Тема 7. Соціально-політична структура суспільства План
1. Суспільні групи як суб’єкти політики.
2. Підходи до соціальної структури на рівні великих груп. (СРС)
3. Суспільно-політичні організації та рухи, їх функції.
4. Політичні партії.
5. Партійні системи (СРС)
1. Соціальна структура - сукупність усіх соціальних груп даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.
Види соціальної диференціації
ü горизонтальна – групи, які існують паралельно, не підпорядковуючись одна одній (етноси, демографічні групи, регіональні спільноти тощо);
ü вертикальна – формуються внаслідок соціальної нерівності (класи, соціальні верстви тощо).
Соціальні групи розрізняють за суб’єктністю
ü Базові (первинні) суб’єкти - (нації, класи, релігійні спільноти тощо) – виникають стихійно, власні інтереси виявляють опосередковано.
ü Вторинні суб’єкти– (політичні партії, громадські організації та рухи, групи тиску) – створюються як специфічні інститути здійснення або впливу на неї для захисту інтересів базових суб’єктів.
ü Безпосередні суб’єкти– ( владні структури, керівні органи політичних об’єднань) – безпосередня участь у прийнятті та реалізації політичних рішень.
Групи інтересів - свідомо сформовані об’єднання людей на грунті спільних потреб та інтересів, що прагнуть здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у державній політиці.
Концепції походження груп інтересів:
Теорія соціального порядку і конфлікту поява груп інтересів є результатом солідарності людей зі схожими інтересами та переконаннями, взаємодіючи один з одним ці групи змушені періодично звертатися до інститутів влади для вирішення виникаючих конфліктів.
Теорія непередбачених наслідків поява груп інтересів є результатом розуміння індивідами того, що досягнення економічних, соціальних та політичних благ неможливе без організації колективних зусиль і при цьому доходи від об'єднання і групової діяльності значно перевищують витрати на створення організації. Політична активність - непередбачений наслідок діяльності груп інтересів, яка спрямована на задоволення життєвих потреб .
Теорія обміну пов'язує виникнення групі інтересів з діяльністю окремих організаторів, які прагнуть замість своїх витрат і активності отримати посаду в адміністративному апараті створюваної організації.
Теорія ангажованості трактує групи інтересів як результат діяльності егоїстичних індивідів, що пов'язують досягнення своїх цілей з досягненням політичної групи.
Ознакигруп інтересів
ü добровільність об’єднання
ü колективний характер діяльності
ü відсутність претензій на здобуття влади
ü політична активність, здійснення впливу на політичну владу
Г. Алмонд і Г. Пауелл виділяють:
1. Аномійні групи, які виникають, як правило, спонтанно, погано організовані і недовготривалими. Їх діяльність може приймати насильницькі форми (мітинги, демонстрації, масові акти протесту і непокори), ступінь впливовості на органи влади невисока.
2. Інституційні групи інтересів добре організовані, переслідують раціонально сформульовані інтереси, діють на основі певних правил. Ефективність їх діяльності може бути досить високою.
На основі характеру внутрішньогрупових зв'язків групи інтересів поділяють на:
· асоціативні - добровільні об'єднання, що переслідують політичні інтереси ( підприємницькі організації , професійні і творчі спілки тощо)і
· неасоціативні - носять недобровільний характер (трудові колективи, етнічні спільності, клани), а їх діяльність менш постійна, ніж діяльність асоціативних.
Серед груп інтересів також виділяють:
1. Спілки інтересів – групи асоціативного типу, що створюються заради захисту і реалізації своїх інтересів
Ознаки
ü чітка формальна структура
ü правовий статус
2. Лобістські об’єднання – формально зареєстровані або тіньові спілки, які допомагають певним групам інтересів розв’язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у “коридорах влади”
Засоби політичного лобіювання
ü виступи в комітетах та комісіях парламенту, розробка законопроектів, особисті зустрічі з законодавцями, переговори;
ü розробка законопроектів і залучення до вироблення документів експертів;
ü використання методів “public relations” для формування громадської думки
ü організація кампаній тиску з місць (численні листи і програми від виборців, що надходять на адресу депутатів);
ü підготовка і широке розповсюдження результатів наукових (перш за все соціологічних) досліджень;
ü організація цілеспрямованих дій "своїх людей" в середині органів влади;
ü фінансування виборчих кампаній;
ü прямий підкуп посадових осіб.
