Пиши Дома Нужные Работы

Обратная связь

Міжнародні стандарти криміналізації окремих злочинів

 

Правове забезпечення ефективності міжнародного співробітництва держав щодо боротьби зі злочинністю, імплементація міжнародних стандартів кримінального права і правосуддя є одними із пріоритетних завдань законотворчої діяльності та юридичної науки.

Ганьбою сучасної цивілізації є торгівля людьми. Работоргівля – найдавніший міжнародний злочин. Работоргівці, як і пірати, оголошувалися ворогами роду людського – hostis humani generis.

Принцип законності вимагає чіткого і однозначного визначення злочинів [52, с. 119]. Незважаючи на інтенсивно зростаючі масштаби торгівлі людьми, багато країн лише в 90-х рр. XX ст. у тій чи іншій формі криміналізували складові її діяння. Лунєєв В.В. знаходить у цьому підтвердження загального висновку «про відставання кримінально-правового контролю від суспільно небезпечних реалій» [50, с. 597 – 598]. У зв’язку з цим особливого значення набуває питання про оптимізацію кримінального законодавства, яке встановлює відповідальність сучасних «работоргівців». Одним з ефективних засобів виконання такого складного завдання є конвенційний механізм формування міжнародних стандартів кримінально-правової заборони.

Вперше про недопустимість работоргівлі африканцями заявив Віденський конгрес 1815 р., який 4 лютого прийняв спеціальну декларацію. Аахенський конгрес 1818 р. засудив торгівлю людьми, визнавши її злочинною. Лондонським (П’ятірним) договором, укладеним між Англією, Францією, Росією, Австрією, Пруссією 20 грудня 1841 р., работоргівлю було прирівняне до піратства, і військовим кораблям договірних держав було надано право обшукувати підозрювані у работоргівлі судна.



У 1899 р. було прийнято Заклик Лондонської конференції по боротьбі з торгівлею жінками з метою сексуальної експлуатації до держав про укладення багатосторонніх угод і створення відповідних національних комітетів, а на початку ХХ ст. укладені міжнародні договори, спрямовані на боротьбу з торгівлею людьми: Міжнародна угода про вжиття адміністративних заходів для припинення злочинної торгівлі жінками, відомої як торгівля білими рабинями, підписана у Парижі 18 травні 1904 р. (змінена Протоколом, підписаним у Лейк-Саксесс, Нью-Йорк, 4 травня 1949 р.), Міжнародна конвенція про боротьбу з торгівлею білими рабинями, підписана у Парижі 4 травня 1910 р. і змінена підписаним у Лейк-Саксесс, Нью-Йорк, 4 травня 1949 р., Конвенція про боротьбу з торгівлею жінками та дітьми, укладена в Женеві 30 вересня 1921 р. (зі змінами, які містяться у Протоколі, підписаному у Лейк-Саксесс, Нью-Йорк, 12 листопада 1947 р.).

Подальший розвиток міжнародного співробітництва для протидії торгівлі людьми відбувався, переважно, під егідою Ліги Націй. Особливого значення набула прийнята 25 вересня 1926 р. Конвенція стосовно рабства (у подальшому до неї було внесено зміни Протоколом від 7 грудня 1953 р.) [53]. У Конвенції закріплялося визначення рабства і работоргівлі та встановлювався обов’язок сторін вживати заходів для припинення такої практики.

Конвенція про примусову чи обов’язкову працю (№29), яка була прийнята Міжнародною Організацією Праці у 1930 р., обмежила умови, за яких може застосовуватися «примусова чи обов’язкова праця» [54]. На боротьбу із сексуальною експлуатацією жінок і торгівлю з ними спрямована прийнята у 1933 р. Міжнародна Конвенція про боротьбу з торгівлею повнолітніми жінками 11 жовтня 1933 р., зі змінами, що містяться у Протоколі, підписаному в Лейк-Саксесс, Нью-Йорк, 12 листопада 1947 р. [55].

