Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Конвенціоналістська концепція

Тут стверджується, що істина є завжди продуктом гласної (а частіше – негласної) угоди між учасниками пізнавального процесу. У різних науках і в різних наукових співтовариствах існують різні «правила гри», а всі доведення будуються лише на основі прийнятих конвенцій. Відповідно те, що може трактуватись у межах одного наукового співтовариства як істинне знання, в іншому буде розцінене як знання хибне. Так завжди буває, коли зіштовхуються представники різних шкіл у науці й у філософії. При всій значимості факту угод у пізнавальній діяльності його все-таки не слід доводити до абсурду, тому що в остаточному підсумку це приводить науку й філософію – сфери доказового й систематичного мислення – до сугубо обивательської тези, що «у каждого, мовляв, своя істина». По суті сама теза, що істина – завжди продукт угоди, спростовує себе ж, тому що припускає, що незалежно від усяких угод ця теза повинна кваліфікуватись як істинна.

 

Екзистенціалістські концепції

Вони досить різнорідні, але зближаються в плані ціннісного тлумачення істини.

По-перше, може бути висунута теза, що істиною варто вважати таке знання, яке сприяє творчій самореалізації особистості й стимулює її духовне зростання. У цій ролі здатне поставати й об'єктивно хибне знання, аби тільки воно глибоко переживалося й творчо захищалося людиною. Відповідно знання начебто б об'єктивно істинне (типу 2 х 2 = 4), але ззовні, нав'язуване примусово людині, повинно бути кваліфіковане як хибне, тому що придушує її творчий дух. Вістря екзистенціального розуміння

 

1 Прагматичний і утилітарно зорієнтований характер наукового знання, особливо технічного, блискуче розкритий двома цілком різними мислителями – С.Н.Булгаковим і М.Гайдегтсром. Див.: Булгаков С.Н. Сочинения. В 2 т. Т. 1. М., 1993. С. 174–192; Хайдеггер М. Время и бытие. М., 1993. С. 41–62,221–237.




істини спрямоване проти догматизму й тоталітаризму як у житті, так і сфері Духу. Так, Н.А.Бердяєв заявить, що у філософії істина – зовсім не копіювання дійсності й не теоретичне доведення, а насамперед – маніфестація творчого Духу, творення чогось нового в бутті1. При такому підході підкреслюється значення саме творчого людського виміру знання, що претендує на істинний статус.

По-друге, екзистенціальний аспект істини може бути розглянутий і в дещо іншому ключі. Звичайно, у спокійній і безконфліктній життєвій обстановці, людина не замислюється про останні істини буття і про смисл свого власного життєвого призначення. Лише в ситуаціях межових, найчастіше на грані життя і смерті, перед нею раптово відкриваються якісь найважливіші світові й екзистенціальні істини. «Світло істини» ніби вливається в «тріщини» її особистої долі, часом змушуючи переосмислювати різні забобони і життєві стереотипи. Цей аспект був особливо рельєфно прописаний у працях С.К’єркегора, а пізніше – у працях мислителів екзистенційного напряму (в К.Ясперса, раннього М.Гайдеггера). Але по суті подібний мотив знаходження істини через душевні випробування й потрясіння був глибоко продуманий і блискуче художньо втілений уже в романах Ф.М.Достоєвського. Весь екзистенціалізм є в якомусь розумінні лише філософським коментарем до творчості великого російського письменника.

Неважко помітити, що обидва екзистенційні трактування істини зближаються з тим, що ми говорили вище про найважливішу ціннісну категорію «правда».

Нарешті, третій ракурс екзистенційного бачення істини змикається з онтологічним її аспектом. Найбільш систематично він був продуманий на Заході М.Гайдеггером у його пізніх працях, а в нас – С.Н.Булгаковим і П.А.Флоренським. Істина в її автентичному грецькому значенні (aleteia), за М.Гайдеггером, означає неприхованість буття, тобто якийсь справжній його вимір, який завжди перебуває в нас і з нами, але який треба просто навчитися бачити і чути. Людина техногенно-споживацького суспільства, зорієнтована на підкорення природи і задоволення своїх безмірних тілесних потреб, відгородилася від істини системою своїх наукових абстракцій, світом технічних пристроїв і розхожих, стертих від безглуздого вживання словес.

