньому смислу, який відсутній у тій сукупності знаків, з якої він складається, виникнення нового ніби з нічого є найважливішою особливістю, з якою неминуче має справу представник гуманітарного пізнання, у тому числі й філософ.

Як відзначав Бахтін: «Усяка система знаків (тобто всяка мова)... принципово завжди може бути розшифрована, тобто перекладена на інші знакові системи (інші мови)... Але текст (на відміну від мови як системи засобів) ніколи не може бути перекладений до кінця, тому що немає потенційного єдиного тексту текстів. Подія життя тексту, тобто його справжня сутність, завжди розвивається на рубежі двох свідомостей, двох суб'єктів»¹. Тому пізнання тексту здійснюється в діалоговій формі. Це немовби загальне комунікаційне поле двох свідомостей, а в більш широкому розумінні – двох культур. У такому діалозі глибинне значення тексту (не формально-логічне) визначається всім соціокультурним контекстом, який дослідник-гуманітарій також повинен ураховувати.

Абсолютно адекватне розуміння тексту неможливе, що й породжує як наслідок нескінченну множину його тлумачень. Текст містить якусь (навряд чи чимсь обмежену) потенційну множину смислів, які осягаються людьми, що вносять у ці смисли своє власне «Я», ознаки власної культури. Повністю адекватне розуміння тексту у вузькому розумінні (як досягнення смислової тотожності, повної адекватності) змогла б гіпотетично досягти тільки людина, яка його створила (автор), і то якби вона постала перед нами як якийсь ідеальний учасник діалогу з самим собою, що перебуває в подібній просторово-часовій ситуації. Він зовсім не призначений для абсолютного розуміння. Як ідеальна модель абсолютного розуміння – це сфера тотожності, яке, навіть якби воно було можливим, являло б собою нудне, дзеркальне розуміння, що припускає збіг життєвих просторів суб'єктів. Розуміючий суб'єкт у цьому випадку «не може внести нічого свого, нічого нового в ідеально зрозумілий твір»². Але такого збігу досягти неможливо, так само як неможливо ототожнити життєві простори окремих людей або їх суспільних сукупностей. Будь-яке реальне розуміння смислів тексту є особливою взаємодією в рамках діалогу, суб'єктами якого можуть бути як окремі особистості, так і цілі культури.