Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Концепції міжнародно-правового злочину

 

Якщо брати за основу підхід, відповідно до якого родове поняття «міжнародний злочин» може бути поділене на види в залежності від поєднання основних параметрів – «кримінальності» і «юрисдикції», категорію «міжнародно-правових злочинів» можна визначити як діяння, що криміналізоване міжнародним правом і потенційно підпадає під міжнародну кримінальну юрисдикцію. Протиправність міжнародних злочинів цієї категорії має міжнародно-правовий характер: щодо них існує міжнародно-правова заборона.

В сучасній юридичній літературі видається можливим виділити декілька концепцій розуміння міжнародно-правового злочину, які суттєво відрізняються один від одного: 1) «нюрнберзька», яка виникла в результаті нюрнберзького і токійського прецедентів; 2) «постнюрнберзька», що сформувалася у постнюрнберзький період під впливом національної судової практики і розвитку міжнародного права; 3) «гаазька», виникнення якої пов'язано зі створенням та діяльністю міжнародних трибуналів у Гаазі й Аруші; 4) «римська», яка стала основою Римського статуту Міжнародного кримінального суду [9].

8 серпня 1945 р. між урядами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Сполучених Штатів Америки, Сполученого Королівства Велика Британія і Північна Ірландія і Тимчасовим урядом Французької Республіки в Лондоні була підписана Угода «Про судове переслідування і покарання головних воєнних злочинців європейських країн осі», до якої був доданий Статут Міжнародного військового трибуналу. Трибунал засновувався, як зазначалося у ст. 1 Лондонської угоди, для суду над «військовими злочинцями, злочини яких не пов'язані з певним географічним місцем, незалежно від того, чи будуть вони обвинувачуватися індивідуально, чи як члени організацій або груп, чи як такі або інші». Нюрнбергський судовий процес це таке явище в історії, складність та значення якого важко переоцінити. Перед суддями постали складні правові і політичні завдання: вмістити в суворі правові рамки феномен «абсолютного зла» небачених раніше масштабів і цинізму.



Міжнародно-правові злочини безумовно порушують норми міжнародного права і підлягають кримінальному переслідуванню поза залежністю від наявності кримінально-правової заборони в національному праві держави, на території якої їх вчинено. Органи міжнародної кримінальної юстиції і внутрішньодержавні суди мають право здійснювати правосуддя щодо осіб, яким інкримінуються такі злочини, безпосередньо на основі норм міжнародного права. Це положення було вперше закріплено у Статуті Міжнародного військового трибуналу у формулі, що міститься у ст. 6 (п. «з»), стосовно злочинів, які підлягають його юрисдикції, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де їх було вчинено, чи ні.

Нюрнберзький процес мав за свою основну мету покарання осіб, винних у розв'язанні війни і пов'язаних з нею злочинах [18, 19].

Поняття міжнародного злочину значною мірою було пов’язане з конкретними історичними подіями й ототожнювалося зі злочинами Другої світової війни. Нюрнберзький процес був першим історичним прецедентом притягнення до відповідальності й покарання найбільш небезпечних військових злочинців.

Захисники обвинувачуваних під час Нюрнберзького процесу висували різні аргументи, зокрема: 1) події міжнародної політики не можуть бути предметом юридичних рішень, а оскільки війна – засіб політики, то до кримінальної відповідальності за її розв'язання притягувати не можна; 2) притягнення обвинувачуваних до кримінальної відповідальності є порушенням принципів «nullum crimen sine lege» і «ex post facto»; 3) усі дії, розпочаті від імені держави, не підлягають суду третьої держави (доктрина державного акту); 4) глава держави міг бути засуджений лише національним судом (принцип імунітету глав держав); 5) злочинна дія, вчинена відповідно до наказу начальника, не може розглядатися як злочин.

