Транснаціональний злочин і транснаціональне кримінальне право

Реалії сьогодення свідчать про те, що перед злочином не існує меж, кордонів та державного суверенітету. Цілком логічним видається, що злочин, який перетинає кордон, є міжнародним.

Важливим для розуміння міжнародного злочину є співвідношення цього терміну із терміном «транснаціональний злочин». Поняття «транснаціональний злочин» не має однозначного тлумачення. Зазначене поняття включає різні види злочинів, які в основному може бути віднесено до категорій організованої злочинності, корпоративних злочинів, професійних і політичних злочинів, до того ж деколи до декількох категорій злочинів одночасно [35]. Традиційно фактор перетину кордонів злочинцями чи прояв результатів їх протиправних дій за межами країни, де вони вчинені розглядається як обов’язковий компонент функціонування транснаціональної злочинності, що знаходиться у рухливому динамічному стані [36, с. 230].

Перетин кордону не обов’язково пов'язаний із фізичним перетином саме злочинцем, мова йде також і про передачу інформації, тобто «віртуальний» перетин кордону. Стандартне визначення транснаціонального злочину було надане у доповіді про результати четвертого Огляду ООН з питань щодо тенденцій в галузі злочинності і функціонування систем кримінального правосуддя, містить акцент на транснаціональному характерові злочинної діяльності і полягає у такому: «Правопорушення, що охоплює – в аспектах, пов’язаних з плануванням, скоєнням та/ або прямими чи опосередкованими наслідками – більш ніж одну країну» [37]. Внутрішньодержавні за характером кримінально-правової заборони, такі злочини є міжнародними за характеристикою злочинної діяльності та/або суб’єктів, які беруть в ній участь, через що вони підпадають під юрисдикцію більш ніж однієї держави.

Для розуміння поняття «транснаціональний злочин» важливим залишається питання чи достатньою є наявність кримінально-правової заборони однієї держави для того, щоб за наявності властивості транснаціональності, діяння розглядалось як «транснаціональний злочин».

Будь-яке діяння, яке порушує норми позитивного кримінального права в державі, можна розглядати як злочин. Отже, якщо діяння, яке має властивість транснаціональності, заборонено кримінальним законом хоча б однієї країни, воно є і «транснаціональним», і «злочином», проте така тези має певні недоліки [4, с. 197].

Для того, щоб діяння кваліфікувати як «злочин», достатньо наявності кримінальної заборони однієї держави. Однак для міжнародно-правової характеристики транснаціонального злочину у контексті міжнародного співробітництва у застосуванні кримінальної репресії необхідна як мінімум подвійна кримінальність, яка передбачає збіг приписів кримінального позитивного права взаємодіючих держав стосовно злочинності такого діяння. Таким чином, поняття «транснаціональний злочин» включає широкий спектр діянь різного ступеня суспільної загрози, які кваліфікуються як злочинні у праві, принаймні, двох держав, під юрисдикцію яких вони підпадають.

Поєднання множинної (дві і більше) юрисдикції і множинної (дві і більше) «кримінальності» конструює поняття «транснаціональний злочин». Це поняття відображає міжнародний (за поширеністю) характер злочинної діяльності при національному походженні кримінально-правової заборони. Питання про злочинність індивідуальної поведінки та її кваліфікації стосовно даної категорії злочинів вирішується виключно з позиції національного права. Протиріччя між інтернаціональним характером злочину і національним характером кримінально-правової заборони є основною проблемою боротьби з транснаціональними злочинами. Внутрішньодержавне право багатьох держав, в цілому, має значний ступінь подібності до більшості видів транснаціональної злочинності. Разом з тим у законодавствах різних країн існують відмінності, які негативно впливають чи можуть впливати на розвиток міжнародної взаємодії.

Як зазначають Лукашук І.І. і Наумов А.В., «інтернаціоналізація злочинності, необхідність об'єднання зусиль держав у боротьбі проти неї породили тенденцію до інтернаціоналізації кримінального права. Це є одна з центральних проблем боротьби зі злочинністю, особливо організованою. Інтернаціоналізація означає нарощування кількості загальних елементів у кримінально-правових і процесуальних системах держав, збільшення їх здатності взаємодіяти один з одним, а також з міжнародним правом» [16, с. 5].