3. Громадські ініціативи – локальні об’єднання, діяльність яких безпосередньо націлена на проведення певних політичних акцій на засадах прямої демократії
Ознаки
ü розмиті організаційні форми
ü не мають професійного керівництва
ü формуються за місцем проживання людей, які зацікавлені у вирішенні певних питань
4. Латентні (приховані) групи
ü клан (кліка)
ü мафія
ü групи на основі родинно-земляцьких зв’язків
Ресурси, які визначають потенційну впливовість груп інтересів
ü легітимність
ü значимість конкретної акції групи з точки зору суспільних інтересів, її вплив на суспільну стабільність
ü фінансове, організаційне, інформаційне забезпечення групи
ü чисельність, мобілізаційна здатність та активність членів
Засоби діяльності груп інтересів
n безпосередня взаємодія з владними структурами:
- забезпечення прямого представництва в правлячій еліті
- контакти між елітами, використання особистих знайомств
- використання лобістів
n опосередковані впливи через партії або громадську думку
n масові дії (протести, непокора, насильство)
Основними функціями груп інтересів є:
· артикуляція (перетворення соціальних почуттів, емоцій, очікувань в раціонально сформульовані політичні вимоги) і агрегація (узгодження різних потреб і вимог, їх ієрархієзація і вироблення загальногрупових цілей);
· інформативна (доведення до органів влади інформації про проблеми, цілі та інтереси відповідних груп);
· формування політичних еліт.
3. Соціальна стратифікація (лат. stratum - шар, пласт і facere - робити) - система соціальної нерівності, що складається із сукупності взаємозалежних і ієрархічно організованих соціальних верств. Властива сучасному суспільству система багатовимірної стратифікації формується на основі таких вимірюваних ознак як престиж професій, обсяг владних повноважень, рівень доходу та освіти.
Серед сучасних трактувань стратифікації виділяються такі теорії:
Функціональна теорія (Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, Р. Мертон, К. Девіс, У. Мур та ін.) - у всіх суспільствах деякі види діяльності вважаються більш важливими, ніж інші, і найбільш талановиті люди повинні виконувати в успішному суспільстві найважливіші функції. Для залучення найкращих суспільство сприяє їхньому доступу до соціальної винагороди. Тому, соціальна нерівність є функціональна і універсальна, а соціальна стратифікація неминуче існує в усіх суспільствах.
Прихильники теорії конфлікту вважають, що нерівність - це природний спосіб забезпечити виживання суспільства, нерівність виникає тоді, коли люди, під чиїм контролем перебувають суспільні цінності (в основному, багатство і влада), мають можливість отримувати для себе вигоди.
За теорією марксизму, головними суб'єктами політики є класи - великі групи людей, що розрізняються за їх відношенням до засобів виробництва. Одні класи можуть привласнювати працю інших, завдяки особливості їх місця в укладі суспільного господарства; клас, який володіє засобами виробництва, є і політично пануючим. Рушійною силою політичного життя є класова боротьба, вищої формою якої є боротьба за державну владу.
За концепцією М. Вебера, класи - це групи людей, з приклад але однаковими життєвими шансами, інтересами і ціннісними орієнтаціями, спільність економічного становища яких від личать їх один від одного і сприяє виникненню класових конфліктів. Як і К. Маркс, Вебер визнавав економічну основу поділу класів, але на відміну від нього, вважав, що класова приналежність визначається не тільки контролем над засобами виробництва, а й професійними і кваліфікаційними відмінностями. Ще один компонент соціальної нерівності в концепції Вебера представлений поняттям статусу, який залежить від поваги і престижу індивіда в суспільстві. Статус характеризує об'єктивні можливості індивіда добитися життєвого успіху і одночасно суб'єктивну основу соціального стану. При визначенні статусу важливе значення має зіставлення свого соціального становища з соціальним становищем інших груп. Наступний важливий компонент нерівності - політична влада. Згідно з Вебером, людина завдяки багатству і престижу може досягти вершин влади, але володіння багатством і престижем саме по собі не ідентичне володінню владою.
