Зневіра і страждання, захват і радість

Зневіра і скарги – знак розрідження волі; страждання – умова її загартування. Зневіра в найкращому випадку зміниться безтурботними веселощами і захватом, за якими неминуче настане нова зневіра з приводу їх втрати. За стражданням іде радість очищення та подолання. Зневіра – лінь душі, яка скорилася потоку теперішнього (<у-ныние>). Страждання – жнива духу, що ведуть у майбутнє.

Захват тілесної насолоди неминуче скінченний; радість духовного подолання нескінченна.

Сумірність і підозрілість

Сумірність – доцільна ощадливість, яка випливає з усвідомлення власної сили. Підозрілість – супутник духовної слабкості й блукань. Сумірність вишукує краще в іншій людині, щоб чіткіше й доступніше – за свідомістю – довести до неї потрібне знання. Підозрілості, навпаки, властиво завжди й у всьому бачити гірше. Сумірність орієнтується на високе і гідне, підозрілість «грає на зниження», ніби зрить ісподним оком (<подо-зрение>). Той, хто керується сумірністю не видасть сокровенного і тим не дозволить опоганити його, підозрілий опорочить істину самою недобротою свого погляду.

Смиренність і самознищення

Смиренність – ясне усвідомлення своєї сьогоднішньої обмеженості, але водночас і нескінченності горизонтів удосконалення. Смиренність – горіння через приборкання гордині. Самознищення – невір'я у свої сили і можливості, зворотний бік гіпертрофованої самості. Смиренність – готовність дослухатися слів справжнього духовного авторитету і невтомно дотримуватись ідеалу. Самознищення – часто розчарування і духовне розкладання колись

самовпевненого «вчителя». Смиренність <с-мирение> – любовне прийняття світу в серце і злагода з ним; самознищення – знищення зв'язків і зі світом, і з власним надсвідомим потенціалом духу.

Місткість і всеїдність

Місткість – критерій широти свідомості, вміння покрити заперечення синтетичним утвердженням. Всеїдність – набір несумісних ідей і цінностей. Місткість – здатність упорядкувати різне довкола єдиного стрижня; всеїдність – звалювання в купу всього і всякого. Місткість урівноважена і гармонічна; всеїдність – судомна й хаотична.

Чим чіткіше в своєму повсякденному бутті розпізнає людина моральні полярності, подібні до вищенаведених, і чим однозначніше робить вона свій моральний вибір, тим більшою широтою і витонченістю відрізняється її свідомість і тим вище стоїть вона на щаблях духовного вдосконалення. Однак справжня мудрість є не тільки даром розпізнавання і тим самим подолання «диявольських ототожнень», але настільки ж і вмінням уникати «диявольських протилежностей».

Ця друга, додаткова, іпостась мудрості – уміння бачити єдність і взаємозв'язок моральних якостей і станів, які повсякденна свідомість норовить розглянути в якості суперечних одне одному. Тут, навпаки, «диявол» немов підштовхує нас на бездумне і механічне протиставлення того, що насправді утворює гармонічну єдність: вільне самовизначення й ієрархічне служіння; дерзання і терпіння; мужність і співчуття. Подібні протилежності не тільки не заперечують одна одну, але вимагають обов'язкового синтезу. Зупинюся лише на декількох прикладах.

Вільне самовизначення та ієрархічне служіння

Якщо в людини є уявлення про ієрархію духовних цінностей, якщо в неї є ідеали і духовні авторитети, яким вона безкорисливо служить і яким беззавітно довіряє, то це не тільки не підриває її автономії та свободи волі, але прямо їх припускає. Істинним цінностям може служити тільки вільна людина, оскільки істинні цінності на те й істинні цінності, щоб не мати потреби в рабському поклонінні та прийнятті з-під ціпка. Істинному духовному вчителеві не потрібні безликі й бездумні маріонетки; він, навпаки, всіляко заохочує самостійність і ініціативу учня. Істинний же учень – той, хто у вільному акті любові обрав собі вчителя. Істинна ієрархія – ієрархія добровільного та безкорисливого співробітництва заради загального добра. Це природна ієрархія усвідомлюючих <со-знающих> і висхідних свідомостей.

Хибна ієрархія, навпаки, заснована на егоїзмі, неправді й страху. В ній не служать вищому, а начальствують в ім'я задоволення нижчих пристрастей і потягів. Це ієрархія рабів і панів. Пан жадає рабського собі поклоніння та насилує чужу волю. Відповідно раб не служить, а раболіпствує, не вільно довіряє себе вищому керівництву, а дозволяє іншому володіти своєю волею.