Міжнародно-правова криміналізація, заснована на визнанні загальнолюдських цінностей, а не довільному розсуді законодавця, вирішує одвічну проблему суперечності між позитивним правом і справедливістю. Як випливає зі ст. 6 Статуту, Трибунал, заснований для суду і покарання головних військових злочинців європейських країн осі, мав право судити і карати осіб, що, діючи в інтересах європейських країн осі чи індивідуально як члени організації, вчинили кожне з таких злочинів: а) злочини проти миру, а саме: планування, підготовка, розв'язання, ведення агресивної війни чи війни у порушення міжнародних договорів, угод або запевнянь, а також участь у спільному плані чи змові, спрямованих на вчинення кожного з перерахованих вище дій; б) воєнні злочини, а саме: порушення законів або звичаїв війни, до яких належать убивства, катування, відведення в рабство чи для інших цілей цивільного населення окупованої території; убивства, катування військовополонених чи осіб, що перебувають у морі; убивства заручників; пограбування громадської чи приватної власності; безглузде руйнування міст або сіл; руйнування, не виправдане воєнною необхідністю, та інші злочини; в) злочини проти людяності, а саме: убивства, винищування, поневолення, вислання й інші жорстокості, вчинені щодо цивільного населення до чи під час війни, чи переслідування з політичних, расових або релігійних мотивів з метою вчинення чи в зв'язку з будь-яким злочином, що підлягає юрисдикції трибуналу, незалежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де їх було вчинено, чи ні [3, с. 326].

Статутом було передбачено три види злочинів: злочини проти миру, воєнні злочини і злочини проти людяності. Слід підкреслити, що така ж класифікація була покладена в основу Статуту Міжнародного військового трибуналу для Далекого Сходу. На думку Трайніна А.Н. ці злочини можна узагальнити терміном «злочини проти людства». Такі злочини є зазіханнями на основи міжнародних відносин й охоплюються єдиним родовим поняттям «міжнародний злочин» [20, с. 45].

При винесенні рішення Нюрнберзький трибунал брав за основу, відповідно до якої злочини, які належать до його юрисдикції, розглядалися як злочини із загального міжнародного права, що існували задовго до прийняття Статуту і початку Нюрнберзького процесу. Вважаючи, що загальність і сила принципів міжнародного права властиві самій його природі, Трибунал стверджував у вироку, що з погляду основної ідеї загального міжнародного права свідомо злочинними є дії, що порушують інтереси, які захищаються міжнародним правом [21, с. 363]. Теза, відповідно до якої всі злочини, що інкримінувалися обвинувачуваним, були злочинами із загального міжнародного права, стала основним постулатом нюрнберзької концепції. Однак ця теза виявилася дискусійною та зазнала серйозної критики.

До Нюрнберзького прецеденту не було міжнародно-правової норми, яка встановлювала би, що певна категорія злочинів підпадає під міжнародну юрисдикцію, як не існувало органу, що має таку юрисдикцію. Спроба створити військовий Трибунал після Першої світової війни зійшла нанівець саме завдяки сформованій міжнародній практиці: особи, винні в ініціюванні й веденні агресивної війни, ніколи не піддавалися кримінальним санкціям. Заснування Нюрнберзького трибуналу стало знаковою подією в міжнародному праві, і посилання на звичай як джерело криміналізації розглянутих діянь підлягало посиленої аргументації.

Міжнародно-правовий злочин у відповідності до «нюрнберзької» концепції можна розглядати, як злочин, що виникає тільки в тому разі, якщо «поразка і злочинність збігаються» [3, с. 356]. Обвинувачення держави у вчиненні агресії є міжнародно-правовою основою обмеження суверенітету. Не просто воєнні злочини, а злочини агресора були предметом розгляду Нюрнберзького трибуналу. Тому агресія як правопорушення держави, трансформоване у злочин його лідерів, є стрижнем усієї морально-правової конструкції «нюрнберзької» моделі.

Таким чином, «нюрнберзький» міжнародний злочин – це поведінка індивідів, з дій яких складається міжнародне правопорушення держави, свого роду персоніфікований «злочин держави». «Суб'єктом міжнародного делікту агресії є держава; кримінальну відповідальність несуть фізичні особи, що виступають у ролі офіційних представників держави, які перетворили державу на знаряддя міжнародного злочину та персоніфікують її», – писала. Моджорян Л.А 1948 р. [22, с. 88] Разом з тим важливим елементом нюрнберзької концепції є заперечення доктрини державного акту.

До набутків Нюрбергського Трибуналу можна віднести доволі важливу тезу «...злочини проти міжнародного права вчиняють люди, а не абстрактні категорії...», яка розкриває суть теорії індивідуальної відповідальності за злочини.

Події Другої світової війни змусили міжнародне співробітництво бути націленим на забезпечення невідворотності покарання осіб, що вчинили злочини проти людства. Протягом усього постнюрнберзького періоду кримінальне переслідування індивідів, обвинувачуваних у злочинах проти людства, здійснювалося в рамках національних правових систем, і конструкція міжнародно-правового злочину стала переважно спиратися на національну юрисдикцію. Про те, якого значення додавали держави своєму праву судити і карати осіб, що вчинили міжнародні злочини, свідчить їхня наполегливість у вимозі видачі злочинців, у першу чергу відповідно до принципу територіальної юрисдикції.

Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію 3 (I) від 13 лютого 1946 р. «Про видачу і покарання воєнних злочинців». Виходячи з того, що воєнні злочинці продовжували ховатися від правосуддя на території низки держав, Генеральна Асамблея рекомендувала державам-членам Організації Об'єднаних Націй вжити всіх необхідних заходів, для того щоб воєнних злочинців було заарештовано й вислано у ті країни, де вони вчинили злочини, для суду і покарання відповідно до законів цих країн [23, с. 832].

Поняття «міжнародний злочин» несло на собі значне історико-політичне й ідеологічне навантаження, але його юридична конструкція декілька ослабнула.

Концепція міжнародного злочину як підстави міжнародної кримінальної відповідальності знайшла свій подальший розвиток у Конвенції про запобігання злочину геноциду і покарання за нього [24]. Термін «геноцид» етимологічно пов'язаний із двома мовами (грецькою: «genos» – «рід» і латинською: «caedo» – «убиваю») і об'єднує дві характеристики, одна з яких зв'язана з визначенням жертви, а інша – з метою злочинця. Цей термін з'явився 1944 р., коли професор Рафаель Лемкін опублікував докладне дослідження політики нацистських країн осі й гітлерівських планів знищення народів окупованої Європи з метою германізації їхніх територій.

«Геноцид (знищення, винищування народу) – це протиправний процес символічної інтеракції, що полягає у позбавленні будь-якого народу його людської гідності й у саморозкладі будь-якого суспільства. Він припускає перевагу якоїсь агресивної, могутньої і наділеної формальною владою групи більшості, а також наявність підлеглої, безсилої групи меншості, що тяжіє до віктимізації», – пише Шнайдер Г.Й. [25, с. 446]. Трайнін А.Н. зазначав, що «у розумінні Нюрнберзького Міжнародного військового трибуналу геноцид – це система злочинних дій, спрямованих на фізичне знищення групи населення» [7, с. 409]. Геноцид був прямо визнаний міжнародним злочином у резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея оголосила, що геноцид є злочином, що порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям Організації Об'єднаних Націй і що цивілізований світ засуджує його. Резолюцією 21 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея встановила, що «геноцид є міжнародним злочином, який тягне за собою національну і міжнародну відповідальність окремих осіб і держав». Конвенцією про запобігання злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 р. світове співтовариство виокремило геноцид у самостійний міжнародний злочин.

Прийняття цієї конвенції стало важливим етапом у розвиткові і кодифікації міжнародно-правових норм, спрямованих на боротьбу з міжнародними злочинами.

У постнюрнберзький період не втратила свого значення концепція воєнних злочинів. Спочатку цей розвиток відбувався в рамках Женевських конвенцій про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р., потім був доповнений положеннями Гаазької конвенції 1954 р.

З метою підвищення ефективності взаємодії національних юрисдикцій при здійсненні ними кримінального переслідування за міжнародні злочини Генеральна Асамблея резолюцією 2583(XXІ) від 15 грудня 1969 р. звернулася до всіх зацікавлених держав із проханням ужити необхідних заходів для ретельного розслідування злочинів проти людства і для розшуку, арешту, видачі й покарання всіх винних у цих злочинах осіб, що ще не постали перед судом і не відбули покарання [26].

Особливий етап у розвиткові міжнародного кримінального права пов'язаний із заснуванням і функціонуванням двох міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc. Цей період характеризується паралельним функціонуванням органів національної і міжнародної юстиції. Було створено особливу концепцію міжнародно-правового злочину (умовно – «гаазька» – за місцем розташування Міжнародного трибуналу по колишній Югославії), що істотно відрізняється від «нюрнберзької» як за матеріально-правовим, так і за юрисдикційним параметрами.

Заснування трибуналу було обумовлено загальною стурбованістю, яку на початку 90-х років минулого століття викликав конфлікт у колишній Югославії.

Конфлікти на території колишньої Югославії розглядалися як загроза миру в усьому світі, і створення Трибуналу було розглянуто як частина стратегії їх стримування. На думку прихильників заснування Трибуналу, конфлікти були викликані владними амбіціями політиків, що використовували міць пропаганди і спекуляцію на національних почуттях для провокування масових порушень прав людини [27, с. 22].