Внаслідок цього «світло істини», як уважає М.Гайдеггер, доступне лише поетам, які повертають словам їхній первісний смисл і завдяки цьому дозволяють буттю позначатися <сказываться>, відкриватися людській свідомості; філософам, які ще здатні дивуватися невиреченій таємниці світу й, отже, зберігати творчу й живу запитуючу думку; селянинові, який кидає в ґрунт зерно і тим самим творчо бере участь у диві зачаття й народження нових форм життя.

Безпосередньо ж світло істини, що виводить речі з мороку небуття й становить справжнє єство світу, доступне тільки святим праведникам і подвижникам, які споглядають його «нетілесними очами серця». Цей останній момент, який зближає проблематику істини з теїстично зрозумілими вершинами життєвлаштовуючого знання, буде з особливою силою підкреслений російськими мислителями С.Н.Булгаковим і П.А.Флоренським.

 

1 Див.: Бердяев Н.А. Философия свободы. Смысл творчества. М., 1989. С. 281–282.

 


Тут іде послідовне повернення до класичної концепції істини в платонічному розумінні та її ототожнення з одкровеннямяк атрибутом релігійного досвіду.

Виникає питання: як оцінити все це різноманіття так званих некласичних концепцій істини? В усіх них помічені тонкі й вірні моменти, які характеризують пізнавальний процес і підкреслюють особистісний вимір істини. Однак усім їм1 притаманні два недоліки:

- суб'єктивізм і загроза сваволі в трактуванні не тільки істини, а й знання як такого;

- релятивізм у вигляді абсолютизації відносності й мінливості наших знань.

Подібна ситуація породжує закономірне питання: якщо і класична і некласична концепції істини незадовільні, то чи не простіше буде попросту позбавитися від категорії «істина» як від шкідливої та репресивної фікції, що заганяє наш вільний розум у прокрустове ложе метафізичних догм і схем? Саме такий ірраціоналістичний хід думки властивий постмодерністській свідомості2, хоча його накреслення є вже у Ф.Ницше3, а ще раніше – скептикам з їхньою тезою про неможливість існування істини як такої.

Спроби позбутися категорії «істина» не припиняються й до цього часу. Але це, по-перше, неможливо з чисто логічного погляду в силу властивості саморефлексивності, притаманної всім філософським категоріям (логічним і гносеологічним), де заперечення категорії утверджує її ж; по-друге, це завжди двозначне з метафізичного погляду, тому що боротьба з істиною означає боротьбу з доказовим спів-знанням <со-нанием> і апологію ірраціональної спів-думки <со-мнения>.

Справа, отже, полягає не в тому, щоб, натрапивши на виняткову складність і багатоаспектність категорії «істина», взагалі відмовитися від спроб її систематичної смислової інтерпретації, а в тому, щоб, ясно усвідомлюючи труднощі подібного завдання, постаратися посильно синтезувати раціональні моменти, схоплені при різних ракурсах її аналізу.

 

ІСТИНА І ФОРМИ ЇЇ ІНОБУТТЯ

 

При гносеологічному підході до феномена істини необхідно уникнути двох крайностей: наївного об'єктивізму й догматизму, з одного боку, суб'єктивізму й релятивізму – з іншого. Треба, отже, постаратися дати таке визначення істині, яке враховує роль суб'єкта і не суб’єктивує істину; розуміє момент відносності й історичної обмеженості

 

1 За винятком, мабуть, екзистенційного трактування істини в останньому онтологічному аспекті.

2 Наприклад, М.Фуко заявляє, що «пізнання скоріше вкорінене в помилках життя, ніж відкрите назустріч істині світу» і що «помилка є коренем усього того, що, власне, й конституює людську думку та її історію» (Фуко М. Жизнь: опыт и наука // Вопр. философии. 1993. № 5. С. 52). У такій спрямованості на заміну істини поняттям помилки М.Фуко сходиться з К.Поппером, для якого процес пізнання – перманентне позбавлення від оман за допомогою процедури фальсифікації. Про неї мова нижче.