Конфліктна концепція Р. Дарендорфа, визначає класи насамперед як групи, що мають загальні владні інтереси. Причину класового конфлікту Дарендорф вбачає в характері влади.
Сучасні концепції соціальної стратифікації розташовують людей і групи за певними соціальними позиціями, які ранжуються в залежності від ступеню соціального престижу.
Кожна людина займає кілька позицій в суспільстві і приналежна відразу до безлічі "страт". Кожна з соціальних позицій, пов'язана з певними правами і обов'язками, які визначаються статусом. Людина може мати ряд статусів, але один з них - головний статус - визначає його положення в суспільстві. Статуси поділяються на "приписані" (аскриптивні) і "досягнуті" (придбані). Аскріпція означає отримання статусу завдяки зовнішнім, неконтрольованим з боку людини характеристикам (вік, стать, національність). Придбані статуси аналізуються за допомогою професійних, економічних, політичних критеріїв.
У доіндустріальному суспільстві багатство, освіта, престиж і влада тісно пов'язані, і це призводить до накопичення нерівності та до домінування однієї соціальної групи над іншими. У економічно розвиненому суспільстві складається зовсім інша модель розподілення нерівності, яку визначають як систему дисперсії (розсіяних) нерівностей, а розбіжність рангів одного і того ж суб'єкта в різних соціальних ієрархіях являє собою соціальну декомпозицію. Здійснення такої моделі руйнує нерівність, дає можливість доступу до найважливіших політичних ресурсів з боку різних суб'єктів.
Перехід індивіда (групи) з одних суспільних верств в інші, просування до позицій з більш (менш) високим престижем, доходом і владою пов'язаний з процесами соціальної мобільності. Якщо статус індивіда або групи змінюється на більш високий, престижний, то можна сказати, що має місце висхідна мобільність. Однак індивід (група) в результаті життєвих катаклізмів може перейти й у нижчу статусну групу - у цьому випадку спрацьовує спадна мобільність. Крім вертикальних переміщень (висхідна і спадна мобільність) існують горизонтальні переміщення, які складаються з природної мобільності (наприклад, перехід з однієї роботи на іншу без зміни статусу) і територіальної мобільності. За ступенем переміщень розрізняються "відкриті" і "закриті" соціальні групи і цілі суспільства.
Динаміка подолання соціальної дистанції, що супроводжується підвищенням статусу (тобто висхідна мобільність), завжди пов'язана з підвищенням політичної напруженості. Теорія "статусної перестановки" (Р. Дарендорф, С. Ліпсет і ін.) пояснює політизацію соціальних груп в умовах, коли їх об'єктивні соціально-економічні характеристики не знижується, але відбувається зростання статусу нижчих класів. Наприклад, статусна перестановка (відносне зниження статусу традиційно впливових соціальних груп) призвела до зростання фашизму в Центральній Європі у міжвоєнний період. Фашизм являє собою неадекватну реакцію суспільства на гострі кризові процеси, що руйнують усталені соціальні, економічні, політичні, ідеологічні структури. Чим глибша криза, тим більш сприятливими є умови поширення фашизму, коли криза не просто зачіпає, але значною мірою приголомшує соціальну структуру суспільства, його моральні підвалини, порушує перебіг економічних процесів, призводить до дискредитації інститутів влади, викликає у населення розчарування і відчуття погіршення умов існування. Спадна мобільність часто супроводжується упередженням проти соціальних, політичних та етнічних меншин.
