Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Міжнародне співробітництво у боротьбі зі злочинністю як пріоритетний напрямок зовнішньої політики держави

 

До питання міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю, звичайно прикуто багато науковців та практиків. Таганцев Н. С. ще на початку минулого століття зазначав, що «спільність культурних цілей, переслідуваних сучасними державами, різноманітне поєднання економічних і соціальних інтересів держав, які мають спільні кордони, змушує внести суттєві зміни в поняття міжнародних юридичних відносин, замінити принцип ворожнечі й протиставлення, що лежить в їх основі, принципом спільності й солідарності» [83].

Загальні засади міжнародного співробітництва з питань боротьби із злочинністю передбачені у Кримінальному процесуальному кодексі України (надалі – КПК України). Так, згідно з ст. 542 Кримінального процесуального кодексу України міжнародне співробітництво під час кримінального провадження полягає у вжитті необхідних заходів із метою надання міжнародної правової допомоги шляхом вручення документів, виконання окремих процесуальних дій, видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, тимчасової передачі осіб, перейняття кримінального переслідування, передачі засуджених осіб та виконання вироків. Міжнародним договором України можуть бути передбачені інші, ніж у КПК України, форми співробітництва під час кримінального провадження [84]. У свою чергу в п. 1 ч. 1 ст. 541 КПК України визначено, що міжнародна правова допомога являє собою проведення компетентними органами однієї держави процесуальних дій, виконання яких необхідне для досудового розслідування, судового розгляду або для виконання вироку, ухваленого судом іншої держави або міжнародною судовою установою [84].



Більшість дослідників звертають увагу на співвідношення понять «співробітництво у сфері боротьби зі злочинністю» і «міжнародна правова допомога в кримінальних справах», які мають багато спільних рис. Бастрикін О. І. зазначав, що основна різниця між допомогою й співробітництвом полягає в характері тих дій, які здійснюються у випадку надання допомоги або співробітництва в кримінальних справах. Міжнародна правова допомога, на думку вченого, передбачає виконання окремих дій, покликаних сприяти вирішенню певних питань, пов’язаних із розслідуванням, судовим розглядом і виконанням покарання в окремих кримінальних справах. Співробітництво ж означає цілеспрямовану й постійну, спільну й узгоджену, широку за масштабами й різноманітну за формами й напрямами діяльність компетентних правоохоронних органів, яка стосується загальних інтересів держав, що співробітничають, і спрямована на досягнення єдиних цілей у боротьбі зі злочинністю [85, с. 24–25].

Цікавою є думка вченого, що залежно від характеру соціально-політичних систем, держав, які співробітничають, інтенсивності їхніх інтеграційних зв’язків, у тому числі й у сфері боротьби зі злочинністю, пропонується розрізняти вищевказані форми взаємодії, і стосовно двосторонніх міждержавних договорів замість найменування «договір про правову допомогу» вживати термін «правове співробітництво» [85, с. 25–26].

Волєводз О.Г. вважає, що міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю являє собою регульовану нормами міжнародного й внутрішньодержавного права погоджену діяльність різних країн із захисту інтересів особи, суспільства й держави від міжнародних і транснаціональних злочинів, а також із прийняття обумовлених національним кримінальним законодавством суб’єктами цієї діяльності заходів, спрямованих на забезпечення національного кримінального процесу й відправлення правосуддя їхніми судами в справах про злочини, що посягають на внутрішньодержавний порядок [86, с. 28].

Отже, можна зробити висновок про те, що міжнародну правову допомогу в кримінальних справах можна розглядати, як один із напрямів міжнародного співробітництва в галузі боротьби зі злочинністю сьогодення. Проте, окрім міжнародної правової допомоги, міжнародне співробітництво охоплює ще цілу низку заходів, зокрема організаційно-правового, пошукового, інформаційного характеру, спрямованих на досягнення завдань, що ставляться перед правоохоронними органами.

Не дивлячись на актуальність міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю для світу, на практиці існує значна кількість перепон на шляху ефективного подолання злочинності.

Злочинність як негативне явище соціуму відомо з давніх часів, а отже, і шляхи її подолання. Першочергово міжнародне співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю обумовлювалося характером злочинності, яка загрожувала світовій спільноті. Потреба в правовій взаємодопомозі держав зростала адекватно зростанню міжнародної злочинності й осмисленню її негативного впливу на суспільні відносини.

Сьогодні міжнародне співробітництво представляє собою спільну роботу, участь у спільних справах, що належать до відносин між народами, державами, у будь-якій сфері.