3 На думку якого істина – не більше ніж корисна фікція в боротьбі за життєве панування. «Істина, – пише Ф.Ніцше, – є той рід омани, без якого певний рід живих істот не міг би жити. Цінність для життя є останньою основою» (Ницше Ф. Воля к власти. М, 1994. С. 229).


будь-яких наших знань (як в індивідуальному, так і в соціальному планах), але при цьому не доводить цю відносність до релятивістських і в остаточному підсумку до скептичних тверджень.

Із цих позицій нам здається цілком розумним визначення істини як такого об'єктивного змісту наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства.Подібне розуміння сходить до марксиста В.І.Леніна, але воно може поділятися мислителями і зовсім інших філософських поглядів – наприклад Н.О.Лоським. За Н.О.Лоським, істина – це іманентне володіння ідеєю трансцендентної предметності.

В обох визначеннях підкреслені два важливі моменти.

По-перше, знання, що претендує на істинність, необхідно суб'єктивне (іманентне) за формою свого існування, тобто має людський вимір. Без живої людини говорити про істину в гносеологічному плані безглуздо.

По-друге, істинне знання об'єктивне (трансцендентне) у розумінні відсутності в його змісті суб'єктивно-психологічних домішок (суб'єктивістських домислів або, просто кажучи <отсебятины>).

Цілком ясно, що подібне гносеологічне розуміння істини,з одного боку, має регулятивно-цільовий характер, а з іншого боку – має відношення насамперед до знання поняттєво-раціонального типу й почасти до філософії. Гуманітарне ж раціональне знання (за винятком гуманітарних наук), а також позараціональні форми досвіду регулюються іншими аспектами істини, про які мова йшла вище (правда, одкровення, правота). Уточнимо подібне розуміння істини через її протиставлення думці, омані та брехні як формам інобуття істини.

Істина і думка <мнение>

У грецькій філософії істина стійко протиставляється думці (doxa). Найбільш послідовно це протиставлення проводить у своїх діалогах Платон (див. його знаменитий «Теетет»). Думка (гадка) – це знання суб'єктивного, повне психологічних і різного роду інших забобонів. У світі думок вигадливо перемішані істина й облуда. Але навіть якщо думка й істинна, те це завжди істина в собі,тобто необґрунтоване й украй проблематичне знання. Думка ж, яка перейшла з рангу істини в собі в ранг істини для нас,являє собою знання доведене, тобто засвідчене в якості незалежного від наших суб'єктивно-психологічних особливостей і домислів.

Світ думок – це світ юрби, світ суспільних химер, де завдяки сучасним засобам масової інформації доведення підмінене психологічним переконанням і навіть цілеспрямованим навіюванням. Світ скакаючих політичних рейтингів, штучно роздутих кумирів, миттєвої зміни суспільних смаків і пристрастей – все це навіть не «задоволення лоскотливого потягу висловити свою думку», як висловився про пресу ще Гегель у своїй «Філософії права»1, а форма культивування перманентної

 

1 Гегель. Сочинения. Т. VII. М. – Л., 1934. С. 339.


спів-думки <со-мнения>з усіма загрозами виникнення індивідуальних душевних розладів і масових психозів, якими так багата історія збіглого XX століття.

Світові думок протистоять доказові істини науки і філософського знання. Сфера наукової думки й функціонування наукових співтовариств – принаймні у своєму ідеальному призначенні – є сферою неупередженої аргументації, розумної смиренності свого суєтного марнославства й безкорисливого пошуку істини всупереч безумствам суспільної думки.

«Чим гірша думка, – проникливо зауважував Гегель, – тим вона своєрідніша, тому що дурне є цілком особливе і своєрідне у своєму змісті, розумне, навпаки, є саме собою загальне»1. Вчений тим самим утілює критичний і раціональний первень у культурі – ту саму орієнтацію на свідомість,без якої неможливе існування людини як мислячої істоти. Звичайно, такого роду розуміння науки, як показують сучасні дослідження, залишається значною мірою ідеальним розумінням. Навіть у логіці й математиці особистісний первень (факти біографії вченого, його національна приналежність і т.д.), а також усякого роду культурно-історичні настанови і забобони2 повністю неусувні з тканини наукової діяльності. Однак у кожному разі наука – це сфера існування доказового знання й логічно аргументованого мислення.