Негативні наслідки соціальної мобільності підсилюються в державах, які переживають розпад моральних норм і цінностей – аномію (фр. anomie - відсутність закону, організації). На думку Дюркгейма, при швидких соціально-економічних змінах члени суспільства втрачають значимість соціальні норми, у них відсутні стандарти соціального порівняння з іншими людьми, що дозволяють оцінити свій статус і вибрати відповідні цьому статусу зразки поведінки. Індивіди виявляються у невизначеному, маргінальному стані.
Маргіналізація (лат. marginalis - що знаходиться на краю) - особи та групи, що знаходяться за рамками характерних для даного суспільства основних структурних підрозділів або пануючих норм і традицій. Процес маргіналізації супроводжується втратою індивідом суб'єктивної ідентифікації з певною групою, зміною соціально-психологічних установок.
Саме поняття "маргіналізація" пов'язане з такими поняттями, як "перехідність" і "проміжність". "Перехід" може затягтися, і перш, ніж індивід, який як би "зависає" між соціальними групами, змінить свій соціальний стан, у нього формуються певні установки, обумовлені суб'єктивною оцінкою власних можливостей. Залежно від самооцінки положення в групі індивід формує рівень вимог і виробляє відповідну стратегію поведінки. Маргінальна ситуація завжди буває вельми напруженою і по-різному реалізується на практиці. Вона може бути джерелом неврозів, деморалізації, агресивності, індивідуальних і групових форм протесту. Але вона ж буває джерелом нетривіальних форм інтелектуальної, художньої, релігійної творчості. У сучасному світі маргінальний статус став не стільки винятком, скільки нормою існування мільйонів людей цьому сприяли масові міграції, урбанізація, технологічні та культурні зміни.
Якщо індивід або група сприймають свій статус як відносно нормальний, задовільний і стабільний, те що відбувається в політиці може уявлятися їм чимось малозначним для їх власного життя. Якщо люди навіть вкрай бідні, але сприймають це як належне, як припис долі або як відповідність визначеному соціальним статусом, то у них не виникають почуття несправедливості і незадоволеності. Загроза індивідуальної або соціальної стабільності, що виходить від політики влади або дій якихось соціальних сил, може різко посилювати інтерес до суспільно-політичної дійсності. Деякі теоретики підкреслюють зростаючі почуття нерівності і розчарування в умовах, коли групи людей вважають, що інші отримали кращий доступ до досягнень суспільства.
Коли групи людей починають задаватися питанням про те, що вони повинні мати, і відчувати різницю між тим, що є і що могло б бути, тоді з'являється почуття відносної депривації. Один з можливих підходів до аналізу відносної депривації розроблений У. Рансіменом Суб'єктивна незадоволеність викликається не абсолютною, а відносною позбавленністю (deprivation), тобто вона є результатом порівняння власного становища зі зразковою ситуацією. Зазвичай за зразок приймається ситуація референтної групи (групи співвіднесення), в якості такої може ви ступати своя власна група, і тоді нинішня ситуація порівнюватиметься з раніше прийнятими нею нормами (життєвого рівня, споживання тощо).
Можна розрізнити три шляхи розвитку, які призводять до появи загостреного почуття відносної депривації. Суть першого полягає в тому, що в результаті виникнення нових ідеологій, систем цінностей, політичних доктрин, що встановлюють нові стандарти, позбавленність стає нестерпною. При другому, надії залишаються приблизно на тому ж рівні, але відбувається істотне падіння життєвих стандартів (в результаті економічної кризи, нездатності держави забезпечити громадську безпеку, за повороту до диктаторського режиму). Люди озлоблюються сильніше в тих випадках, коли втрачають те, що мають, ніж тоді, коли втрачають надію придбати те, що ще не отримали. "Революція відібраних вигод" (так можна назвати подібну ситуацію) трапляється значно частіше, ніж "революція пробуджених надій". Третій шлях, відомий як "прогресивна депривація", проаналізований Д. Девісом. Тут поєднуються механізми, що діють в перших двох ситуаціях. За Девісом, "революція краху прогресу" відбувається тоді, коли за тривалим об'єктивним економічним і соціальним розвитком наступає короткий період різкого відступу. Очікування подальшого задоволення постійно зростаючих потреб змінюється тривогою і крахом надій, оскільки реальність всі більше віддаляється від того, що передбачалося.