Відповідно до Статуту ООН, Декларації про принципи міжнародного права, Заключного акта Наради з безпеки й співробітництва держав у Європі, усі держави зобов’язані підтримувати й покращувати співробітництво між державами в межах цілей та принципів Статуту ООН, інших міжнародно-правових документів та зобов’язань. Глобалізаційні процеси накладають певний відбиток і на злочинність, що обумовлює її інтернаціоналізацію та впливає на стан та характер співробітництва держав. Найбільше занепокоєння викликають такі види міжнародної злочинності, як тероризм, відмивання доходів від злочинної діяльності, торгівля людьми, міжнародний наркобізнес, корупція. Створення Міжнародного кримінального суду, розширення сфери його юрисдикції відображає тенденцію до зростання впливу наднаціональних органів юстиції, що в умовах глобалізації є неминучою об’єктивною тенденцією [87, с. 25]. Слід відзначити, що міжнародне співтовариство доволі повільно скоординувало дії щодо стрімкого зростання транснаціональної організованої злочинності. Так, лише на V Конгресі ООН із попередження злочинності й поводження з правопорушниками, що проходив у м. Женева в 1975 р. (далі – Конгрес), було вперше визнано, що злочинність у формі міжнародного бізнесу являє собою більш серйозну загрозу, ніж традиційні форми злочинності.

В подальшому ця проблематика стала предметом дискусій на конгресах ООН. Так, зокрема, на VIII Конгресі, що проходив у Гавані в 1990 р., зазначалося, що організована злочинність створює пряму загрозу національній і міжнародній безпеці й стабільності. З цього приводу була підтримана спеціальною Резолюцією 45/123 Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй (надалі – ГА ООН) і кількома міжнародними нарадами, семінарами та конференціями, присвяченими проблемі транснаціональної організованої злочинності резолюція Конгресу. У порядку денному всесвітньої конференції на рівні міністрів внутрішніх справ (безпеки) з організованої транснаціональної злочинності, проведеної Економічною і соціальною радою ООН 21 – 23. 11. 1994 р., був цілий комплекс питань, зокрема такі: проблеми та небезпеки, які створенні як результат транснаціональної злочинності в різних регіонах світу; внутрішньодержавне законодавство та його відповідність вимогам боротьби з різними формами організованої транснаціональної злочинності, а також належні керівні засади прийняття законодавчих та інших заходів на національному рівні; ефективні заходи попередження транснаціональної організованої злочинності та боротьби з нею на регіональному й міжнародному рівні; доцільність розробки міжнародних документів, зокрема в конвенції про боротьбу з організованою транснаціональною злочинністю. Також на конференції було зроблено висновок про те, що організована транснаціональна злочинність несе серйозну загрозу міжнародному співтовариству, і була прийнята Неапольська політична декларація та глобальний план дій проти організованої транснаціональної злочинності, схвалені Резолюцією 45/159 ГА ООН.

Найважливіші аспекти боротьби з транснаціональною злочинністю обговорювалися й на ІХ Конгресі ООН із попередження злочинності й поводження з правопорушниками (м. Каїр, 1995 р.). У 1995 р. ООН визначила 18 категорій транснаціональних злочинів, які організовуються, здійснюються в межах більш ніж однієї країни, або більш однієї країни потрапляє під її пряму або непряму дію. Однак при цьому в національних законодавствах відсутнє чітке визначення цього виду злочинності, що призвело до стирання відмінностей між національною та транснаціональною природою злочинів.

На X Конгресі ООН із попередження злочинності й поводження з правопорушниками, що відбувся в 2000 р. (м. Відень), поряд з іншими актуальними проблемами, створеними злочинністю, розглядалися також питання, що стосуються міжнародного співробітництва в боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю. Проте найважливішим кроком у боротьбі з транснаціональною організованою злочинністю стало підписання Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності, що відбулося 15 грудня 2000 р. в м. Палермо (Італія). В цьому документі світова спільнота фактично визнала, що на початку XXI століття транснаціональна організована злочинність стала реальною загрозою для безпеки всього світу як за масштабністю, так і за руйнівним характером.

У 2000 р. нарада «Групи восьми» визначила як основні сфери діяльності транснаціональної організованої злочинності торгівлю й незаконне використання наркотиків, фінансові злочини, у тому числі й відмивання грошей, корупцію. Особливо підкреслювалася в підсумковому документі необхідність боротьби зі злочинами у сфері високих технологій.

