Збудники особливо небезпечних інфекцій (ОНІ).

Навчальна мета:

— знати мікробіологічну характеристику збудників особливо небезпечних інфекцій;

— розуміти патогенетичні закономірності інфекційного процесу, спричиненого збудниками особливо небезпечних інфекцій;

— знати методи мікробіологічної діагностики особливо небезпечних інфекцій.

План.

Загальна характеристика збудників холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірської виразки. Епідеміологія. Патогенез хвороб. Взяття матеріалу та заходи безпеки під час роботи зі збудниками особливо небезпечних інфекцій.

Особливості лабораторної діагностики холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірської виразки. Алергійні проби. Специфічна профілактика. Медична етика і деонтологія. Специфічне лікування хворих на зоонозні інфекції.

Загальна характеристика збудників холери, чуми, туляремії, бруцельозу, сибірки і захворювань групи особливо небезпечних інфекцій

До групи збудників особливо небезпечних (карантинних) інфекцій (ОНІ) відносять мікроорганізми І і II груп патогенності. Особливо небезпечні інфекції висококонтагіозні, легко поширюються (спричинюють не тільки епідемії, а й панде-мії), мають переважно тяжкий перебіг і зумовлюють високу летальність. їх ще називають "конвенційними", тому що для профілактики і ліквідації цих інфекцій проводять спеціальні протиепідемічні заходи, які регламентуються міжнародними конвенціями (узгодженнями) і виконуються органами охорони здоров'я кожної країни, а за необхідності і за допомогою Міжнародного медичного центру — ВООЗ.

Сприйнятливість людей до особливо небезпечних інфекцій дуже висока. їх епідемії зі стародавніх часів наводили жах масштабами поширення і спустошливістю. Так, у XIV ст. під час пандемії чуми в Європі померло 25 млн людей (25 % всього насе-лення).

Актуальність проблеми особливо небезпечних інфекцій зберігається і в наш час, хоча їх поширення не носить характеру "мору". Реєструються окремі спалахи чуми. За даними ВООЗ, кожного року виявляється понад 3 тис. випадків чуми. У зв'язку з цим органи охорони здоров'я проводять комплекс заходів, спрямованих на запобігання завезенню і поширенню особливо небезпечних інфекцій. Всю роботу щодо організації профілактики особливо небезпечних інфекцій очолює відділ особливо небезпечних інфекцій Центральної санітарно-епідемічної служби (СЕС) МОЗ України і відповідні відділи в областях, а також у містах Києві та Севастополі.

В Україні створено систему наукових закладів, які проводять моніторинг епідеміч-ної ситуації, аналіз захворюваності, ефективності профілактичних і протиепідеміч-них заходів, планування та проведення наукових досліджень щодо структури і поширеності особливо небезпечних інфекцій в Україні. Ця робота зосереджена в Українському науково-дослідному протичумному інституті ім. 1.1. Мечникова (м. Одеса) та Кримській протичумній станції (м. Сімферополь).

ХОЛЕРНІ ВІБРІОНИ

Холерні вібріони належать до родини УіЬгіопасеае, роду УіЬгіо (від лат. оіЬго — згинатися).Найбільше значення в патології людей мають V. сіюіегае, V. рагапаетоіуйісия. Парагемолітичні вібріони спричинюють гастроентерит (найбільш поширене), дизентерієподібне і холероподібне захворювання. В Україні ці вібріони виявляють у воді та гідробіонтах Чорного й Азовського морів.

Холерний вібріон був відкритий у 1883 році під час п'ятої пандемії Р. Кохом, але хвороба відома з глибокої давнини. Походження її назви пояснюють по-різному. За Гіппократом, назва хвороби означає "стікати жовчю" , що пов'язано з великою втратою рідини хворим — до 10 дм³ на добу і більше.