У 40 – 60-х рр. ХХ ст. проводилася посилена робота над удосконаленням розроблених раніше угод і укладенням нових, що знайшло своє завершення у прийнятті вищезгаданих Протоколу 1947 р. про внесення поправок до Конвенції по боротьбі з торгівлею жінками та дітьми 1921 р. і Конвенції по боротьбі з торгівлею повнолітніми жінками 1933 р. [56], Протоколу 1949 р. про внесення змін до Міжнародної угоди про вжиття адміністративних заходів для припинення злочинної торгівлі білими рабинями 1904 р. і Міжнародної конвенції про боротьбу з торгівлею білими рабинями 1910 р. [57], Протоколу 1953 р. про внесення змін до Конвенції про рабство [58].

У преамбулі прийнятої у 1949 році Конвенції про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами [59] підкреслюється, що «проституція і торгівля людьми, яка має на меті проституцію, несумісні з гідністю людини і загрожують її добробуту, добробуту сім’ї та суспільства». Конвенція виходить з того, що проституція завжди припускає експлуатацію жінок [60]. Вона встановлює для держав членів зобов'язання криміналізувати діяння, що виражається у схиленні до зайняття проституцією чи іншої поведінки, яке кваліфікується як поширення проституції, і містить опис основних елементів таких злочинів.

Угоди, спрямовані на захист прав людини, зокрема, Європейська Конвенція про захист прав людини і основних свобод 1950 р. [61], Конвенція про статус біженців 1951 р. [62], Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 р. [63], Протокол 1967 р., що стосується статусу біженців [64] стали основою для подальших зусиль для подолання рабства і работоргівлі у їх сучасних формах.

7 вересня 1956 р. на Женевській конференції по боротьбі з рабством, проведеній під егідою Організації Об’єднаних Націй, була прийнята Додаткова конвенція про знищення рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства [65].

Торгівля людьми набула характеру високоорганізованої, високоприбуткової і добре законспірованої міжнародної злочинної діяльності.

Торгівлю людьми не можна розглядати як виключно гендерне явище. Глобальний підхід до цього феномена має містити в собі соціально-трудові аспекти. Торгівля людьми за своєю суттю є дискримінаційною і є прикладом поєднання різних форм дискримінації. Расова, соціальна й економічна маргіналізація є факторами ризику для осіб зі знедолених груп, включаючи чоловіків [66]. Сьогодні загальновизнано, що жертвою торгівлі людьми може стати будь-яка людина незалежно від статі й віку.

Існують різні підходи до кримінально-правової характеристики торгівлі людьми, у тому числі жінками та дітьми. Гармонізація кримінально-правової заборони у сфері, що розглядається, є особливо складним завданням: у теоретичних дослідженнях сам термін «торгівля людьми» отримує різну інтерпретацію, що пояснюється специфікою позначеного ним соціально-правового феномену [67]. Багато спеціалістів погоджуються щодо точки зору, що торгівля людьми обов’язково повинна бути визначена як акт, в якому обов’язково присутній обман і примус будь-якого виду. Значна частина дослідників схиляється до того, щоб вважати торгівлю людьми найбільш значною формою нерегульованої міграції, яка набуває широкомасштабного характеру.

Протидія торгівлі людьми вимагає належного рівня криміналізації цього виду злочинної діяльності [68, с. 150]. З метою підвищення дієвості міжнародних та національних зусиль у боротьбі з торгівлею людьми необхідно виробити узгоджений підхід, який включав би розробку і прийняття міжнародних стандартів криміналізації такого виду злочинної діяльності, а також сприяв би встановленню ефективних, відповідних і таких, які мають попереджувальний вплив, санкцій. Великим кроком на шляху до досягнення цієї мети стало прийняття 15 листопада 2000 р. Протоколу про попередження і припинення торгівлі людьми, який доповнює Конвенцію Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності.