У Декларації ХІ Конгресу ООН (м. Бангкок, квітень 2005 р.) знову увага була зосереджена на масштабах поширення транснаціональної організованої злочинності, у тому числі незаконного обігу наркотиків, відмивання грошей, торгівлі людьми, незаконного ввозу мігрантів, незаконного обігу зброї, тероризму, та існуючими зв’язками між ними, а також все більшою витонченістю й диверсифікацією діяльності організованих злочинних груп [88].

Названі документи мають велике значення для боротьби з транснаціональною злочинністю, а саме визначають напрям дій, спрямований на подолання транснаціональної злочинності, що є провідним фактором успіху та гарантією того, що транснаціональна злочинність буде контрольованою, а застосовані заходи щодо її подолання стануть прикладом ефективної діяльності правоохоронної системи.

Відповідно до ст. 561 КПК на території України з метою виконання запиту про надання міжнародної правової допомоги можуть бути проведені будь-які процесуальні дії, передбачені КПК України або міжнародним договором. Вітчизняний КПК України виділяє:

1) процесуальні дії, здійснення яких можливе лише за відповідним рішенням слідчого судді або суду: тимчасовий доступ до речей і документів (ст. 159 КПК України); арешт майна (ст. 170 КПК України); проникнення до житла чи іншого володіння особи (ст. 233 КПК України); обшук (ст. 234 КПК України); слідчий експеримент, що проводиться в житлі чи іншому володінні особи (ч. 5 ст. 240 КПК України); примусове залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи (ч. 3 ст. 242 КПК України); відбирання біологічних зразків примусово для проведення експертизи (ч. 3 ст. 245 КПК України); втручання в приватне спілкування (ст. 258 КПК України), у тому числі аудіо-, відеоконтроль особи (ст. 260 КПК України); арешт, огляд і виїмка кореспонденції (ст. ст. 261–262 КПК України); зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (ст. 263 КПК України); зняття інформації з електронних інформаційних систем (ст. 264 КПК України); обстеження шляхом таємного проникнення до публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи (ст. 267 КПК України); встановлення місцезнаходження радіоелектронного засобу (ст. 268 КПК України); спостереження за особою, річчю або місцем (ст. 269 КПК України); аудіо-, відеоконтроль місця (ст. 270 КПК України); негласне отримання зразків, необхідних для порівняльного дослідження (ст. 274 КПК України).

2) процесуальні дії, проведення яких вимагає санкції прокурора;

3) огляд трупа, пов’язаний з ексгумацією (ст. 239 КПК України); освідування особи (ст. 241 КПК України); контроль за вчиненням злочину (ст. 271 КПК України).

4) також чинний КПК України визначає порядок надання міжнародної правової допомоги шляхом видачі осіб, які вчинили кримінальне правопорушення (глава 44 КПК України), особливості кримінального провадження в порядку перейняття (глава 45 КПК України), порядок визнання та виконання вироків судів іноземних держав та передачі засуджених осіб (глава 46 КПК України) [84].

Аналіз вказаних норм КПК України дозволяє дійти висновку про те, що правоохоронні органи не позбавлені ефективних інструментів надання міжнародної правової допомоги з метою контролю та боротьби з транснаціональною злочинністю. Незважаючи на те, що міжнародне співробітництво в боротьбі з транснаціональними злочинними проявами визнається провідним напрямом міжнародного співробітництва урядів, правоохоронних органів, спеціальних служб, у цій сфері залишається ще низка невирішених проблем, до переліку яких входять такі:

1. Проблема правового характеру. Існування в державах різних систем кримінального позитивного права, що будуються на різних засадах, різних дефініціях, у результаті чого неоднаково оцінюються одні й ті ж злочинні діяння. Так, у 1982 р. в Кримінальний кодекс Італії було введено ст. 416-bis, у якій зазначається: «Кожен, хто бере участь в об’єднанні мафіозного типу, що складається з трьох або більше осіб, карається. Усі ті, хто створюють, керують або організовують об’єднання, караються». У Німеччині під створенням злочинних об’єднань розуміється «основа об’єднання, мета якого спрямована на вчинення злочинів або участь у подібному об’єднанні чи його підтримку» (ст. 129 Кримінального кодексу ФРН). Кримінальне законодавство Іспанії передбачає кримінальну відповідальність за членство в організації чи асоціації, що має на меті здійснення виробництва, розподілу, торгівлі наркотиками (п. 2. ст. 371 Кримінального кодексу Іспанії). У новому Кримінальному кодексі Франції дається поняття такої форми злочинного співтовариства, як об’єднання злочинців, встановлюється відповідальність за участь у ньому. Його, відповідно до ст. 450-1 Кримінально кодексу Франції, утворює об’єднання злочинців, будь-яка сформована група або змова з метою підготовки, яка характеризується одним або декількома фактами, одного або кількох злочинів чи одного або кількох проступків [89].

