Антимонопольне законодавство

Світова історія впровадження антимонопольного законодавства сягає кінця XIX сторіччя, коли в 1890 р. у США був прийнятий закон Шермана, згідно з яким монополістичне обмеження вільної торгівлі розглядалось як карний злочин. Пізніше антимонопольне законодавство поповнилося іншими законодавчими актами. Американський досвід законодавчого розв'язання проблем антимонопольної політики, принципи побудови та практика застосування антимонопольних законів були використані і збагачені іншими країнами. На сьогодні антимонопольні закони діють майже в усіх країнах із розвиненою економікою. В Україні основним антимонопольним законом є Закон "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", який набрав чинності з 15. 03. 1992 р.

Одне з основних питань, що виникає при застосуванні антимонопольного законодавства: як ідентифікувати галузі, котрі є об'єктом цього законодавства, - за структурою галузі чи за поведінкою фірм галузі?

Щодо структури, то її кваліфікують за допомогою показників ринкової концентрації, про які вже йшлося. Іншою проблемою є визначення відповідного ринку, слід відокремити продукцію, що належить до одного ринку, від продукції, яку слід віднести до якогось іншого ринку. Від того або іншого варіанту розподілу всього розмаїття товарів та послуг по окремих ринках залежать показники ринкової влади фірм та визначення, чи займає якась фірма панівне становище на відповідному ринку. Одним із формальних показників, який можна застосувати при віднесенні продукції до певного ринку, є показник перехресної еластичності попиту для товарів-замінників. Якщо перехресна еластичність попиту значна, тоді товари є добрими замінниками і їх слід відносити до одного ринку, в іншому випадку вони належать до різних (хоч і пов'язаних між собою) ринків.

Оцінюючи поведінку фірм на ринку, слід брати до уваги такі аспекти їхньої діяльності:

а) чи можуть фірми блокувати входження конкурентів на ринок;

б) чи зустрічають вони конкуренцію з боку імпорту (а існуюча в світі тенденція зростання транснаціональної конкуренції веде до зменшення ризику втрат для споживачів від порушень національними монополістами антимонопольного законодавства);

в) чи є конкуренція за цінами або існує змова щодо цін;

г) чи існує конкуренція між фірмами у сфері інноваційної діяльності та інших нецінових сферах.

Ефективність діючого антимонопольного законодавства визначається можливостями його застосування по відношенню до існуючих ринкових структур (1), до злиття (2) і до фіксованих цін (3).

Перша із зазначених проблем розв'язується шляхом визначення відповідного ринку та ринкової концентрації. Сама по собі наявність монопольної влади не є приводом для застосування антимонопольного законодавства, воно застосовується лише при наявності дій, які обмежують свободу конкуренції, - це відомий у юридичній практиціпринцип причини; конкретні підходи до визнання тих або інших дій антиконкурентними можуть визначатись в окремих країнах по-різному.

Як правило, достатньою умовою для підтримки конкуренції є наявність конкурсного (або змагального)ринку — такого ринку, на якому відсутні вхідні бар'єри, а вихід майже безкоштовний (тобто відсутні незворотні витрати). На конкурсному ринку деякий час може діяти навіть одна фірма -чистий монополіст.

Майже всі країни так чи інакше обмежують такі антиконкурентні дії, як злиття та фіксація цін.

Злиття — це об'єднання двох або більше фірм при згоді власників об'єднати їхні капітали у власність однієї нової фірми. Розрізняють горизонтальне, вертикальне та конгломератне злиття.Горизонтальне злиття— це злиття фірм, які конкурують на одному й тому ж ринку.Вертикальне злиття — це злиття фірм, які пов'язані стосунками "постачальник—покупець".Конгломератне злиття — це злиття фірм, які діють на різних ринках, що не перетинаються (тобто продукція на цих ринках не є замінниками). Частіше обмежується горизонтальне злиття (у США, наприклад, при використанні обмежень застосовується індекс Герфіндаля—Гіршмана, який зростає при горизонтальному злитті фірм). Вертикальне злиття, з одного боку, може навіть вітатися, тому що веде до зниження трансакційних витрат, з іншого — угода про таке злиття може містити дії, які обмежують конкуренцію, що стає предметом розгляду владних антимонопольних органів.

Фіксація цін — це спроба кількох фірм об'єднатися з метою встановлення певної ціни на товар або послугу. Як правило, фіксується або ціна, яка є завищеною, тобто монопольною (на зразок картельних угод), або така, що обмежує появу нових конкурентів. Останнє асоціюється ізграбіжницьким ціноутворенням — встановленням ціни нижче рівня вартості. Іншою неформальною ознакою грабіжницької ціни є встановлення її на такому низькому рівні, що це має сенс тільки для виштовхування слабших суперників з ринку.

Звичайно, це лише загальні принципи. Конкретна практика визнання дій антиконкурентними та застосування антимонопольного законодавства має суттєві відмінності в різних країнах. Так, у США жорсткіше антимонопольне законодавство порівняно з багатьма європейськими країнами, в ньому вважаються за порушення свободи конкуренції такі дії, як цінова дискримінація, лідерство у цінах. В українському антимонопольному законодавстві (яке ще потребує вдосконалення) у деяких випадках задекларовані жорсткіші обмеження, ніж в американському (наприклад, при визначенні незаконних координованих дій), але в цілому недостатніми є досвід і практика його застосування.

Більш сучасним у світі вважається такий підхід до антимонопольного законодавства і антимонопольної політики взагалі, коли враховуються різні цілі суспільства, скажімо, не лише висока ефективність, але й справедливість. Більше уваги повинно приділятися проблемі підвищення суспільного добробуту, і зокрема добробуту споживачів (питання захисту прав споживачів). Так, у британському законодавстві колективні угоди та злиття оцінюються з огляду на суспільні інтереси, з'ясовується баланс їхніх переваг (економія від масштабу, зниження трансакційних витрат) і недоліків (порушення свободи конкуренції, збільшення Х-неефективності).

З урахуванням альтернативних цілей політики державна влада інколи сама йде на обмеження конкуренції. Зокрема, можуть робитись винятки з антимонопольного законодавства для деяких учасників ринку (наприклад, для профспілок); можуть створюватись легальні картелі — коли адміністративними рішеннями розподіляється ринок і обмежується конкуренція; можуть прийматись закони на зразок патентних, які з певних міркувань обмежують конкуренцію.

Існують погляди (наприклад, австрійської економічної школи), що неокласичне розуміння ефективності, яке обмежує взаємовигідні добровільні угоди, є надто вузьким, оскільки такі угоди є основним механізмом координації в ринковій економіці. Тому всі угоди слід вважати ефективними, бо вони спрямовані на кращу координацію економічних планів учасників. Звідси, найефективнішим є такий відкритий ринок, де кожний учасник має максимально вільний доступ до ринкової інформації і широкий спектр можливого планування своїх дій.

Отже, антимонопольна політика є предметом дискусій у багатьох країнах, а відповідна економічна теорія ще не набула завершеного вигляду.

ТЕМА №МЕ-11

РИНКИ ФАКТОРІВ ВИРОБНИЦТВА:

ПРАЦЯ

ОСНОВНІ ПИТАННЯ