Необхідність протидії злочинності, яка все більше інтернаціоналізується, обумовила укладення конвенцій, які передбачають спеціальні умови міжнародної співпраці у протидії певним видам злочинності. Інтернаціоналізований (транснаціональний) злочин знаходиться «на перетині» національних юрисдикцій, у зв’язку з чим особливого значення набуває проблема гармонізації національного кримінального права. Із розвитком міжнародного права всередині категорії транснаціональних злочинів сформувався особливий вид – так звані «конвенційні» злочини (treaty crimes), тобто діяння, стосовно яких укладені багатосторонні угоди.

Процес глобалізації правового простору пов'язаний з такою категорією норм, як «міжнародно-правові стандарти» [38, с. 157]. Багато антикримінальних конвенцій містять положення, що формулюють стандарти кримінально-правової заборони стосовно діянь, які викликають особливу занепокоєність з точки зору їх потенційної транснаціоналізації. Хоча такі злочини називають транснаціональними, їх конкретні прояви можуть і не виходити за межі однієї держави, тобто реально не ставати транснаціональними злочинами.

Конвенції зобов’язують держави діяти певним чином. Щоб виконувати зобов'язання, передбачені в них, держави-учасниці приймають нове законодавство чи вносять зміни до діючого, а також зміцнюють свої правоохоронні структури і системи кримінального правосуддя [39].

Однак конвенції не створюють міжнародно-правові норми, які могли б виконувати функції кримінально-правової заборони і здійснювати диференціацію кримінальної відповідальності. За скоєння охоплюваних ними злочинів індивіди підпадають під кримінальну відповідальність лише у тому випадку, якщо відповідна кримінально-правова заборона міститься в національному законодавстві. Боротьба з такими злочинами може знаходитися під міжнародним контролем, але відповідальність за них не встановлюється міжнародним правом і не накладається судом, наділеним міжнародною кримінальною юрисдикцією.

В літературі доволі дискусійним залишається питання застосування поняття «міжнародне кримінальне право» щодо комплексу міжнародно-правових норм, який формується навколо категорії транснаціональних злочинів.

Якщо ж виходити з широкої інтерпретації поняття міжнародного кримінального права, що охоплює всі сторони міжнародно-правового співробітництва у сфері боротьби зі злочинністю, доведеться визнати, що підгалузі, які складають цю галузь міжнародного права, є значною мірою специфічними. У той час як міжнародне кримінальне право «stricto sensu» криміналізує та пеналізує певні діяння безпосередньо відповідно до міжнародного права, тобто встановлює рідкісні для міжнародно-правової системи вертикальні відносини, в іншій частині міжнародного кримінального права юридичні відносини залишаються відносно горизонтальними, і основною категорією цієї підгалузі є транснаціональний злочин.

Цілком доцільним вбачається необхідність реагування на транснаціональні злочини, що тягне за собою формування транснаціонального кримінального права [40]. Оскільки погрози, які виходять від злочинної діяльності, виходять за межі національних кордонів і посягають на мир і стабільність у всьому світі, і космополітична основа моралі, що визначає відношення до цієї діяльності, розширюється, правові заходи, що застосовуються проти неї, будуть мати тенденцію прогресувати від транснаціонального кримінального права до міжнародного кримінального права stricto sensu.

Транснаціональне кримінальне право включає в себе матеріально-правові, процедурно-організаційні і превентивні аспекти. Злочинність, що має тенденцію до інтернаціоналізації, повинна стримуватись, перш за все, національними заходами. Оскільки від ефективності лікування цієї хвороби залежить благополуччя більш ніж однієї країни, міжнародно-правового значення набуває оптимізація і узгодженість цих заходів.