Протокол є одним з найважливіших сучасних міжнародних угод, які стосуються торгівлі людьми і пов’язаної з нею діяльністю, яка розглядається як сучасні форми рабства. Це є перший договір всеохоплюючого характеру, в якому надається узгоджене визначення терміну «торгівля людьми» і в категоричній формі зобов’язує його криміналізацію. Він заклав міцну основу для флотування національними законодавствами сумісних критеріїв криміналізації цього виду злочинної діяльності і виявився важливим засобом-відповіддю на глобальну проблему торгівлі людьми.

Зростаюча глобальна стурбованість проблемами торгівлі людей, та пов’язаних з ними питаннями примусової праці спонукає держави приділяти увагу розробленню визначення поняття примусової праці з метою його криміналізації.

Поряд з формуванням універсальних міжнародних стандартів криміналізації торгівлі людьми, що відбувається під егідою Організації Об’єднаних Націй, значну роль у розробці і здійсненні багатосторонньої, і ефективно координованої політики у цій сфері відіграють регіональні стратегії. В якості регіональних документів, які містять визначення торгівлі людьми і спрямовані на подолання цього явища, можуть бути, зокрема, названі: «Міжамериканська конвенція про міжнародну торгівлю неповнолітніми» 1994 р., Конвенція 2002 р. «Про попередження торгівлі жінками і дітьми з метою проституції» Асоціації регіональної співпраці країн Південної Азії, Декларація про боротьбу з торгівлею людьми, прийнята головами держав і урядів Економічного співтовариства західноєвропейських держав у Дакарі 20 -21 грудня 2001 р.

Торгівля людьми – одна з найбільш болючих і гострих проблем сучасної Європи.

Формування стандартів криміналізації торгівлі людьми є важливим елементом послідовної, багатосторонньої і ефективно координованої політики держав Європи у боротьбі із сучасними формами рабства. Великий внесок у становлення такої політики робить Рада Європи: протидія цьому виду злочинів належить до її пріоритетів. На досягнення цієї мети спрямовані, зокрема, Рекомендація 1065 Парламентської асамблеї Ради Європи щодо торгівлі дітьми та інших форм дитячої експлуатації, Резолюція №3 щодо сексуальної експлуатації, порнографії, проституції і торгівлі дітьми і неповнолітніми (прийнята на 16-й конференції міністрів юстиції Європи, 1988 р.), Рекомендація №R (91) 11 Комітету міністрів державам-членам стосовно сексуальної експлуатації з метою наживи, порнографії, проституції, торгівлі дітьми і неповнолітніми від 9 вересня 1991 р., Рекомендація Парламентської асамблеї Ради Європи 1211 (1993) про підпільну міграцію: про «перевізників» підпільних мігрантів та їх роботодавців, Рекомендація №R (96) 8 Комітету міністрів державам-членам «Про кримінальну політику в Європі в період перетворень» від 5 вересня 1996 р., Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи №1099 про сексуальну експлуатацію дітей, Гаазька Міністерська декларація європейських рекомендацій щодо ефективних заходів для попередження і боротьби з торгівлею жінками з метою сексуальної експлуатації, Рекомендація Парламентської асамблеї Ради Європи 1325 (1997) про торгівлю жінками і про примусову проституцію у державах-членах Ради Європи, Рекомендація №R (2000) 11 Комітету міністрів державам-членам «Про боротьбу з торгівлею людьми з метою сексуальної експлуатації» (прийнята Комітетом міністрів Ради Європи 19 травня 2000 р.).

Важливим кроком у напрямку до гармонізації кримінального права європейських держав стало прийняття 6 травня 2005 р. Конвенції Ради Європи про протидію торгівлі людьми (Council of Europe Convention on Action against Trafficking in Human Beings) [69].

Транснаціональна злочинність стала глобальним бізнесом, що приносить організованим злочинним групам величезний прибуток і реально загрожує державності багатьох країн.