Історичною батьківщиною холери є долина рік Гангу і Брахмапутри (Індія, Бангладеш), тому цю хворобу ще називають "азіатською холерою". В історії людства до 1926 ріку описано 6 пандемій, які забрали декілька мільйонів людських життів. З 1961 року і до цього часу продовжується сьома пандемія холери, ендеміч-ний осередок, якоїміститься на території Індонезії. Ця пандемія має дві хвилі поши-рення: перша (1961—1990) проявилася переважно у країнах Африки і Євроазіатсь-кого континенту, друга розпочалася в 1991 році і поширилась не тільки на країни Європи, Азії та Африки, а також і на країни Південної і Північної Америки, в тому числі і СІНА, де холера не виявлялася з 1866 року. В Україні найбільш несприятлива епідемічна ситуація відмічалася в 1994—1996 роках, коли холера була зареєстрована у 15 областях і місті Севастополі, перехворіло 1370 осіб, а у 999 осіб було виявлено бактеріоносійство. Холерні вібріони постійно виявляють у водах Чорного і Азовсь-кого морів, а також у водах Дніпра, що свідчить про формування стійкого природ-ного осередку.

Особливістю сьомої пандемії є те, що її спричинює не класичний холерний вібріон, а біовар V. еііюг, який за антигенною структурою не відрізняється від класичного. Цей вібріон був виділений Ф. Готшліхом у 1906 році із організму померлого паломника на Сінайському півострові на карантинній станції Ель-Тор. Але тільки в 1962 році рішенням ВООЗ цей вібріон було визнано як збудник холери.

Під час дослідження збудника другої хвилі сьомої пандемії виявлено холерний вібріон, що відрізняється від двох попередніх за антигенною структурою. Він містить соматичний антиген 0139, цей збудник позначається як УіЬгіо споіегае серовар 0139 ("Бенгал"). Вважають, що він з'явився внаслідок мутації О-антигену.

Морфологія.Холерні вібріони — це короткі тоненькі ледь зігнуті палички ("кома Коха"), діаметр яких 0,5 мкм, довжина 1,5— 3,0 мкм. Спору і капсулу не утворюють, активно рухливі (монотрихи), грамнегативні .

Культивування. Холерні вібріони невибагливі до поживних середовищ, ростуть на МПА і МПБ. Але особливістю їх є те, що вони як алкофіли ростуть у лужних середовищах (рН 8,0—9,3). Аероби. На лужному агарі холерні вібріони утворюють колонії в 8-формі — округлі, гладенькі, плоскі, з блакитним відтінком, рівними кра-ями, в'язкої консистенції. 8-форма колоній може дисоціювати в К-форму.

Як середовище накопичення використовують 1 % пептонну воду в двох варіантах: з рН 7,6—8,0 — ріст холерного вібріона через 6—8 год, з рН 7,1—9,3 — через 14 год. У рідких поживних середовищах утворюється ніжна пухка плівка сіруватого кольору, яка під час струшування руйнується і падає на дно у вигляді пластівців.

Ферментативна активність.У холерних вібріонів добре виражені сахаролі-тичні і протеолітичні властивості. Вони здатні розщеплювати вуглеводи до кислоти без газу, гідролізувати крохмаль. За здатністю ферментувати манозу, сахарозу і арабінозу Б Хейбепг всі вібріони (холерні і нехолерні) поділив на групи, вібріони належать до першої групи за Хейбергом

Протеолітичні властивості холерних вібріонів проявляються в тому що вони розріджують желатин, спричинюють пептонізацію казеїну, утворюють індол. Резистентність. Холерні вібріони стійкі в навколишньому середовищі. Вони трива-лий час зберігаються у морській воді у річній - декілька тижнів, у ґрунті - до 3 міс, у - до 3 діб, на забруднених овочах, фруктах - 1 _Г до 5 діб, на вологій білизні - 2 добиінавіть розмножуються у відкритих водоймах і стічних водах , що містять органічні речовини, мають лужне середовище. Цим пояснюється ендемічність районів Індії .Особливістю холерних вібріонів є здатність їх пристосовуватися до несприятливих умов - перетворюватися на форму, що не культивується (ФЬН). Такі форми більш стійкі в навколишньому середовинй збе рігаються декілька років і підтримують ендемічний стан регіону Холерні вібріони чутливі до високої температури миттєво гинуть під час кип”ятіння.