Транснаціональне кримінальне право формує норми, які регламентують взаємодію держав у сфері протидії злочинності, а саме:

- транснаціональне матеріальне право, що являє собою систему міжнародно-правових норм, спрямованих на регламентацію матеріально-правових питань національної кримінальної юрисдикції та екстрадиції, а також на гармонізацію криміналізації найбільш важливих в міжнародному плані правопорушень і встановлення співрозмірних і ефективних кримінальних санкцій;

- транснаціональне процесуальне кримінальне право, яке складається, як мінімум, з двох частин: а) міжнародно-правових норм, які регламентують взаємодію національних правоохоронних і судових органів з метою притягнення до відповідальності винних осіб («право взаємної допомоги держав з кримінальних справ», включаючи процесуальні аспекти екстрадиції); б) міжнародно-правові норми, спрямовані на оптимізацію функціонування національних правоохоронних і судових систем і забезпечення гарантій прав людини у кримінальному судочинстві;

- транснаціональне кримінально-превентивне право, що регламентує взаємодію держав у попередженні злочинності. Існування і важливість складової транснаціонального кримінального права підтверджується, серед іншого, використанням поняття попередження (prevention) у назві найважливіших антикримінальних конвенцій, зокрема: Конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього (Convention on the Prevention and Punishment of the Crime of Genocide) 1948 р., Конвенції Ради Європи про попередження тероризму (Convention on the Prevention of Terrorism) 2005 р.

Основним джерелом транснаціонального кримінального права є міжнародно-правові угоди, спрямовані на гармонізацію кримінально-правової заборони, оптимізацію систем кримінального правосуддя; міжнародну кооперацію у застосуванні заходів кримінальної репресії і координацію організаційно-правових заходів попередження злочинності і припинення злочину. У зв’язку з цим особливого значення набуває поняття «конвенційний злочин», тобто злочин, що охоплюється антикримінальним договором.

Поняття «конвенційний злочин» (treaty crime) має досить умовний характер. Індивіди не є суб’єктами міжнародних правовідносин, що випливають з конвенції. Відповідальність за порушення конвенції може бути покладено тільки на державу, яка є її учасницею. Оскільки індивід не може порушити конвенцію, недотримання конвенційного обов’язку не можна розглядати як злочин. Відповідно, договори створюють зобов'язання, але не кримінально-правову заборону. Ще у 1909 р. Ф. Ліст постійно підкреслював, що «завдяки виконанню цього зобов’язання, виникає однакове за змістом право у різних державах. Але джерелом його державного-правової обов’язковості є національний закон, а не міжнародний договір» [41, с. 312].

Конвенції охоплюють ті види злочинів, які викликають особливу стурбованість міжнародного співтовариства. Вони збільшують можливості взаємодії держав у стримуванні таких злочинів: розширяють засоби судової допомоги, розглядають питання юрисдикції та екстрадиції і т.д., а також встановлюють зобов’язання держав щодо криміналізації правопорушень і, в загальних рисах, формулюють їхні склади. Тільки у цьому значенні можна сказати, що вони «створюють» транснаціональні злочини – формулювання складів злочинів, що містяться в них, служать підґрунтям для гармонізації кримінального права країн-учасниць.

Розходження в позиціях держав нерідко призводить до того, що договірні постанови формулюються у найбільш загальній формі заради досягнення згоди більшої кількості держав з різними інтересами [41, с. 275]. Мета таких дефініцій є, значною мірою, інструментальною і підкоряється необхідності вироблення ефективного механізму міжнародного співробітництва. Можна назвати чимало успішних міжнародно-правових рішень, які дали можливість здійснювати взаємодію, спрямовану на досягнення загальних цілей, за наявності істотних розбіжностей між науковим тлумаченням та ідеологічними підходами до понять, що використовуються з метою співпраці.

Питання юридичної техніки для міжнародних актів не менш важливе ніж для актів національного законодавства. Міжнародно-правове визначення повинно бути функціонально виправданим. Обсяг і зміст міжнародно-правової дефініції може зазнавати істотних змін в залежності від мети її застосування. На відміну від кримінально-правової, норма-дефініція міжнародного права є багатофункціональною. Визначення злочинів, які містяться у конвенціях, переслідують дві цілі: а) визначення сфери застосування конвенції для цілей міждержавної кооперації у попередженні і припиненні злочинів; б) створення моделі кримінально-правової заборони, тобто зазначення основних елементів злочинів, що підлягають криміналізації національним правом держав-учасниць конвенції [4, с. 238].