Особливої небезпеки набули так звані «економічні злочини» [70, с. 420]. Злочинність породжує величезні доходи. Незважаючи на відсутність точних оцінок, відомо, що ці доходи створюють глобальну загрозу для економічної безпеки багатьох держав і світової фінансової системи в цілому. Терміном «відмивання грошей» (money laundering) позначають процес, який дозволяє маскувати незаконне походження доходів від злочинів. Відмивання кримінальних доходів є системоутворюючим елементом та, одночасно, умовою і наслідком організованої злочинності. Будучи головною сполучною ланкою між усіма видами злочинної діяльності, «відмивання» дозволяє легалізувати ці доходи в законній фінансовій системі й виконує функції своєрідного механізму, що створює умови для всього спектру транснаціональної злочинності.

Протидія відмиванню кримінальних доходів вимагає вживання узгоджених заходів як на національному, так і на міжнародному рівнях. У зв'язку з цим проблема правового забезпечення протидії відмивання доходів привертає дедалі більшу увагу вітчизняних і зарубіжних юристів [71]. Як зазначається в матеріалах одинадцятого Конгресу Організації Об'єднаних Націй із запобігання злочинності та кримінального правосуддя, держави приймають на себе зобов'язання встановлювати і підтримувати режим протидії відмиванню грошей із двох основних причин. По-перше, вкрай важливо позбавити злочинця доходів від злочину, бо доходи є основним стимулом для вчинення більшості злочинів. По-друге, як у промислово розвинених, так і в країнах, що розвиваються, відмивання грошей підриває стабільність, ефективність і цілісність їхніх фінансових систем та економічний розвиток.

Формування збалансованого національно-правового режиму протидії відмиванню прибутку від злочинів є необхідним елементом протидії злочинності. Як відомо, у Сполучених Штатах Америки раніше за багато інших країн почало формуватися законодавство по боротьбі з відмиванням «брудних» коштів. Уже 1970 р. Конгрес США прийняв три закони, що прямо стосувалися цієї проблеми: Закон про контроль над організованою злочинністю, Закон про банківську таємницю, Закон про загальний контроль над розповсюдженням наркотиків. 1986 р. Конгрес США прийняв Закон про контроль над відмиванням грошей (MLCA – Money Laundering Control Act of 1986), який вперше сформулював нові склади злочинів, пов'язаних з відмиванням злочинних доходів, а 1988 р. – Закон про посилення звинувачення у справах, пов'язаних з відмиванням грошей (The Money Laundering Prosecution Improvement Act – MLPIA), що є складовою частиною Закону про боротьбу з наркотиками 1988 р. і містить додатки до законів, що були прийняті раніше [72]. Впливові національні режими боротьби з відмиванням створюють серйозні перешкоди для проникнення кримінальних структур в економічну складову країни. Однак без міждержавної кооперації і координації зусиль у цій сфері важко розраховувати на ефективність національних заходів, що обумовлено, у першу чергу, транснаціональним характером розглянутих правопорушень. Сьогодні географічна експансія діяльності більшості транснаціональних злочинних організацій пов'язана не тільки з акумулюванням доходів від незаконного обігу наркотиків, але і з доходами від інших серйозних злочинів.

У багатьох міжнародних документах міститься вказівка на необхідність встановлювати в рамках національного законодавства кримінальну відповідальність за викривлення природи фінансових засобів, отриманих від незаконної діяльності та інше сприяння їх проникненню у легальну економіку [73]. На Міжнародній конференції «Попередження і боротьба з «відмиванням» грошей і використанням доходів від злочинної діяльності: глобальний підхід» (Курмайор, Італія 18 - 20 червня 1994 р.), яка була організована Міжнародною науковою і професійною консультативною Радою Програми ООН з попередження злочинності і кримінального правосуддя (ISPAC) за сприяння Уряду Італії і під егідою Віденського Відділу ООН з попередження злочинності і кримінального правосуддя, зазначалося, що відмивання грошей набуло глобального характеру і тому вимагає наступального багатопланового підходу і особливої уваги як на міжнародному, так і на національному рівнях... Серед заходів, які визнані ефективними у підвищенні правозастосовчого ризику, в першу чергу, була названа криміналізація операцій з «відмивання» грошей. Визнавалося, що поширення криміналізації на відмивання доходів від інших серйозних злочинів є тенденцією сучасного розвитку. Така криміналізації вирішила б і проблему подвійної злочинності, яка зустрічається у процедурах міжнародної співпраці [74, п. 6, 8, 9, 13].