Такі відмінності в кримінальних законодавствах не сприяють налагодженню та зміцненню співробітництва між державами. Шляхом подолання цієї проблеми є максимальне наближення позицій національного права.

2. Проблема зовнішньополітичного характеру. Співробітництво в боротьбі з організованою злочинністю, як правило, є результатом зовнішньої політики держави. Напруженість відносин між державами є передумовою ускладнення співробітництва, особливо в тих випадках, коли стикаються різні ідеології.

3. Економічна проблема. Заходи із боротьби зі злочинністю, як правило, вимагають суттєвих фінансових видатків з боку держави, що не завжди є можливим з огляду на різний рівень економічного розвитку.

4. Внутрішні політичні проблеми. Уряди деяких держав не в змозі контролювати політичну ситуацію у своїх державах, що сприяє безконтрольності злочинності на їх території, у тому числі й організованої.

5. Проблема корумпованості урядів деяких держав. Високий рівень корумпованості очільників державних органів стає суттєвою перепоною на шляху міжнародного співробітництва, оскільки такі особи не зацікавлені в налагодженні співробітництва у сфері боротьби з організованою злочинністю. Таке відбувається також тоді, коли йдеться про співробітництво з державою, у якій зосереджені злочинні співтовариства.

6. Проблема забезпечення суверенітету в ході співпраці. Уряди деяких держав розглядають такі форми співпраці, як втручання у внутрішні справи цієї держави. Так, деякі уряди вважають, що громадяни, які порушили норми права, повинні піддаватися кримінальному переслідуванню у своїх державах і не повинні підпадати під іноземну юрисдикцію, тому держави часто неохоче здійснюють екстрадицію громадян навіть за наявності досить вагомих доказів їх вини. Досить часто в екстрадиції не зацікавлені й самі особи, що видаються. Це пояснюється відмінністю санкцій за вчинення одного й того ж злочину, які передбачені кримінальними законами різних держав.

7. Проблема забезпечення секретності. Через невпевненість у збереженні конфіденційності оперативної інформації правоохоронні органи не завжди охоче надають будь-яку інформацію, посилаючись на відсутність гарантій конфіденційності. Особливої актуальності така проблема набуває коли мова йде про можливу загрозу життю та здоров’ю працівників правоохоронних органів та членів їх сімей. Умови секретності найчастіше порушуються саме в державах з високим рівнем корумпованості влади.

8. Відсутність єдиного координуючого міжнародного органу. Безумовно, однією з проблем міжнародного співробітництва в протидії організованій злочинності є відсутність єдиного центру управління та координації всіх операцій і дій, спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю. Під час проведення спільних операцій двома або кількома правоохоронними органами двох або декількох держав для виконання міжнародних договорів неминуче «встановлення хто головний». Важливу роль відіграє Інтерпол, проте функцій, якими він наділений, уже не завжди достатньо для забезпечення плідної співпраці в боротьбі з організованою злочинністю.

У цілому, на нашу думку, на початку ХХІ століття міжнародне співробітництво в галузі попередження злочинності передбачає вироблення й здійснення спеціальних заходів організаційного, кримінально-правового та кримінально-процесуального характеру, спрямованих на нейтралізацію причин та умов злочинності з метою збереження міжнародного правопорядку. Водночас їх ефективність зумовлена тим, що міжнародне співробітництво має охоплювати й такі заходи, які не спрямовані спеціально на злочинність, а реалізуються в соціально-економічній, політичній, культурно-виховній та інших сферах. Такий підхід до розуміння змісту попередження злочинності в міжнародному масштабі дасть можливість розглядати його як цілеспрямовану й послідовну діяльність органів держав, посадових осіб та інститутів громадянського суспільства щодо відповідного впливу на злочинність і фактори, що зумовлюють її виникнення.