Передбачалося, що індивідуальна міжнародна відповідальність – це спосіб розірвати замкнуте коло етнічної відплати, оскільки судові процеси мали полегшити рух від етнічного протистояння до припинення війни і примирення за допомогою трактування колективних злодіянь ворогуючих сторін як злочинів, що вчинили окремі особи [28, с. 81]. Діяльність Трибуналу повинна була мати превентивний ефект стосовно можливих порушень гуманітарного права і тим самим робити внесок у запобігання майбутнім загрозам миру.

Необхідно підкреслити, що Статут Гаазького трибуналу не містить ніяких обмежень юрисдикції щодо осіб, які не є громадянами держав-учасниць конфлікту [29]. Таким чином, обов'язок передавати Трибуналу своїх громадян у разі пред'явлення їм обвинувачень поширюється не тільки на держави, розташовані на території колишньої Югославії. Однак порушення кримінального переслідування за злочини, вчинені на цій території, щодо осіб, які є громадянами держав-членів НАТО, на практиці виявилося неможливим.

Статутом Трибуналу по колишній Югославії охоплюються, як випливає зі ст. 1 його Статуту, «серйозні порушення міжнародного гуманітарного права». До цієї категорії належать: 1) серйозні порушення Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. (ст. 2); 2) порушення законів або звичаїв війни (ст. 3); 3) геноцид (ст. 4); 4) злочини проти людяності [30].

До компетенції Міжнародного трибуналу по Руанді, відповідно до ст. 1 її Статуту, належить судове переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, вчинені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за подібні порушення, вчинені на території сусідніх держав, у період з 1 січня 1994 р. по 31 грудня 1994 р. Під юрисдикцію цього Трибуналу підпадають: геноцид (стаття 2); злочини проти людяності (стаття 3), порушення ст. 3, загальної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу II (стаття 4) [31].

Заснуванням міжнародних кримінальних трибуналів ad hoc була створена особлива концепція міжнародно-правового злочину, пов’язана зі спеціально створеними Радою Безпеки ООН міжнародними кримінальними трибуналами. Свою матеріально-правову підставу «гаазька» концепція, так само як і «нюрнберзька», знаходить в концепції злочинів загального міжнародного права, що дає можливість уникнути критики у порушенні принципу «nullum crimen sine lege». У доповіді Генерального секретаря, що передували заснуванню Трибуналу, підкреслювалося, що Трибунал повинний застосовувати, але не створювати норми матеріального права. При цьому він повинний застосовувати сталі норми гуманітарного права, тобто норми, що, без усякого сумніву, є частиною звичаєвого права, для того, щоб не поставала проблема неучасті в окремих конвенціях.

У «гаазькій» концепції на відміну від «нюрнберзької» конструкції міжнародно-правового злочину, яка побудована на обов'язковому зв'язку злочину із міжнародним збройним конфліктом, значно розширене і коло суб'єктів міжнародно-правових злочинів: до нього належать не тільки представники державної влади, але й всі інші особи, що діють у рамках певної політики як державних, так і опозиційних сил. Ця концепція міжнародного злочину не може розглядатися як персоніфікований злочин держави, хоча притягнення до кримінальної відповідальності високопоставлених державних діячів стало, без сумніву, головною метою заснування трибуналів. У цьому разі відсутній явний і безпосередній зв'язок злочину індивіда і правопорушення держави.

Важливо також зазначити, що злочини проти миру, що були підставою «нюрнберзької» моделі, до «гаазької» не включені.

«Гаазька» концепція міжнародно-правового злочину зазнала суттєві зміни із в’язку з утворенням судів зі змішаною юрисдикцією, зокрема, Спеціального суду по Сьєрра-Леоне [32], який був заснований на підставі двостороннього міжнародного договору між Організацією Об'єднаних Націй і урядом Сьєрра-Леоне з метою судового переслідування осіб, котрі несуть найбільшу відповідальність за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права і права Сьєрра-Леоне. Предметна юрисдикція цього суду включає не лише міжнародно-правові злочини, але й злочини відповідно до законодавства Сьєрра-Леоне (зокрема, масові вбивства, страти без суду і слідства, широко поширену практику заподіяння каліцтв, сексуальне насильство проти дівчат і жінок, каторжні роботи і насильницьке вербування до складу збройних груп, грабежі й підпали великих міських селищ і сіл, тощо). З урахуванням визнання принципу законності, зокрема nullum crimen sine lege, відсутності зворотної сили кримінального законодавства, перераховані міжнародні злочини є злочинами, розглянутими як належні до сфери міжнародного звичаєвого права в момент передбачуваного вчинення злочину [33, c. 108 – 109].