Істина й омана, істина й облуда

Пошук істини невіддільний від оман і появу різного роду хибних уявлень. Про крайні позиції (К.Поппер, М.Фуко), що абсолютизують значимість оман і позбавлення від облуди у пізнанні, ми говорили вище. Афористичне вираження подібної позиції можна знайти у російського письменника Леоніда Андрєєва, якому належить фраза, що «істина – це омана, яку ще не встигли довести». Однак між оманою і облудою існує фундаментальна різниця.

Омана являє собою навмиснезведення невірних уявлень у ранг істинних або навмисне приховування істини від інших людей. В основі омани завжди лежить суб'єктивний і корисливий розрахунок, пов'язаний із прагматичным використанням (прихованням) знання у власних цілях. Соціально-політичною формою існування омани є цілеспрямована дезінформація, коли для обману окремої людини, якоїсь соціальної групи (наприклад, конкуруючої фірми) або навіть уряду ворожої держави використовується спеціальний набір знань і технічних засобів.

Крайньою і, мабуть, найнебезпечнішою для суспільства формою дезінформації є спроби маніпулювати суспільною свідомістю за рахунок спеціальних візуальних і мовних методик у ЗМІ. Психологічні й соціальні наслідки такого роду маніпуляцій (через їхню новизну) стали об'єктом підвищеної наукової уваги лише в останні 30-40 років. Виникнення

 

1 Там же. С. 337.

2 Типу віри І.Ньютона в те, що книга природи написана мовою математики.


феномена віртуальної комп'ютерної реальності ще більше загострює цю проблему.1

Від омани і дезінформації варто відрізняти облуду. Під облудою можна розуміти ненавмиснетрактування істинного знання як хибного, а хибного – як істинного, що випливає як зі складності та невичерпності об'єкта, так і з історичної обмеженості суб'єкта пізнавальної діяльності. Оману варто непримиренно дезавуювати, а від облуд терпляче й методично позбуватися, знаючи, що вони відтворяться знову.

Без облуд неможливе знаходження істини і її кристалізація. Недарма найбільший поет Індії Рабіндранат Тагор написав: Перед помилками ми закриваємо двері. В сум’ятті Істина: «Як мені ввійти тепер?»

У науці може навіть скластися ситуація, коли вчений все життя розробляє і захищає помилкову гіпотезу. Це може привести до важкої душевної кризи й навіть самогубства (такі трагічні сторінки зберігає історія науки), однак якщо вчений помилявся щиро, був відданий своєму покликанню й не використовував підлих антинаукових засобів у боротьбі з опонентами, то користь, принесена ним науці й суспільству, безсумнівна. Він не тільки «закрив» тупикові ходи думки у своїй галузі знань, тим самим відгородивши від помилок наступні покоління вчених, але і вніс прямий вклад у їхнє виховання, тому що немає кращої агітації за науку, ніж особистий приклад вірного їй служіння.

Важливо відзначити, що одним із найпоширеніших джерел облуд у науці та філософії є вихід істинного знання за межі його застосовності. Так званий принцип конкретностіістини стверджує, що істина найчастіше має предметні межі, виходячи за які, вона трансформується у свою протилежність – в облуду.

Типовий приклад облуд такого роду – це спроба 3.Фрейда пояснити культурні та соціальні процеси на основі відкритих ним закономірностей несвідомого психічного життя індивіда. Іншою причиною облуд слугує не екстраполяція отриманих знань на інші предметні галузі, а огульне заперечення існування останніх як нібито несумісних з відкритою істиною. Приміром, вчений-фізик заявляє, що явищ телепатії не існує тому, що науці не відомі фізичні взаємодії, які могли б їх переносити. Так само тривалий час учені не могли повірити в подільність атома, оскільки це, мовляв, вело до «знищення матерії».

Після цих зауважень ми можемо уточнити дане вище визначення істини. Істина – це такий об'єктивний зміст наших знань, який засвідчений (доведений) у якості незалежного від суб'єктивно-психологічних компонентів, не виходить за межі своєї застосовності й не претендує на остаточний і завершений характер.