Міжнародно-правова концепція протидії відмиванню грошей знайшла своє відображення, перш за все, у таких важливих угодах, як Конвенція Організації Об’єднаних Націй у боротьбі проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин, Конвенція Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти транснаціональної організованої злочинності, Конвенція Організації Об’єднаних Націй проти корупції.

Зобов'язання щодо криміналізації відмивання злочинних доходів і міжнародно-правові характеристики цього виду злочинної діяльності було вперше включено до Конвенції Організації Об’єднаних Націй про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів і психотропних речовин 1988 р. Конвенція стала першим універсальним міжнародним договором, спрямованим на розвиток співпраці у сфері боротьби з відмиванням грошей. Після прийняття Конвенції 1988 р. було відмічено значний прогрес у консолідації світового співтовариства у протидії проникненню кримінальних доходів у легальну економіку. Положення Конвенцій отримали розвиток у Конвенції Ради Європи «Про відмивання доходів, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності» (Страсбург, 1990 р.), яка стала основною правовою базою європейської співпраці у протидії цьому виду злочинної діяльності.

Зобов'язання криміналізації відмивання злочинних доходів є важливим елементом Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції кожна держава-учасниця запроваджує у відповідності до основоположних принципів свого внутрішнього законодавства також інші заходи, які можуть знадобитися, для того, щоб визнати в якості кримінально караних такі діяння, які є відмиванням доходів, отриманих злочинним шляхом. Розширення кількості правопорушень, які розглядаються як такі, що передують відмиванню грошей, збільшує потенційну ефективність боротьби зі злочинністю.

Директива Європейського Союзу від 10 червня 1991 р. «Про попередження використання фінансових систем з метою відмивання грошей» (91/308/EЕC) [75] стала основоположним документом в рамках ЄС (до директиви було внесено зміни Директивою 2001/97/ЕС Європейського парламенту і Ради від 4 грудня 2001 року «Про внесення поправок до директиви 91/308/ЕЕС Ради про попередження використання фінансової системи з метою відмивання грошей» [76]). У директиві зазначається, що злочинною є легалізація не тільки доходів і майна, отриманих в результаті торгівлі наркотиками, як це визначає Віденська конвенція 1988 р., але і «майнових цінностей всіх видів (матеріальних та нематеріальних, рухомих та нерухомих), правових титулів та документів, які засвідчують право власності та інші майнові права», якщо ці «економічні вигоди» отримані в результаті скоєння будь-яких дій, визнаних злочинними. Ця директива замінена Директивою Європейського Парламенту та Ради 2005/60/ЕС від 26 жовтня 2005 р. про попередження використання фінансових систем з метою відмивання грошей та фінансування тероризму.

Подальший розвиток універсальних стандартів криміналізації відмивання кримінальних доходів знайшло відображення у Конвенції Організації Об’єднаних Націй проти корупції від 31 жовтня 2003 р., яка містить зобов'язання стосовно криміналізації відмивання доходів від корупційних правопорушень. На удосконалення міжнародно-правового механізму протидії відмиванню грошей та фінансування тероризму спрямована Конвенція Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення, конфіскацію доходів від злочинної діяльності та фінансування тероризму від 16 травня 2005 р. (СДСE №: 198) .

Імплементація міжнародних стандартів криміналізації правопорушень, пов'язаних з відмиванням злочинних доходів, значно ускладнюється [77]. Україна вживала та продовжує вживати послідовних заходів з метою виконання своїх зобов’язань у цій сфері, що виявилося досить складним завдання, яке потребує удосконалення та коригування законів, що приймаються.