Відповідно, термін «конвенційні злочини» охоплює дві суттєво відмінні між собою категорії злочинів: по-перше, діяння, які підпадають під сферу застосування конвенції, і по-друге, діяння, які держави-учасниці конвенцій зобов’язалися криміналізувати.

Визначення, призначене для характеристики злочину, в якості сфери застосування конвенції містить у собі основний елемент, – транснаціональність діяння, що виражається в тому, що діяння підпадає під юрисдикцію не менше двох держав. У частині, що регламентує порядок взаємодії держав у кримінальному переслідуванні, конвенції не поширюються на правопорушення, які не мають властивості транснаціональності. Так, у ст. 3 Міжнародної конвенції по боротьбі з бомбовим тероризмом від 16 грудня 1997 р. зазначено, що «Конвенція не застосовується у випадках, коли злочин скоєно в одній державі, можливий злочинець та потерпілі є громадянами цієї держави, можливого злочинця було знайдено на території цієї держави і ніяка інша держава не має підстав для здійснення свої юрисдикції…». Аналогічне положення міститься у ст. 3 Міжнародної конвенції по боротьбі з фінансуванням тероризму: «Конвенція не застосовується у випадках, коли злочин скоєно в одній державі, можливий злочинець є громадянином цієї держави і знаходиться на території цієї держави і ніяка інша держава не має підстав для реалізації своєї юрисдикції…». Визначення, яке служить моделлю складу злочину для національного права, як правило, не містить ознаки транснаціональності: для цілей криміналізації цей елемент зазвичай не використовується. Діяння визнається національним правом злочинним і караним незалежно від того, чи поширюється воно і/чи його наслідки за межі однієї держави.

Потреба в міжнародно-правових стандартах криміналізації обумовлена необхідністю стимулювати встановлення кримінально-правової заборони і гармонізувати кримінально-правове законодавство. Внутрішньодержавне право багатьох держав, в цілому, має значний ступінь подібності до більшості традиційних видів транснаціональних злочинів. Разом із тим у кримінальному праві різних країн існують відмінності, які мають чи можуть мати негативний вплив на розвиток міжнародної взаємодії.

Конвенції не містять кримінально-правової норми, яка прямо встановлювала би злочинність і караність поведінки індивіда. Однак вони включають в себе зобов'язання держав щодо встановлення кримінально-правової заборони, що може бути названо опосередкованою транснаціональною криміналізацією. Така криміналізація здійснюється шляхом прийняття державами обов’язкових чи настійно рекомендованих стандартів криміналізації транснаціонально небезпечних діянь. Криміналізація – загальне поняття, що охоплює як процес, так і результат визнання певних видів діянь злочинними і кримінально караними. Елементом криміналізації є пеналізація (встановлення кримінального покарання за діяння, вже визнані злочинними), а також диференціація кримінальної відповідальності [42, с. 629].

Криміналізація діянь нерозривна із окремими принципами, що забезпечують гуманність, справедливість, обґрунтованість криміналізації певних діянь. Існують кримінально-правові системні принципи криміналізації, серед яких називають: принцип існування заборони без прогалин і без перебільшень, принцип визначеності і єдності термінології, принцип повноти складу дії чи бездіяльності, що криміналізується. Криміналізація діяння передбачає конкретність і визначеність кримінально-правової норми, тобто наведення у законі всіх ознак даної дії чи бездіяльності, необхідних для визнання особи винною у скоєнні певного злочину, тобто для конструювання конкретного складу злочину [43, с. 17].

Закон про кримінальну відповідальність має тяжіти до однозначного розмежування між злочинним і незлочинним. Більшість угод з більшим чи меншим рівнем конкретизації конструює типові моделі складів злочинів [44]. Склад злочину виконує фундаментальну функцію, яка полягає в тому, що саме він є необхідною і достатньою підставою кримінальної відповідальності [45]. Кожен склад злочину є не тільки сукупністю об’єктивних і суб’єктивних ознак, але і їх органічною єдністю. Тому кожен склад слід розглядати як певну кримінально-правову модель [46, с. 182].