Це протиприродна ієрархія взаємного падіння й ненависті душ, де видираються на ілюзорні мирські вершини, відштовхуючись ногами від плечей тих, які перебувають нижче тебе й запекло хапаючись за ноги того, хто зумів піднятися вище.

Отже, бути вільним – означає вміти свідомо служити вищому. Відмовлятися від свого суєтного его, приборкувати низинні пристрасті й прагнення – означає проявляти і примножувати приховані духовні ресурси свого глибинного «Я».

Дерзання і терпіння

Прагнення до вищого має на увазі мудре терпіння та відмову від ілюзії досягнення мети одним стрибком. З іншого боку, терпіння – сестра мудрого дерзання: вміння не впадати у відчай і не падати духом при невдачах. Істинно дерзає – терплячий; істинна терплячість – дар не розтратити в неминучих тимчасових невдачах потенціал творчого дерзання духу.

Рухливість і рівновага

Духовна рухливість і незадоволеність творчі лише тоді, коли людина здатна зберегти психічну рівновагу і спокій у непростих ситуаціях, якими буяє життя. Істинна ж рівновага – не байдужість (це типове «диявольське» ототожнення), а гармонічна напруга всіх творчих сил, духовна пильність, сумірність і рухливість. Лише той, хто зберігає душевну рівновагу сходить і просувається; лише справжній подвижник є паном своїх пристрастей.

Мужність і співчуття

Мужня людина тим і відрізняється від жорстокосердої, що здатна співчувати іншій людині та вбирати в себе чужий біль. Мужній насамперед уміє любити. Жорстокий же завжди ненавидить і зловтішно принижує слабкого. З іншого боку, співчуття тим і відрізняється від слізної сентиментальності й солодкуватості, що має мужність умістити в собі страждання іншого, розділити з ним лихо і, якщо вистачить сил, разом перемогти його. Мужність є дійовим співчуттям; співчуття – мужністю відмови від самості й ізольованості свого «Я» від усього сущого.

Отже, протилежні якості й стани свідомості, подібні до проаналізованих вище, в жодному разі не можна розривати і тим більше протиставляти одне одному. Підкреслимо ще раз: набуття творчих якостей свідомості через, в одному випадку, протиставлення, а в іншому – через об'єднання протилежностей легко здійснюється лише на папері, в, так би мовити, ідеальних, теоретичних умовах. Що ж стосується реальної долі конкретної людини, то занадто тонкими і рухливими виявляються грані між позитивними і негативними душевними якостями й станами свідомості; часом непомітно перетворюються вони у свою власну протилежність, як, наприклад, мужність – у жорстокість, терпіння – у пасивність, рухливість – у метушливість, а вільна воля – у низинне свавілля. То ж

найбільш напружене поле боротьби пролягає не зовні, а всередині людського духу, і тільки розум серця та життєвий досвід виявляються безпомилковими провідниками у нетрях життєвлаштовуючих дилем і колізій. Зрештою цілком праві були стародавні греки, коли стверджували, що «все прекрасне важке» і ніяка істина (ні світового, ні особистого буття) не досягається людиною без зусиль.

Однак тут-то й виникає найголовніше теоретико-пізнавальне питання: а що, власне, варто розуміти під істиною, існує одна чи багато видів істини й чим істинне знання відрізняється від хибного? Це коло проблем, пов'язане з уточненням центральної гносеологічної категорії «істина», становитиме зміст останньої лекції цього розділу.

ЛЕКЦІЯ 27.

ІСТИНА В ТЕОРІЇ ПІЗНАННЯ

1. АСПЕКТИ КАТЕГОРІЇ «ІСТИНА»

Досягнення істинного знання є головною метою і цінністю пізнавальної діяльності людини. Однак складності з розумінням природи істини виникають відразу, як тільки вимовляється саме слово «істина». Річ у тому, що воно відразу поєднується у свідомості з цілим спектром близьких за змістом термінів: правда, правота, законовідповідність, дійсність, вірогідність, правильність, очевидність, точність, одкровення і т.д.

Часто плутанина при дослідженні феномена істини саме й виникає тому, що не виокремлюють різні її аспекти, які хоча й пов'язані, але все-таки аж ніяк не тотожні один одному. З аналізу цих аспектів ми й почнемо розгляд проблеми.

Онтологічний аспект

Істина розглядається тут як властивість самого буття і навіть як саме буття. Ще А.С.Хом'яков, а пізніше – П.А.Флоренський¹ звернули увагу, що в основі російського слова «істина» лежить древній санскритський корінь es-, що буквально перекладається як «бути», «існувати». Відповідно істина може ототожнюватися з якимось справжнім буттям, яке протистоїть буттю ілюзорному, не справжньому.