Проблема надмірного і дестабілізуючого накопичення вогнепальної зброї набула глобального характеру. Вона вимагає всеосяжної й адекватної реакції на національному, регіональному і міжнародному рівнях.

Незаконне розповсюдження вогнепальної зброї створює масову загрозу безпеці людства. Процес глобалізації полегшив як законну, так і незаконну передачу зброї через кордони, а внаслідок збільшення числа внутрішньодержавних конфліктів збільшився попит на неї.

Протягом останніх десятиліть спостерігається тенденція до активізації її незаконного обігу і дестабілізуючого накопичення, що перетворилося на найгострішу проблему. Розповсюдження вогнепальної зброї стало глобальним нещастям, що призводить до негативних гуманітарних і соціально-економічних наслідків, які викликають серйозну стурбованість міжнародного співтовариства. Для стримування цього процесу необхідно постійне й ефективне співробітництво між державами.

Приймаючим загрозливі масштаби наслідком розповсюдження вогнепальної зброї стала мілітаризація злочинності, характерна не тільки для країн, що роздираються внутрішніми конфліктами, але і для стабільних держав.

Протокол проти незаконного обігу вогнепальної зброї [78] – перша багатостороння угода глобального характеру, розроблена, головним чином, для того, щоб зупинити потік зброї, що йде із законного в незаконний сектор. Обговорення цього протоколу було більш тривалим та складним, ніж Протоколу про торгівлю людьми й Протоколу про мігрантів, і поки що його ратифіковано значно меншою кількістю держав.

При криміналізації конкретних діянь відповідно до Протоколу важливо мати на увазі, що кожний протокол, який доповнює Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності, повинен розглядатися та застосовуватись спільно з Конвенцією. Відповідно до глави II положення Конвенції застосовуються mutatіs mutandіs до Протоколу, і учасники повинні розглядати злочини, визнані такими відповідно до Протоколу як злочини, визнані такими в Конвенції.

Злочини повинні спричиняти кримінальну відповідальність (за винятком юридичних осіб). У кожному положенні Конвенції й Протоколі про криміналізацію говориться, що названі діяння повинні бути визнані як кримінально карні. Цей принцип застосовується тільки тоді, коли обвинувачений не є юридичною особою (у цьому випадку діяння може бути кримінальним, цивільним або адміністративним правопорушенням). Зобов'язання, що містяться в Протоколі, формують досить детальну модель кримінально-правової заборони стосовно правопорушень в галузі обігу зброї. Криміналізація таких правопорушень пов’язана з багатьма складними кримінально-правовими проблемами [79]. Додержання стандартів, закладених у Протоколі, може стати ключем до їх вирішення. Розширення кола держав, що прийняли на себе зобов'язання відповідно до Протоколу, є важливою умовою створення ефективного й всеосяжного режиму протидії незаконному обігові вогнепальної зброї.

У 60 – 90-х рр. минулого століття було закладено основи міжнародної співпраці в рамках так званих секторальних «анти терористичних» угод, які розроблялися і приймалися під егідою ООН.

У «Керівних положеннях з розробки законодавства, що стосується універсальних конвенцій і протоколів по боротьбі з тероризмом», що підготовані Управлінням Організації Об’єднаних Націй по наркотикам і злочинності з метою сприяння ратифікації і реалізацією державами універсальних документів, виокремленні п’ять груп терористичних злочинів: 1) злочини, що стосуються цивільної авіації; 2) злочини, що кваліфікуються в залежності від статусу потерпілих; 3) злочини, що стосуються небезпечних матеріалів; 4) злочини, що стосуються морських суден і стаціонарних платформ; 5) злочини, що стосуються фінансування тероризму.