Фактори патогенності:

- джгутики, хемотаксис, завдяки яким вібріони долають слизовий шар і взаємодіють з епітеліальними клітинами у

ливих мутантів патогенність зменшується у 100—1000 разів або взагалі зникає;

— фактори адгезії і колонізації сприяють прилипанню вібріонів до мікроворсинок тонкої кишки;

— ферменти муциназа, протеази, нейрамінідаза, лецитиназа руйнують компонен-ти слизу і сприяють адгезії і колонізації;

— екзотоксин — холероген — головний фактор патогенності, спричинює втрату організмом іонів калію, натрію, хлору, гідроген карбонат-іонів і води;

— ентеротоксини стимулюють аденілатциклазну систему ентероцитів, що спричи-нює зневоднення організму;

— ендотоксин — ліпополісахарид клітинної стінки, є причиною загальної інтокси-кації організму, блювання;

— фактор, що підвищує проникність клітинних мембран, порушує зворотне всмок-тування рідини і солей у нижніх відділах кишечнику.

Під час сьомої пандемії виявили штами V. сЬоіегае: холерогенні (вірулентні), слабкохолерогєпні (маловірулентні) і нехолерогенні (невірулентні).

Особливості епідеміології.Холера — антропонозна інфекція. Джерелом інфекції є хворі люди і носії. Механізм передачі — фекально-оральний. Основний шлях передачі — водний, але можливі аліментарний і контактно-побутовий. Факторами передачі є вода і харчові продукти (кілька, молюски, краби, хамса — тимчасові резервуари інфекції, а також овочі). Особливу епідемічну небезпеку становить V. споіегае 0139 через відсутність до нього імунітету у більшості людей.

Особливості патогенезу і клінічної картини.Інкубаційний період триває від декількох годин до 5 діб, у середньому — 1—2 доби.

Збудник проникає в організм через рот. Долаючи шлунковий бар'єр, він проникає у дванадцятипалу кишку і адгезується на їїстінці, де інтенсивно розмножується. Дія холерогену призводить до розвитку діареї, порушення водно-сольового балансу, функцій життєво важливих органів. Під впливом біологічно активних речовин (гістаміну, серотоніну) посилюється кишкова перистальтика, з'являються пронос і блювання, що призводить до зневоднення організму. У хворих зменшується об'єм циркулюючої крові, порушується мікроциркуляція, знижується артеріальний тиск, розвивається ниркова недостатність. Втрата солей, особливо калію, призводить до м'язової слабкості, порушення функції міокарду, ниркових канальців, парезу кишечнику, болючих судомів м'язів верхніх і нижніх кінцівок, тулуба. Найчастіше захворювання починається гостро проносом, при цьому, на відміну від кишкових захворювань ентеробактеріальної етіології, дефекація не супроводжується тенезмами і болем у черевній порожнині. Випорожнення часті — від 3—5 до 20—30 разів на добу і більше, рясні — до 500—800 см³ за один акт дефекації. Фекалії швидко втрачають колір і фекальний запах, нагадують вигляд рисового відвару із запахом риби. У більшості випадків блювання починається після проносу, часто фонтаном водянистої рідини і не приносить хворому полегшення. Хворий втрачає до 10 дм³ рідини на добу і більше, тургор знижується до рівня "рук пралі", риси об­личчя загострюються, очі западають, з'являється задишка, ціаноз шкіри, олігурія (виділяється мало сечі) або анурія (сеча взагалі не виділяється). Шкіра стає холодною на дотик, голос сиплий до афонії , температура тіла різко знижується до 35—34 °С. Така форма холери називається холерним алгідом.

Блискавична форма характеризується бурхливим розвитком, швидким зневод-ненням організму і летальним наслідком через декілька годин після появи перших симптомів.

"Суха" холера також має стрімкий перебіг, характеризується різким токсикозом, ураженням ЦНС, судомами, гострою серцево-судинною недостатністю. Пронос і блювання відсутні. Закінчується летально.

Такі форми холери в XX ст. трапляються дуже рідко. Тифоїдна форма розви-вається за наявності сепсису на фоні зневоднення і характеризується високою температурою тіла, ознобом, пітливістю, затьмаренням свідомості, галюцинаціями.