Світ платонівських ідей або Царство Боже – істинні, тому що протистоять мнимому – тілесному або гріховному – чуттєво сприйманому буттю. Істина тут поєднується з безпосередньою духовною очевидністю та релігійним одкровенням. Однак її можна не тільки споглядати розумним поглядом мудреця, на чому наполягала антична традиція; але в ній і з нею, з позицій християнського віровчення, можна безпосередньо духовно жити, керуючись віданням серця. Недарма Христос говорить своїм учням: «Я є Шлях, Істина і Життя». Богоподібне буття у «світлі істини» є кінцевою метою людських дерзань і прагнень із позицій християнства, де знання, творчість і життя виявляються абсолютно тотожними одне одному в Царстві Божому.

Онтологічне розуміння істини може бути проведене ще більш радикально, як у B.C.Соловйова в «Критиці абстрактних первнів». Для нього «істина взагалі не міститься в тій або тій формі нашого пізнання... а в самому сутньому, котре є і пізнаваним, тобто істинним предметом знання... Ми можемо

¹ Див.: Флоренский П.А. Столп и утверждение истины. Т. 1.4. 1.М., 1990. С. 15–20.

мислити істину тільки як сутнє всеєдине (яке у B.C.Соловйова збігається з повнотою Божественного буття. – Прим. авт.), і коли ми говоримо про істину, то ми говоримо саме про це, про сутнє всеєдине. Ми повинні або зовсім не говорити про істину, а тому й відмовитися від усякого знання (тому що хто ж захоче неістинного знання?), або ж визнати єдиним предметом знання всеєдине сутнє, що містить у собі всю істину. Справді, у цьому повному своєму визначенні істина містить і безумовну дійсність, і безумовну розумність усього існуючого».¹ Тут, щоправда, стає не дуже зрозумілим, як можливий феномен відокремлення частини від такої вихідної всеєдності й, відповідно, феномен оман.

Однак онтологічне тлумачення істини можливе не тільки в межах релігійно-філософських побудов. Воно притаманне й реалістичним доктринам, і навіть повсякденній свідомості². Тут істина поєднується із закономірним або ідеаловідповідним буттям. Коли ми говоримо «справжній учений», «істинний громадянин своєї країни», «справжній поет», «типовий представник своєї професії» і т.д., то скрізь маємо на увазі, що щось існує <бытийствует> у повній відповідності зі своїм еталоном або ідеалом. Гегель би сказав, що тут предмет відповідає своєму поняттю, а тому він і істинний.

Якщо ж це не так, то можна сказати, що предмет веде хибне чи перетворене буття, що не відповідає його поняттю (ідеально-еталонній сутності). Наприклад, злочинець веде перетворене (хибне) існування як громадянин держави, тому що громадянин за визначенням законослухняний.

Специфічно онтологічне тлумачення істини характерне й для світу техніки, що фіксується в центральній категорії технічної думки – «точність». Прилад або апарат досконалі (істинні), якщо: а) у них точно втілений конструктивний задум інженера; б) вони точно (безперебійно) виконують операції, заради яких сконструйовані.

Логіко-семантичний аспект

Найчастіше він присутній у так званих дедуктивних науках і фіксується термінами «правильність», «коректність», «вірогідність». Під цим розуміється формальна бездоганність доведення теореми чи одержання якоїсь логічної формули на основі первісно прийнятих аксіом і правил висновку. Відповідно помилкових (некоректним) буде визнане доведення теореми, де або порушена послідовність міркувань, або в тканину доведення неявно введені додаткові допущення, або попросту наявні формально-логічні суперечності (на кшталт одночасної присутності суджень А і не-а).

Опозиція «істина – облуда» може й прямо використовуватись у логічних обчисленнях, але тут кваліфікація суджень як істинних або хибних обмежується

¹ Соловьев B.C. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1988. С. 691–693.

² Див., як цікаво словесно зафіксований цей аспект істини в російській мові: Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. В 4 т. Т. 2. М, 1995. С. 60.

лише сферою їх формальних семантичних значень (як у логіці висловлень) безвідносно до того, чи істинні ці судження з погляду їх реального предметного змісту. Наприклад, судження «невірно, що кентавр – тільки кінь» формально істинне, тому що за визначенням атрибутивною властивістю кентавра є наявність людських характеристик. При цьому з чисто змістовної сторони всі міркування про кентаврів можуть бути визнані помилковими, тому що насправді вони не існують.