У зв’язку з тим, що відмінності у визначенні термінів в національних законодавствах можуть викликати проблеми стосовно «подвійної кримінальності» та інших процедурних питань, у Керівних положеннях містяться також рекомендації «відтворювати ці визначення у внутрішньодержавних законах, якими ці конвенції вводяться в дію, або ж приймати визначення, які містяться у конвенціях, шляхом посилання них» [80, п. 18]. У двох з тринадцяти універсальних антитерористичних міжнародно-правових угод не міститься визначення складів злочинів. Так, Конвенція про правопорушення та деякі інші дії, вчинені на борту повітряного судна, 1963 р. вимагає від держав-учасниць встановлення юрисдикції стосовно скоєних на борту зареєстрованого в ній повітряного судна злочинів згідно з національним законодавством, не домовляючись щодо питань криміналізації. У ній не міститься вимоги кваліфікувати як злочин будь-який конкретний вид поведінки, що загрожує безпеці повітряного судна і/чи осіб, що знаходяться на його борту. У конвенції про маркування пластичних вибухових речовин з метою їх виявлення, 1991 р., містить вимогу до її учасників запроваджувати заходи, які можуть, хоча і не обов’язково, мати кримінально-правовий характер, щодо заборони і недопущення перевезення немаркованих вибухових речовин.

Універсальні антитерористичні конвенції заклали міцні нормативні основи координації протидії тероризму і гармонізації національного законодавства у цій сфері. Багато держав розширюють перелік пов’язаних з тероризмом діянь, які підлягають криміналізації, включаючи до нього такі організаційні дії терористичних груп, як вербування нових членів, збирання коштів, приховання джерел фінансування, різноманітні форми підбурювання до насилля, планування і здійснення терористичних актів. Більшість держав у своєму законодавстві розглядає терористичні акти як тяжкі злочини і криміналізує підготовчі дії, які здійснюються терористичними організаціями [81]. Однак значна кількість країн не приєдналися до конвенцій. Крім того, далеко не всі країни, які ратифікують конвенції, запроваджують належні заходи для забезпечення їх виконання.

Крім універсальних, в системі міжнародної протидії тероризму вагому роль відіграють регіональні та субрегіональні антитерористичні конвенції: Арабська конвенція про боротьбу з тероризмом, підписана у Генеральному секретаріаті Ліги Арабських держав у Каїрі 22 квітня 1998 р. (набрала чинності 7 травня 1999 р.): Конвенція Організації Ісламська конференція про боротьбу з міжнародним тероризмом, прийнята в Уагадугу 1 липня 1999 р. (набрала чинності 7 листопада 2002 р.); Європейська конвенція про припинення тероризму, укладена у Страсбурзі 27 січня 1977 р. (набрала чинності 4 серпня 1978 р.); Протокол, що вносить зміни до Європейської конвенції про боротьбу з тероризмом, прийнятий у Страсбурзі 15 травня 2003 р.; Конвенція Організації африканської єдності (ОАЄ) про попередження і боротьбу з тероризмом, прийнята в Алжирі 14 липня 1999 р. (набрала чинності 6 грудня 2002 р.); протокол до конвенції ОАЄ про попередження і боротьбу з тероризмом, прийнятий в Аддис-Абебі 8 липня 2004 р.; Регіональна конвенція Асоціації регіональної співпраці країн Південної Азії (СААРК) про припинення тероризму, підписана в Катманду 4 листопада 1987 р. (набрала чинності 22 серпня 1988 р.); Додатковий протокол до Регіональної конвенції СААРК про припинення тероризму, прийнятий в Ісламабаді 6 січня 2004 р.; Шанхайська конвенція про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом, прийнята у Шанхаї 15 червня 2001 р. (набрала чинності 29 березня 2003 р.; Договір про співробітництво держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав у боротьбі проти тероризму, укладений в Мінську 4 червня 1999 р.; Міжамериканська конвенція про боротьбу з тероризмом, прийнята в Бриджтауні 3 червня 2002 р. (набрала чинності 10 липня 2003 р.); Конвенція Ради Європи про попередження тероризму, прийнята у Варшаві 16 травня 2005 р.; Конвенція Ради Європи про відмивання, виявлення, вилучення і конфіскацію доходів від злочинної діяльності і про фінансування тероризму, прийнята у Варшаві 16 травня 2005 р. Ці документи відображають поступовий рух світового співтовариства до усвідомлення всезагальної небезпеки тероризму і створення міжнародно-правового механізму боротьби з ним. Таким чином, гармонізація заходів кримінально-правової репресії стосовно актів тероризму здійснюється як на універсальному, так і на регіональному рівні [82].