Особлива увага в теоріях "статусної перестановки", "аномії" і "відносних позбавлень" звертається на політичні наслідки соціальних змін, коли люди, що позбулися старих соціальних зв'язків, але не вписалися в новий соціальний лад, починають дотримуватися радикальних політичних поглядів.
4. Суспільно-політичні організації - масові об’єднання громадян, які виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковування суспільного життя.
Ознакисуспільно-політичних організацій
ü добровільність об¢єднання
ü наявність більш-менш чіткої структури
ü ієрархічність
ü чітко встановлені і зафіксовані в програмних документах форми членства
Типологіясуспільно-політичних організацій
ü за кількісним складом - великі і малі;
ü за процесом прийняття рішень - централізовані і децентралізовані;
ü за розміщенням у політичній системі - формальні і неформальні;
ü за сферами діяльності - в економічній сфері, в соціальній сфері (об¢єднання з захисту соціальних прав, об¢єднання соціальних досягнень, групи взаємодопомоги), у сфері науки, культури і релігії, у сфері дозвілля і відпочинку.
Суспільно-політичні рухи - структурно-неоформлені масові об¢єднання громадян і організацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації
Ознакисуспільно-політичних рухів
ü виражають інтереси не окремих соціальних верств, а прагнення широких мас до змін;
ü учасники руху можуть мати різні ідеологічні орієнтації;
ü не ставлять собі за мету завоювання влади, а звільнення від чогось, зміни у свідомості людей та ціннісних системах;
ü використовують різноманітні методи та форми діяльності, велику роль в них відіграють емоції учасників руху;
ü характеризуються спонтанністю, невизначеністю розвитку.
Типи суспільно-політичних рухів
n за основними носіями - класові, расові, національні, молодіжні;
n за територіальним впливом - регіональні, національні, міжнародні;
n за суспільною вагою - незначні та масові;
n за метою:
- трансформаційні – спрямовані на радикальні зміни у суспільстві;
- реформаційні;
- порятунку – звільнення людей від шляхів, які розцінюються як гріховні;
- альтернативні – спрямовані на зміну самих індивідів, що є учасниками руху.
Функціїсуспільно-політичних організацій та рухів
ü висловлюють та формулюють інтереси певних груп чи широких верств населення;
ü активізують та інтегрують населення;
ü формують нові суспільні цілі та цінності;
ü оновлюють політичну систему;
ü формують громадську думку.
Моделі взаємодії та захисту групових інтересів
n Клієнтелізм – стосунки, які грунтуються на обміні благами між суб‘єктами (патроном і клієнтом) з неоднаковим суспільним статусом і силою впливу;
n Громадянське суспільство.
5. Політична партія (від лат. рars (partis) – частина, галузь) - спільність людей, об´єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання, утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих суспільних груп, які вони репрезентують.
Етапи становлення політичних партій
- аристократичні угрупування - протопартії античного світу та європейського середньовіччя, найчастіше були тимчасовими об’єднаннями для підтримки певних знатних осіб, сімей;
- політичні клуби - елітарні об’єднання політиків-однодумців чи парламентські фракції (торі, віги; федералісти, республіканці; роялісти, жирондисти);
- масові партії – на їх появу вплинуло: розширення виборчих прав; розвиток робітничого руху.
Структура політичної партії включає три рівні:
· сукупність виборців (масова база партії (електорат), що забезпечує кандидатів партії підтримкою під час виборчої кампанії; приналежність до цієї групи грунтується більше на декларованої прихильності, ніж на офіційній залученості в партійну організацію);
· офіційна партійна організація;
· партія в системі правління (посадові особи в державному апараті, які отримали посади в силу приналежності до відповідної партії).