У ХХ ст. держави укладали міжнародні багатосторонні угоди, які регламентують міжнародне співробітництво у протидії злочинам, які, відповідно до сучасної термінології, може бути віднесено до транснаціональних. Були прийняті, зокрема, Паризька конвенція по боротьбі із поширенням порнографічних видань 1910 р., Конвенція по опіуму (підписана у Гаазі 23 січня 1912 р. – перша конвенція, що стосувалася наркотизму); Конвенція про боротьбу з торгівлею жінками та дітьми 1921 р.; Міжнародна конвенція про припинення обігу порнографічних видань і торгівлі ними (1923); Угода про боротьбу з виготовленням, внутрішньою торгівлею і вживанням опіуму (1925), Конвенція стосовно рабства (1926), Міжнародна конвенція по боротьбі з підробкою грошових знаків (1929); Конвенція стосовно примусової чи обов’язкової праці (1930); Конвенція про обмеження виробництва і регламентацію розподілу наркотичних засобів (1931), Міжнародна конвенція по боротьбі з продажем повнолітніх жінок (1933), Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами (1949); Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів та звичаїв, подібних до рабства (1956); Єдина конвенція про наркотичні засоби (1961); Конвенція про заходи, спрямовані на заборону і попередження незаконного ввезення, вивезення і передачі права власності на культурні цінності (1970) та ін.

Особливе місце серед прийнятих у ХХ ст. антикримінальних багатосторонніх угод посідають антитерористичні конвенції, а також конвенції, спрямовані на боротьбу з наркотизмом, що створюють правові рамки системи багатостороннього контролю над наркотиками: Єдина конвенція про наркотичні засоби 1961 р. (з поправками, внесеними в неї у відповідності до «Протоколу 1972 р. про поправки до Єдиної конвенції про наркотичні засоби 1961 р.») [47], Конвенція про психотропні речовини 1971 р. [48], Конвенція Організації Об’єднаних Націй про боротьбу з незаконним обігом наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р. Ці міжнародні угоди охоплюють певні види транснаціональної злочинності, які викликали найбільшу занепокоєність міжнародного співтовариства [49]. Вони містять зобов'язання держав щодо криміналізації цих діянь більшою чи меншою мірою конкретності формулюють склади злочинів.

Прийняття договірних зобов’язань щодо криміналізації правопорушень базується на визначенні спільності розуміння кримінального права та кримінальної політики, що у свою чергу, передбачає існування необхідного ступеня розвитку внутрішньодержавних кримінально-правових систем.

Адаптація договірних стандартів криміналізації до національного права і підготовка внесення відповідних змін до кримінального закону повинні передувати ратифікації договорів. Така адаптація договірних стандартів криміналізації полягає в неминучому коригуванні формулювань договору із загальною частиною кримінального закону – положеннями про форму вини, співучасті, стадії, повторність і т.д. і, разом с тим, коригуванні та доповненні існуючих в даної держави кримінально-правових норм.

Національний закон може і повинен зазнавати узгоджених на міжнародному рівні змін. Без таких змін злочинність, що постійно трансформується, опиниться поза досяжністю антикримінальних сил. «Світова уніфікація законодавства, на основі якого здійснюється боротьба з організованою злочинністю, є гострою необхідністю. Ті держави, в яких організація злочинних об'єднань та їх діяльність криміналізовані, виявляються більш захищеними. Інші держави змушені доповнювати своє законодавство кримінально-правовими нормами, які ставлять під державний контроль організовану злочинність. В іншому випадку вони будуть використовуватись організованими злочинними угрупованнями в якості схованок і «відстійників»», – справедливо підкреслює Лунєєв В.В. [50, с. 603].

Важливою складовою транснаціонального кримінального права є комплекс норм, що стосуються процедурних аспектів міжнародної співпраці у протидії транснаціональної злочинності й оптимізації кримінального правосуддя (транснаціональне кримінально-процесуальне право). Питання, пов’язані з кримінальним правосуддям, що здійснюється в рамках національної юрисдикції, знаходяться у компетенції держави і не можуть бути безпосередньо врегульовані нормами міжнародного права [51]. Разом із тим інтернаціоналізація всіх сторін життя сучасного суспільства тягне за собою значну інтернаціоналізацію деяких інститутів кримінальної юстиції, їх міждержавну кооперацію.

Зацікавленість світового співтовариства у належному функціонуванні правосуддя все більше зростає.