Особливо важкий перебіг має холера у людей похилого віку, вагітних та осіб, хво-рих на хронічний алкоголізм.

При легкому перебігу хвороби (30—75 % усіх випадків захворювання) пронос і блювання повторюються від 2—3 до 5—7 разів на добу протягом 2—3 діб. Самопо-чуття хворих задовільне, але турбує відчуття загальної слабкості, спраги. Нині реєструються випадки хвороби переважно з легкою, стертою формами перебігу і вібріоносійство. У деяких осередках інфекції вібріоносійство досягає 60—80 % і більше. Летальність від холери під час сьомої пандемії в економічно розвинених країнах становила до 1,5 %, в економічно відсталих — до 50 %. В осіб з хронічними за­хворюваннями травного тракту (анацидний гастрит, дисбактеріоз і ін.) вібріоносійство може тривати місяці і роки.

Імунітет стійкий і тривалий. Він зумовлений накопиченням антитоксичних і антимікробних (вібріоцини) антитіл — гуморальний імунітет; а також клітин імунної пам'яті, підвищенням активності флгоцитів — клітинний імунітет. Повторні захворювання трапляються дуже рідко.

Мікробіологічна діагностика. Для дослідження у людей відбирають випо-рожнення, блювотні маси, жовч, іноді кров, трупний матеріал; з довкілля — воду, мул, гідробіонти (організми, що населяють водойми, — риби, жаби, молюски), харчові продукти, змиви предметів побуту. Під час обстеження реконвалесцентів, а також здорових людей, що контактували з хворим або із заразним матеріалом, проводять взяття калу після вживання послаблюючих препаратів (25—ЗО г магнію сульфату), щоб отримати фекалії з верхньої частини кишечнику. Головним методом діагностики є бактеріологічний. Термін доставки нативного матеріалу до лаборато-рії не має перевищувати 2—3 год. Якщо це неможливо, його відразу вміщують у середовище накопичення — в 1 % пептонну воду з рН 7,8. Для прискореного вияв-лення холерного вібріона використовують: люмінесцентно-серологічний метод, метод іммобілізації, РНГА, набір паперових індикаторних дисків, який містить 13 біохімічних тестів і дає змогу відрізнити бактерії роду УіЬгіо від ентеробактерій та інших грамнегативних мікробів.

Для виявлення холерного вібріона у випорожненнях та інших об'єктах довкілля використовують серологічний метод — РПГА. З метою виявлення в об'єктах навко-лишнього середовища форм холерного вібріона, що не культивуються, використо-вують молекулярно-генетичний метод — ЛПР, за допомогою якої можна виявити £ох-ген.

Для виявлення гену холерогена використовують також метод ДНК-зонда.

Принципи профілактики. Профілактика передбачає систему заходів, спрямова-них на своєчасне виявлення хворих на холеру, вібріоносіїв, а також виявлення холерного вібріона в об'єктах довкілля і своєчасне проведення обмежувальних заходів. Для специфічної профілактики існує декілька вакцин: корпускулярна із уби­тих інтамів Огава й Інаба; холероген-анатоксин; хімічна вакцина із анатоксину і соматичних антигенів серотипів Огава й Інаба. Перехресний імунітет не формуєть-ся. Тривалість поствакцинального імунітету 6—8 міс. Екстрену профілактику про-водять в осередках інфекції антибактеріальними препаратами (з урахуванням чутли­вості до них циркулюючих штамів збудника): еритроміцином, ципрофлоксацином, фуразолідоном, доксицикліном.

Лікування спрямоване на відновлення водно-сольового балансу і використання антибактеріальних препаратів.

ЗБУДНИК ЧУМИ.

Збудник чуми належить до родини ;егіасеае. Він був відкритий в 1894 році А. Ієрсеном у Гонконгу, і весь рід було названо на його честь (1944).