Типологія політичних партій
За політичним темпераментом – ліві, центристи, праві.
За юридичним статусом – легальні, нелегальні;
За характером внутрішньої субординації – централізовані, децентралізовані;
За ідеологією – ліберальні, консервативні, комуністичні тощо;
За організаційною структурою (М. Дюверже) – масові (великі організації, що мають складну внутрішню структуру і високий ступінь ідеологізації; свою соціальну базу вони формують в основному з нижчих верств населення; це, зазвичай, партії комуністичної, соціалістичної і соціал-демократичної орієнтації), кадрові (завдання - мобілізувати в конкретному виборчому окрузі впливових осіб, здатних залучити підтримку максимально більшого числа виборців з різних верств населення незалежно від їх ідеологічної орієнтації; багато європейських партії консервативної орієнтації);
За владним статусом - урядові і опозиційні; парламентської більшості і парламентської меншості;
За концепцією американського політолога С. Коена - авангардного типу; парламентські; партії виборців; «партії-клуби».
За способом організаційного оформлення - ідеологічні; прагматичні; харизматично-вождистські.
За характером членства - з прямим членством (кандидат приймається в індивідуальному порядку), з непрямим членством (людина стає членом партії в силу того, що він входить в яку-небудь організацію, пов'язану з цією партією).
За характером діяльності - змагальні партії (діють в рамках плюралістичної системи або ж борючись за неї), монопольні партії (здійснюють в політичній системі вищу владу, виключаючи будь-яку іншу партію), патронажні партії (діяльність яких спрямована на забезпечення наданих політичною владою переваг для лідера, його штабу і прихильників).
За представленням інтересів - станові партії (націлені насамперед на захист інтересів окремих соціальних груп), ідеологічні партії (орієнтовані насамперед на реалізацію якихось абстрактних принципів, позначених в їх програмах).
Функції політичних партій
· Маніфестні:
- представницька і соціалізуюча діяльність;
- організаційна діяльність;
- ідеологічна діяльність;
- владно-кадрова діяльність;
- посередницька діяльність.
· Латентні:
- гарантування привілеїв членам партій та їх прихильникам;
- здійснення можливості суспільного піднесення через партійну машину представникам непривілейованих суспільних груп;
- забезпечення привілеїв для спонсорського бізнесу в разі приходу до влади або проведення лобіювання інтересів цього бізнесу.
Словник до теми
ГРУПИ ІНТЕРЕСІВ- свідомо сформовані об’єднання людей на грунті спільних потреб та інтересів, що прагнуть здійснювати вплив на владу заради відображення своїх інтересів у державній політиці.
ЛОБІСТСЬКІ ОБ’ЄДНАННЯ(від англ. lobby – коридор, кулуари) – формально зареєстровані або тіньові спілки, які допомагають певним групам інтересів розв’язувати їхні проблеми, використовуючи свої зв’язки, минулий чи набутий авторитет у “коридорах влади”.
Пацифізм (від лат. pacificus—той, що умиротворює) — антивоєнний рух, представники якого виступають проти будь-яких війн, незалежно від характеру й мети.
ПОЛІТИЧНА ПАРТІЯ (від лат. pars (partis) — частина, галузь, відділ) — спільність людей, об’єднаних ідеологічно та організаційно з метою завоювання (в результаті виборів або іншими шляхами), утримання і використання державної влади для реалізації інтересів тих суспільних груп, які вони презентують.
СОЦІАЛЬНА СТРУКТУРА- сукупність усіх соціальних груп даного суспільства, що певним чином взаємодіють між собою.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ ОРГАНІЗАЦІЇ - масові об’єднання громадян, які виникають за їх ініціативою для реалізації довгострокових цілей, упорядковування суспільного життя.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІРУХИ- структурно-неоформлені масові об¢єднання громадян і організацій, діяльність яких, як правило, має тимчасовий характер і найчастіше спрямована на виконання певних завдань, після вирішення яких вони або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії чи громадські організації
Тема:13. Політичні еліти та лідерство
План
1. Політичні еліти: сутність та особливості.