Важливою датою у подальшому розвитку вчення про міжнародний злочин стало 17 липня 1998 р. , коли на Дипломатичній конференції в Римі був прийнятий Статут Міжнародного кримінального суду. Зазначимо, що 11 квітня 2002 р. загальне число держав, що ратифікували Статут, перевищило 60, і 1 липня 2002 р. він набрав чинності. Заснуванню суду передувала тривала і складна дискусія.

Статут Міжнародного кримінального суду формує нову, умовно її можна назвати «римською», концепцію міжнародно-правового злочину. «Римська концепція» міжнародно-правового злочину не обмежується поняттям серйозних порушень норм міжнародного гуманітарного права. Статут Міжнародного кримінального суду містить більш широке і водночас більш визначене формулювання: у його преамбулі заявлено, що «найсерйозніші злочини, які викликають стурбованість усього міжнародного співтовариства, не повинні залишатися безкарними і що їх дійове переслідування повинне бути забезпечене як заходами, вжитими на національному рівні, так і активізацією міжнародного співробітництва».

У ст. 1 Статуту зазначається, що Суд є постійним органом, уповноваженим здійснювати юрисдикцію стосовно осіб, відповідальних за найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства, зазначені у цьому Статуті, і доповнювати національні системи кримінального правосуддя. Таким чином, поняття, що лежить в основі «римської» модифікації міжнародного злочину, позначено як «найсерйозніші злочини, що викликають стурбованість міжнародного співтовариства, зазначені у Статуті». У цьому формулюванні відбито три ознаки: 1) міжнародна небезпека злочину, що полягає в тому, що він викликає «стурбованість міжнародного співтовариства в цілому» – матеріальна ознака; 2) злочин повинний бути прямо зазначений у Статуті – формальна ознака; 3) злочин повинний бути «найсерйознішим» – «тест тяжкості».

Принцип «nullum crimen sine lege» сформульований у Статуті у такий спосіб (ст. 22): «Особа не підлягає кримінальній відповідальності за даним Статутом, якщо тільки відповідне діяння в момент його вчинення не утворить злочину, що підпадає під юрисдикцію Суду. Визначення злочину повинне бути точно витлумачене і не повинно застосовуватися за аналогією. У разі двозначності визначення тлумачиться на користь особи, що перебуває під слідством, щодо якої ведеться судовий розгляд або яка визнана винною. Ця стаття не впливає на кваліфікацію будь-якого діяння як злочинного з міжнародного права, незалежно від цього Статуту». Таким чином, міжнародно-правовими злочинами «римської» концепції є найбільш серйозні злочини, які викликають стурбованість міжнародного співтовариства в цілому, що підпадають під юрисдикцію постійного Міжнародного кримінального суду і прямо зазначені в його Статуті.

«Римська концепція» міжнародно-правового злочину не спирається на загальне право як джерело міжнародно-правової заборони, хоча є підтвердженням існування злочинів «із загального міжнародного права». У Статуті підкреслюється можливість кваліфікації будь-якого діяння як злочинного з міжнародного права незалежно від юрисдикції Суду.

Із цього випливає, що «римська» концепція не виключає вже існуючі концепції міжнародно-правового злочину. Виникнувши на їхній основі, вона розвиває і конкретизує їх, але при цьому не вичерпує собою поняття міжнародно-правового злочину індивіда. Статут підтверджує індивідуальну відповідальність за визначені злочини безпосередньо з міжнародного права. Серйозність злочинів додає їм особливого міжнародного виміру. Статут, таким чином, діє в рамках концепції міжнародно-правових злочинів.

«Римська концепція» у тому вигляді, який вона має сьогодні, містить у собі такі правопорушення: a) злочин геноциду; b) злочини проти людяності; c) воєнні злочини; d) злочин агресії. До неї може бути включено злочин агресії, як тільки буде прийняте положення, що містить визначення цього злочину. Відповідно до ст. 9 Статуту, розроблені Підготовчою комісією Міжнародного кримінального суду «Елементи злочинів» допомагають Суду у тлумаченні і застосуванні ст. ст. 6, 7 і 8 відповідно до Статуту [34].


 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2020 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.