Значний вклад у вивчення епідеміології чуми внесли наші видатні співвітчиз-ники: Д .С. Самойлович перший у Європі, ще у XVIII ст., зробив намір виділити збудника чуми із організму хворого і запропонував щеплення проти чуми; І.І. Меч-ников у 1911 році очолював роботу протичумних загонів в Астраханській губернії; Д.К. Заболотний неодноразово брав участь у ліквідації спалахів чуми на території Китаю; В.А. Хавкін створив першу ефективну вакцину проти чуми, присвятив своє життя ліквідації чуми на території Індії, за що вдячні жителі спорудили йому пам'ятник у Бомбеї.

У минулому чума була грізним лихом людства, якому відомі три пандемії чуми.

Найбільш великий спалах чуми у XX ст. був зареєстрований у Північній Африці в 40-і роки. З 1958 до 1979 року зареєстровано 47 тис. випадків чуми. Активні осередки чуми збереглися в Азії (В'єтнам, Індія, Індонезія та ін.), Південній та Центральній Амери­ці (Бразилія, Перу, Еквадор, США, Канада), Африці (Конго, Танзанія, Кенія та ін.).

Морфологія. У. ревілз мають вигляд коротких овоїдних поліморфних (у вигляді колбочок, ниток) паличок завдовжки 1—2 мкм, завтовшки 0,3—0,7 мкм (мал. 24). Спору не утворюють, утворюють ніжну капсулу білкової природи, нерухливі, грам-негативні. У разі фарбування метиленовим синім чітко проявляється біполярне забарвлення (клітини бактерій більш інтенсивно забарвлені на полюсах).

Культивування. У. резіїз — аероби, не вибагливі до поживних середовищ, добре ростуть на МПА і МПБ, але краще — за навності стимуляторів росту: крові та її препаратів, лізату культури сарцин. Ростуть У. резШ за температури 27—28 °С, рН 6,9—7,1. У рідкому поживному середовищі У. резііз утворює пухку плівку, від якої опускаються нитки, що нагадують сталактити, на дні - пухкий осад, бульйон залишається прозорим. На щільних поживних середовищах вірулентні нітами утворюють колонії у К-формі. Розвиток К-колоній проходить три стадії: через10—12 год утворюються безбарвні пластинки — стадія "битого скла",через 18—24 год центр колонії стає випуклим, жовтуватого або буруватого кольору, а навколо нього утворюється ніжна зона у іінгляді мережива з фестончастими краями — стадія "мережаних хустинок". Через 40—48 год настає стадія дорослої колонії — чітко ниражений бурий центр і периферична зона — стадія "ромашки".

Ферментативна активність. Добре виражені сахаролітичні властивості. Вони розщеплюють вуглеводи (мальтозу, галакто-;іу, маніт і ін.) до кислоти без газу. Протеолітичні властивості виражені слабо — вони не розріджують желатин, не спричинюють зсідання молока, не утворюють індолу, деякі штами утворюють Н_?8.

Антигенна структура. У ієрсіній чуми виявлені соматичні О-антигени, схожі на антигени У. епіегосоііііса і У. рзеийоідіЬегсиіозіз, а також капсульний антиген Р1 (фракція 1), білковий У-антиген (міститься у цитоплазмі) і ліпопротеїновий \¥-антиген (у поверхневій мембра­ні). Але У. резііз у антигенному відношенні однорідні.

Резистентність. Збудники чуми стійкі в навколишньому середовищі. У трупах людей і тварин, що померли від чуми, вони зберігаються більше року, під час заморожування і розморожування не гинуть; на білизні, одязі, що забруднені виділеннями хворих, а також у мокротинні зберігаються декілька тижнів (білок і слиз захищають їх від висихання). Сонячне проміння, висушування, висока темпе­ратура, дезінфекційні засоби діють згубно. За температури 100 °С гинуть миттєво, за 60 °С — протягом 1 год; під дією 70 % спирту, 5 % розчину фенолу, 5 % розчину лізолу та деяких інших дезінфектантів гинуть через 5—20 хв.