2. Інститут політичного лідерства.
3. Лідери у світовій та вітчизняній політиці (на вибір).
4. Виборчі системи (срс).
1. Еліта - (від франц. еlite – вибрані, кращі) – вищі соціальні групи в системі суспільної ієрархії
Політична еліта - суспільна верства, що здійснює владу, забезпечує збереження та відтворення політичних цінностей і політичної системи загалом, користується певними перевагами свого суспільного становища.
Основні погляди щодо еліти
Еліта — люди, що досягли найбільших висот у сфері своєї діяльності. Усе суспільство поділяється на тих, хто керує, та на тих, ким керують. Зміна еліт відбувається їх циркуляцією.
В. Парето
Суспільством завжди керуватимуть еліти — еліта регулює політичне й економічне життя, володіє ресурсами та атрибутами влади, які високо цінуються в суспільстві.
Г. Моска
:Еліти — особистості, наділені харизмою.
М. Вебер
Особи, що інтелектуально чи морально стоять над масою; з розвинутим почуттям відповідальності.
X. Ортега-і-Гассет
Еліти — люди, що володіють ціннішим і вищим біологічним потенціалом, а відтак — і фізичним, і розумовим.
О. Аммон
Еліта — активна нерівна меншість, якій більшість (маси) змушена підкорятися через неможливість її прямого контролю.
Р. Міхельс
Політична еліта — це "національна аристократія", яка є носієм національної ідеї, а, отже, здійснює керівництво усією нацією. Для існування й виконання своїх функцій "національна аристократія" повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет.
В. Липинський
Еліта — каста "луччих" людей, верства, яка наповнювалася б вихідцями з усіх станів суспільства на підставі суворого добору кращих.
Д. Донцов
Підходи щодо обґрунтування й функціонування еліт:
1. Біологічний підхід (О. Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту й масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди мають цінніші й вищі біологічні потенціали (фізичні, розумові).
2. Психологічний підхід (3. Фрейд, Е. Фромм) стверджує, що й еліта, й маса відрізняються певними, лише їм притаманними, психологічними якостями. Панування еліти є необхідним, оскільки масам властиві недалекоглядність і заохочення один одного до аморальних дій, а відтак вони відчувають бажання підкорятись еліті.
3. Функціонально-технократичний підхід (Дж. Бернхем, А. Фірмат) пояснює наявність еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. Через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань та інформації, то це свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.
4. Ціннісний підхід керується положенням про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт водночас обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності та зазнає постійного впливу мас; наявність демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти. Дійсна еліта не панує, а керує масами за їхньою згодою, що виявляється на вільних виборах.
5. Плюралістичний (функціональний) підхід ґрунтується на запереченні еліти як єдиної привілейованої, відносно згуртованої групи. Є багато еліт, і жодна з них не спроможна переважати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп — професійних, регіональних, релігійних, демократичних, — виділяє власну еліту, яка відображає її інтереси, захищає цінності й водночас активно впливає на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (виборів, референдумів, опитувань, преси, формування груп тиску) можна утримувати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Основний суб'єкт політичного життя — не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не лише багатство й високий соціальний статус, а насамперед особисті здібності, знання, активність.
6. Ліволіберальний підхід (Р. Мілс), влада — це піраміда трьох рівнів: нижнього (пасивного, практично безправного населення), середнього (віддзеркалює групові інтереси), верхнього (де приймаються найважливіші політичні рішення). Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів украй обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових та інших інститутах забезпечує людям владу і відтак — конституює еліту. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли посядуть керівні пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.