 

1 Див. про механізми маніпуляції свідомістю і методи дезінформації в і дотепер не застарілій кн.: Техника дезинформации и обмана. М., 1978. Про гносеологічні наслідки глобальної комп'ютеризації див.: Философия техники: история и современность. М., 1997.

 


Таку дефініцію легко проголосити, однак життя завжди чинить опір занадто жорстким схемам і тезам. Як показує історичний досвід, знання завжди прагне вийти за межі своєї застосовності й тільки завдяки цьому виявляє як елемент своєї абсолютної істинностів межах даної конкретної предметної сфери, так і свою відносність за межами її. В остаточному підсумку лише історія виявляється здатною розсудити: зуміли ми чи ні докопатися до істини, позбувшись як суб'єктивних помилок, так і забобонів, які нав'язуються історичним часом, у якому нам довелося жити.

 

Процесуалъність істини

Звідси випливає надзвичайно важлива властивість істини – вона триває <временится>,тобто має процесуальний і динамічний, а не статичний характер. Процесуальність істини виявляється принаймні в трьох планах.

 

Історичний план

Це поступова кристалізація істинного знання в історії, коли неповне і фрагментарне знання якого-небудь предмета на емпіричній стадії пізнання змінюється побудовою його «теоретичного образу», що забезпечує цілісне розуміння та передбачення. Щоб склалася сучасна хромосомна теорія спадковості, повинно було минути майже століття після знаменитих експериментів Г.Менделя. Закони класичного європейського капіталізму були встановлені Марксом через багато десятиліть після праць класиків англійської політичної економії А.Сміта й Д.Рікардо.

 

Логічний план

Істинне знання, яке покликане стати надбанням наукового чи філософського співтовариства, ніколи не дається відразу й цілком, а вимагає логіко-процесуальних зусиль думки зі свого викладу й, відповідно, засвоєння. Щоб більш-менш ясно зрозуміти, що таке капітал, потрібно прочитати принаймні перший том марксової однойменної праці. Щоб зробити істину свого містичного досвіду явною для решти світу, Я.Бьоме був змушений логічно розгорнути його майже на трьохстах сторінках своєї знаменитої книги «Аврора, або Ранкова зоря у сходженні».

 

Екзистенційний план

Істинне знання вимагає для засвоєння деякої підготовки, а іноді й душевної зрілості. До багатьох важливих істин і цінностей буття людина приходить аж ніяк не відразу, а шляхом болісних борінь і роздумів. Потрібен час і для засвоєння професійних знань, тому що неможливо хімікові-першокурсникові повідати про всі таємниці майбутньої професії. Його особистість попросту не готова до цього. Особливу роль розвиток індивідуального первня відіграє у філософії. Мудрість і життєвий досвід необхідні для становлення справжнього філософа. Мало кому з великих мислителів минулого вдавалося створити свої


найбільш видатні твори в молодому віці. Яскравий виняток тут становить, мабуть, лише Шеллінг.

Процесуальність істини, діалектика абсолютних і відносних, суб'єктивних і об'єктивних компонентів у ній так чи інакше виводять нас на центральну проблему: а на основі яких критеріїв ми взагалі розцінюємо одне знання як істинне, а інше – як хибне.

 

4. КРИТЕРІЇ ІСТИНИ

 

Під критерієм істини розуміється розв'язкова процедура, що дозволяє оцінювати знання або як істинне, або як хибне. Якщо намагатися шукати таку процедуру винятково всередині самого знання, то виникає парадокс, схоплений у свій час ще Секстом Емпіриком: для знаходження такого критерію потрібний, у свою чергу, критерій, і так нескінченно.