Великі зусилля для протидії тероризму було зроблено Радою Європи. 16 травня 1973 р. Консультативна асамблея Ради Європи у своїй рекомендації №703 засудила «акти міжнародного тероризму», які «незалежно від причин, що спричинили їх, повинні тягнути за собою застосування кримінальних санкцій, оскільки є тяжкими злочинами, що виражаються у вбивствах чи викраденнях ні в чому не винних людей, або ставлять під загрозу їхнє життя». Консультативна асамблея закликала до прийняття загальних нагальних заходів для вироблення державами-членами Ради Європи «ефективних санкцій».

26 січня 1977 р. у Страсбурзі була підписана Європейська конвенція про боротьбу з тероризмом, яка стала важливим етапом у розвитку європейської антитерористичної співпраці держав. У Конвенції немає прямого зазначення про те, що розуміється під «тероризмом». Однак зі змісту ст. 1 випливає, що до числа злочинів, які охоплюються конвенцією, і відповідно, які розглядаються як прояви тероризму, належать: «а) злочин, передбачений у Конвенції про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден, підписаної в Гаазі 16 грудня 1970 р.; б) злочин, передбачений в Конвенції про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації, підписаної в Монреалі 23 вересня 1971 р.; в) тяжкий злочин, пов'язаний із посяганням на життя, фізичну недоторканність чи свободу осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів; г) злочин, пов'язаний з викраденням людей; захопленням заручників чи серйозним незаконним затриманням; д) злочин, пов'язаний з використанням бомб, гранат, ракет, автоматичної стрілецької зброї чи замінованих листів і посилок, якщо таке використання піддає небезпеці людей; е) спроба здійснити будь-яке із вищезазначених злочинів чи участь в якості співучасника особи, яка скоює чи намагається скоїти такий злочин. Відповідно до ст. 2, до цієї категорії осіб може бути віднесено також тяжкий злочин, пов'язаний з актом насилля, окрім діяння, передбаченого у ст. 1, проти життя, фізичної недоторканності, і свободи людини, а також тяжкий злочин, пов'язаний з діянням проти власності, окрім діяння, передбаченого у ст. 1, якщо це діяння створює колективну загрозу для людей …».

Боротьба з тероризмом завжди була і залишається одним із найвищих пріоритетів Європейського союзу і його держав-членів. Європейський союз визнає центральну роль у цій справі Організації Об’єднаних Націй і рішуче засуджує будь-які терористичні акти як злочинні і такі, що не мають виправдання, незалежно від їх мотивів, форм і проявів. ЄС розглядає тероризм як реальну загрозу для Європи і вживає заходів для протидії цьому явищу.


 






ТОП 5 статей:
Экономическая сущность инвестиций - Экономическая сущность инвестиций – долгосрочные вложения экономических ресурсов сроком более 1 года для получения прибыли путем...
Тема: Федеральный закон от 26.07.2006 N 135-ФЗ - На основании изучения ФЗ № 135, дайте максимально короткое определение следующих понятий с указанием статей и пунктов закона...
Сущность, функции и виды управления в телекоммуникациях - Цели достигаются с помощью различных принципов, функций и методов социально-экономического менеджмента...
Схема построения базисных индексов - Индекс (лат. INDEX – указатель, показатель) - относительная величина, показывающая, во сколько раз уровень изучаемого явления...
Тема 11. Международное космическое право - Правовой режим космического пространства и небесных тел. Принципы деятельности государств по исследованию...



©2015- 2020 pdnr.ru Все права принадлежат авторам размещенных материалов.