Структура політичної еліти
n За метою діяльності:
- Правляча політична еліта;
- Опозиція;
- Контреліта – опозиція, що прагне змінити напрям суспільного розвитку, репрезентуючи інші суспільні верстви, іншу ідеологію, ніж правляча еліта.
n За об’ємом владних функцій:
- вища;
- середня;
- нижча.
n За виконуваними функціями:
- правляча;
- адміністративна;
- господарська;
- дипломатична;
- комунікативна;
- ідеологічна.
Основні типи політичних еліт
ü За способом формування: відкриті, закриті;
ü За способом отримання та збереження влади: легітимні, нелегітимні;
ü За ідеологією: ліберальні, консервативні, націоналістичні, соціалістичні.
Гарантії проти деградації політичної еліти
ü свобода слова, відсутність монополії на ЗМІ, альтернативні джерела інформації;
ü розподіл влад – компроміс, баланс інтересів різних соціальних груп;
ü “прозорість” діяльності;
ü політичний плюралізм – свобода конкуренції, суперництва еліт;
ü відкритість для соціальної мобільності, встановлення термінів перебування при владі;
ü чітке дотримання правил та процедур політичного процесу.
2. Політичний лідер (від анг. leader – ведучий) особа, що займає перші позиції в політичних структурах
Специфічні особливості лідерства в політиці:
1) між загальнонаціональним лідером і суспільством, зазвичай, не існує прямої взаємодії, вона опосередкована партіями, групами інтересів, ЗМІ;
2) воно носить багаторольовий характер, лідер орієнтований на узгодження різних соціальних інтересів, змушений виправдовувати масові очікування від його діяльності;
3) політичне лідерство є корпоративним, за рішеннями, які приймаються вищими керівниками, завжди ховається н видима для суспільства робота численних експертів, найближчого оточення лідера ;
4) політичне лідерство в тій чи іншій мірі інституціоналізоване, тобто діяльність лідера обмежена в тій чи іншій мірі існуючими соціальними відносинами, нормами, процедурами прийняття рішень.
Теорії політичного лідерства
ü теорія рис” (Е. Богардус) – феномен лідерства пояснюється видатними якостями особи;
ü ситуаційна теорія (Ф. Фідлер) – ситуація “породжує” лідера;
ü теорія прихильників (У. Берк) – лідер лише інструмент соціальної групи, організації.
Системи рекрутування лідерів
1. Антрепренерська система
- відкрита;
- висока конкурентність, відкрите суперництво;
- відбір із представників будь-яких суспільних груп;
- важливі особисті якості.
2. Система гільдій
- закрита;
- приховане суперництво;
- відбір лише з представників політичної еліти;
- залежність від посади.
-
Типологія політичних лідерів
ü За способом легітимізації влади (М. Вебер): традиційний, раціонально-легальний, харизматичний;
ü За ставленням до змін у суспільстві: революціонер, реформатор, консерватор;
ü За стилем управління: авторитарний, демократичний;
ü За моделлю поведінки: лідер-агітатор, лідер-організатор, лідер-теоретик;
ü За суспільною вагою: регіональний, національний, міжнародний.
Функції політичного лідерства:
1. Програмна: визначення та формулювання інтересів соціальних груп, цілей соціальної та політичної діяльності, виявлення способів і методів реалізації інтересів та досягнення цілей.
2. Управлінська: процес вироблення і прийняття політичних рішень.
3. Мобілізаційна: мобілізація мас на досягнення політичних цілей, розподілення соціальних ролей і функцій в суспільстві, забезпечення соціальних інновацій.
4. Інтегративна: об'єднання суспільства, мас; забезпечення національної єдності в масштабах групи, якою він керує , або держави в цілом.
5. Комунікативна: організація зв'язку між суспільством і владою, переконання суспільства в доцільності і правильності прийнятих владних рішень.
6. Легітимації: забезпечення підтримки влади на основі особистого авторитету і впливу на маси.
Словник до теми
Бюрократія (від франц. bureau — бюро, канцелярія та грецьк. kratos — сила, влада, панування) — система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархізовану структуру чиновницького апарату, діяльність якого формалізована й підпорядкована інструктивній регламентації.
Електорат (від франц. electeur —
|