У зв’язку із цим необхідно виробити на рівні держав загальну концепцію боротьби зі злочинністю на основі об’єднання зусиль із впливовими неурядовими структурами, включаючи громадянське суспільство в цілому. У формуванні міжнародно-правової основи боротьби зі злочинністю переважає підхід, заснований на реагуванні на ті чи інші прояви злочинних посягань. З урахуванням всіх обставин і появи нових видів злочинів (наприклад, ядерного тероризму) акцент має бути зміщений тільки з кримінальної репресії на весь спектр заходів протидії такого роду злочинів, що являє собою більш ефективний спосіб вирішення проблеми, який вже демонструють, наприклад, останні міжнародно-правові документи в зазначеній сфері (Міжнародна конвенція про боротьбу з актами ядерного тероризму, прийнята ГА ООН 13 квітня 2005 р.) і діяльність Міжнародної комісії з боротьби з відмиванням грошей (ФАТФ) [89].

Сьогодні на міжнародному рівні існує конвенційний механізм з боротьби з організованою злочинністю, її фінансуванням і корупцією, що свідчить про якісно новий рівень розуміння й готовність світового співтовариства співпрацювати для ефективної протидії цим небезпечним видам злочинів та транснаціональній злочинності в цілому. Здається необхідним створення дієвого механізму втілення вироблених міжнародним співтовариством норм у зазначеній сфері та побудова державної системи випереджального реагування на ситуації, що виникають унаслідок злочинної діяльності транснаціональної організованої злочинності.

Необхідність об’єднання зусиль держав у боротьбі проти злочинності вимагає інтернаціоналізації кримінального права й кримінально-процесуальних систем різних держав, більшої взаємодії між собою й міжнародним правом. У результаті спільних зусиль держав та міжнародних організацій повинні вироблятися універсальні, єдині поняття міжнародних злочинів та злочинів міжнародного характеру, що включатимуться в національні законодавчі системи. Нині низка складів злочинів міжнародного характеру у внутрішніх законодавствах заснована на національних дефініціях.

Вагомим внеском у створення ефективної системи протидії злочинності є створення однакових нормативних визначень на міжнародному рівні, які обумовлені необхідністю створення єдиного правового простору.

Останнім часом міжнародне співробітництво в боротьбі зі злочинністю набуло таких нових рис, як планування й розширення спільних досліджень, створення системи контролю за їх реалізацією, що є перспективним напрямом у цій сфері.

У міжнародному співробітництві в галузі попередження злочинності й кримінального правосуддя не можна не враховувати такий важливий аспект, як регіональний. На багатосторонній основі була розроблена низка регіональних заходів у сфері боротьби зі злочинністю, однак жодна з міжнародних і регіональних угод поки не об’єдналися у всеосяжну систему міжнародного співробітництва в боротьбі зі злочинністю. Відсутність багатостороннього інтегрального підходу унеможливлює розробку нових засобів міжнародного співробітництва у сфері протидії злочинності, зокрема таких: обмін інформацією про виконання законів, контроль над міжнародними фінансовими операціями. Розширення регіонального правового простору послаблює ефективність зусиль світового співтовариства у зазначеній сфері. У зв’язку із цим ефективним є координаційний підхід, за якого акцент робиться не на уніфікацію, а на узгодження різних систем. Безумовно, врахування певних особливостей національних правових систем є допустимим за умови, що вони не суперечать загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права.

Незважаючи на те, що за останні роки на різних рівнях зроблені значні кроки в об’єднанні держав в єдиний антикримінальний фронт, міжнародне співробітництво в цій сфері в цілому знаходиться на стадії становлення. Актуальним є питання про вироблення єдиної міжнародної антикримінальної політики, що включає в себе не лише міжнародно-правові механізми, а й широкий спектр заходів, спрямованих на попередження проявів транснаціональної злочинності. Прийняття нової Конвенції ООН проти транснаціональної злочинності та тероризму має ознаменувати новий етап у формуванні такої політики на глобальному рівні.

Таким чином, на початку ХХІ ст. подолання транснаціональної злочинності має сконцентрувати зусилля міжнародної спільноти, спрямованих на боротьбу з організованою злочинністю. Останні події в Україні лише підкреслюють необхідність підвищення рівня міжнародної співпраці в цьому аспекті правоохоронної діяльності.

Для України ж участь у міжнародних зусиллях у боротьбі з транснаціональною злочинністю має велике значення як у світлі завдання інтеграції України у світове співтовариство цивілізованих держав, так і для ефективного протистояння тероризму, сепаратизму й іншим формам транснаціональної злочинності, які нині активно проникають в усі сфери суспільно-економічного й політичного життя держави.

 

 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2020 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.