Фактори патогенності. У. резіз є найбільш агресивною серед усіх бактерій, тому і спричинює найбільш тяжке захворювання. Основною причиною високої сприйнят-ливості до чуми є здатність збудників пригнічувати фагоцитоз, що сприяє швидкому і безперешкодному їх розмноженню. Основні фактори патогенності проявляють таку дію:

— фімбрії адгезії сприяють прикріпленню до чутливої клітини і проникненню в неї;

— У-\¥-антигени забезпечують розмноження збудника всередині макрофагів;

— капсула, білки поверхневої мембрани пригнічують фагоцитоз;

— "мишачий" токсин блокує окисно-відновні процеси у мітохондріях клітин серцевого м'яза, печінки, судин, уражає тромбоцити (порушує процеси згортання крові);

— ендотоксин (ліпополісахарид) проявляє токсичну й алергізувальну дію;

— ферменти агресії: фібринолізин і плазмокоагулаза забезпечують інвазивність, нейрамінідаза сприяє адгезії (звільняє рецептори клітин макроорганізму ).

Особливості епідеміології.Чума — зоонозна інфекція. Джерелом чуми у природі є гризуни. Описані епізоотії у 300 видів гризунів, які поширюються серед них через укус бліх (їх виділено 90 видів). В організмі бліх У. резііз розмножуються у травній трубці і виділяються з екскрементами бліх, а також з кров'яною пробкою, яку блоха відригує під час укусу своєї жертви. Зараження людей відбувається через укус бліх (трансмісивний механізм передачі), під час контакту із заразним матеріалом, повітряно-кранлинним і (рідко) аліментарним шляхом.

Особливості патогенезу і клінічної картини.Інкубаційний період триває від декількох годин до 1—3 діб, максимально, у осіб, які були вакциновані,— до 6 діб. Збудник проникає через слизові оболонки, мікротравми на шкірі у регіонарні лімфатичні вузли, вяких швидко розмножується, внаслідок чого розвивається запа­лення, лімфатичні вузли збільшуються у розмірі від лісового горіха до курячого яйця і навіть до 10 см у діаметрі. Такі лімфатичні вузли називають бубонами. Най-частіше трапляються пахові та стегнові бубони, рідше — шийні, навколовушні, підщелепні. Бубони різко болючі навіть у спокої, спаяні з підшкірною клітковиною. Інтоксикація організму відбувається за рахунок як мікробних токсинів, так і продук-тів розпаду власних тканин. З лімфатичних вузлів мікроби проникають у кров, роз-вивається сепсис, уражаються кровоносні судини, у багатьох органах утворюються крововили­ви, що призводить до порушення їх функції. Хвороба починається гостро — висока температура тіла з ознобом, сильний головний біль, біль у м'язах, блюван-ня, обличчя гіперємоване, очі неначе наливаються кров'ю, язик набухає, мова стає нечіткою. Стан хворого з хиткою ходою, нечіткою мовою, гіперемованим обличчям, кон'юнктивітом нагадує поведінку сп'янілого. Згодом обличчя темніє, під очима з'являються темні кола ("чорна смерть"), риси обличчя загострюються, воно виражає страждання і жах . Спочатку хворий перебуває у пригніченому стані, який перехо-дить у збуджений з мареннями і знепритомненням за кілька годин до смерті. Хвороба триває 2—4 дні. Нічим не стримуване розмноження і поширення збудника через кров по всьому організму повністю пригнічує імунну систему і призводить (за відсутності лікування) до загибелі хворого.

Імунітет постінфекційний стійкий, пожиттєвий. Т-лімфоцити і фагоцитоз забезпечують надійний клітинний імунітет.

Мікробіологічна діагностика.Матеріалом для дослідження є пунктат із бубону або його виділення, мокротиння, кров, випорожнення. Для діагностики використо-вують мікроскопічний, бактеріологічний, серологічний і біологічний методи; для ретроспективної діагностики — алергійну пробу з пестином. Під час бактеріологіч-ного методу виділяють чисту культуру збудника й ідентифікують за культуральни-ми, морфологічними, біохімічними ознаками, відношенням до чумного фага.

Для виявлення антигенів і антитіл у досліджуваному матеріалі проводять РПГА, а також реакцію ІФА.

Алергійну пробу ставлять внутрішньошкірно. Результат враховують через 24—48 год. Реакцію вважають позитивною, якщо на місці введення пестину утво-рюється інфільтрат і гіперемія не менша ніж 10 мм у діаметрі.