 

Практика як критерій істини

Безумовною заслугою марксизму є те, що він у ясній і недвозначній формі постарався знайти критерій істини не всередині системи знання, а поза нею – в суспільно-історичній практиці людини.«У практиці, – писав К.Маркс, – повинна довести людина істинність, тобто дійсність і міць, поцейбічність свого мислення».1 Справді, найбільш дійова перевірка об'єктивного вкорінення наших ідей і теоретичних моделей у структурах світового буття можлива в тому випадку, якщо щось практично (тілесно) створене на їх ідеальній основі проходить випробування на свою функціональну придатність у рамках цього світового цілого. Успішна об'єктивація (або, грубо кажучи, матеріалізація) наших знань у технічних пристроях, господарській і соціальній діяльності – серйозне свідчення на користь того, що ми нічого суб'єктивно не вигадали, а пізнали щось об'єктивно сутнє й значиме. Так, якщо ракета не падає, а злітає в небо – це практичне свідчення істинності наших фізичних уявлень про закони гравітації; якщо пральний порошок відпирає бруд – значить наші відомості про протікання хімічних реакцій у природі правильні; якщо ми ведемо успішну соціальну політику, уникаючи конфронтації в суспільстві й сприяючи зростанню його духовних запитів, значить наші соціологічні уявлення вірні.

 

Емпіричні критерії істини

Формою наукового прояву критерію практики є експеримент, тобто строго описана й бажано технічно відтворювана процедура перевірки досвідних (емпіричних) наслідків, виведених з якої-небудь теорії.

 

1 Маркс К., Энгельс Ф. Сочинения. Т. 3. С. 1–2.


У зв'язку з цим можна говорити про існування емпіричних критеріївістинності наукового знання.

Одним із таких емпіричних критеріїв (розв'язкових процедур) слугує верифіковність теорії, тобто висновок про її істинність на підставі практичного підтвердження виведених з її досвідних наслідків. Процедура верифікації була детально методологічно осмислена в межах неопозитивістської традиції і навіть кваліфікувалась як універсальний критерій науковості знання. Однак із часів Д.Юма відомо, що будь-який індуктивний висновок має імовірнісний характер (за винятком випадків повної індукції), а тому ніяка верифіковність не може вважатися надійною. Один-єдиний негативний результат експерименту поставить під сумнів істинність цілої теорії.

Це й дало підставу К.Попперу сформулювати протилежний емпіричний критерій фальсифіковності, націлений не на підтвердження, а навпаки, на спростування теоретичної моделі через спростування (фальсифікацію) виведених з неї емпіричних наслідків. Обидві ці процедури успішно використовуаються в науці.

Однак критерій практики – і в її суспільно-історичному, і в науково-експериментальному проявах – не може вважатися достатнім. У науці, особливо в дедуктивних науках, існує маса теоретичних ідей і гіпотез, які не можна перевірити не тільки в жодній практичній діяльності, але навіть в експерименті. Понад те, абсолютизація критерію практики може бути смертельно небезпечною для існування науки. В історії вже були випадки, коли вимога негайних практичних і експериментальних результатів слугувала виправданням ідеологічного тиску на науку. Так, під гаслом відсутності реальних практичних застосувань у 1940-1950-х роках у нас труїли генетику, пізніше – кібернетику. Все це змушує шукати критерії істини вже не поза, а всередині самої науки, що дозволяє їй існувати в якості відносно автономної та самоцінної сфери духовної творчості людини.

 

Логічні критерії

Існують логічнікритерії істини. Найважливішим із них є несуперечність, тобто заборона на одночасну наявність суджень А і не-а всередині наукової гіпотези або теорії. Формально-логічна суперечливість означає, що теорія абсолютно не інформативна, тому що з суперечності випливає все, що завгодно – нескінченний універсум суджень.

Інший важливий логічний критерій істини – критерій незалежності аксіом, тобто невивідність одних первісно прийнятих допущень (аксіом, постулатів) теорії з інших. Виявлення факту порушення цього принципу – серйозне свідчення на користь помилковості цієї теорії.

Крім цього говорять ще про критерій повноти теорії. Семантична повнота означає, що всі судження всередині даної теоретичної моделі є доведеними, а не довільно введеними. Критерій синтаксичної повноти говорить, що теорія є істинною (чи, точніше, коректною), якщо приєднання


до неї довільного судження (формули) робить її суперечливою. Логічні критерії істини, по-перше, мають досить формальний і негативний характер1 і, по-друге, за винятком універсального критерію несуперечності мають актуальне значення в основному для аксіоматично побудованих теорій у логіці та математиці.

 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2024 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.