У разі біологічного методу заражають морську свинку нашкірно, підшкірно або внутрішньоочеревно.

Принципи профілактики. Специфічну профілактику проводять живою атенуйованою вакциною із штаму ЕУ. її можна вводити нашкірно, внутрішньошкір-но або підшкірно. Суху вакцину випускають у таблетках і використовують пер-орально. Вакцинують людей, що перебувають у ендемічних осередках, а також ме-дичних працівників, які проводять роботу зі збудником. Поствакцинальний імунітет формується на 5—6-у добу після щеплення і зберігається протягом 11—12 міс. Для його оцінки (а також для виявлення постінфекційного імунітету і ретроспективної діагностики) використовують внутрішньошкірну алергійну пробу з пестином.

Лікування проводять антибіотиками: стрептоміцином, левоміцетином, тетрацикліном. У разі своєчасного лікування смертність знижується при бубонній формі чуми на 100 % , при легеневій — на 5—10 %. Для лікування бубонної форми використовують антимікробну сироватку, при інших клінічних формах вона не ефективна.

ЗБУДНИК ТУЛЯРЕМІЇ.

Збудник туляремії був відкритий у 1912 році Г. Мак-Коєм і Ш. Чепіном у США під час епізоотії серед земляних білок у графстві Туляре в районі озера Туляре (штат Каліфорнія). Більш детально його дослідив Е. Френсіс, на честь якого і був названий рід. Хвороба належить до поширених інфекцій, її реєструють повсюдно у всіх краї-нах північної півкулі між ЗО і 70° північної широти, в тому числі і в Україні. На те-риторії колишнього СРСР вперше була зареєстрована в 1926 році (Астраханська область).

Морфологія. Р. іиіагепвіз — це маленькі кокоподібні (в мазках із культури) або еліпсоїдні (в мазках із органів) поліморфні палички завтовшки 0,2 мкм, завдовжки 0,1—0,5 мкм (мал. 25), спору не утворюють, вірулентні штами утворюють капсулу, нерухливі, грам-негативні, під час спеціальних методів фарбування дають біполярне забарвлення. Розмножуються брунькуванням.

Культивування. Р. Ідііагепзіз дуже іінбагливі до поживних середовищ, не ростуть на МПА і МПБ. Г. Мак-Кой і III. Чепін використали зсіле жовткове середовище, на якому утворюються ніжні білуваті дрібні (1—4 мм у діаметрі) колонії з блакитним відтінком, що нагадують крапельки роси, округлі, випуклі, блискучі, з рівним краєм, слизистої консистенції — 8-форма. Збудник туляремії росте повільно — протягом 3—5 діб.

У разі культивування в жовтковому мішку курячого ембріона Г. йиіагепзіз спричинює загибель ембріона на 3—4-у добу.

У рідких поживних середовищах розмножується гірше і тільки біля поверхні середовища (облігатні аероби). Оптимальними умовами є температура 37 °С, рН 6,7—7,2.

Ферментативна активність. У ферментативному відношенні Б¹, йиіагепзіз малоактивні. Сахаролітичні властивості проявляються у здатності ферментувати глюкозу, мальтозу, манозу, фруктозу до кислоти без газу; утворюють сірководень.

Антигенна структура. Р. Іиіагепзіз у 8-формі (патогенні штами) містить соматичний О-антиген, спільний з антигенами бруцел, і капсульний Уі-антиген. Дисоціація 8—приводить до втрати капсули, а також вірулентності й імуногенності.

Резистентність. Б¹, іиіагепзіз стійкі в навколишньому середовищі, особливо в патологічному матеріалі. У фуражі, зерні, які забруднені виділеннями хворих гри-зунів, вони зберігаються до 4 міс, у воді — до 3 міс, у льоду — більше ніж 1 міс. Чутливі до сонячного випромінювання (гинуть через ЗО хв), впливу високої темпе-ратури, під дією дезінфектантів гинуть через 5—10 хв.

Фактори патогенності. Збудник туляремії є внутрішньоклітинним паразитом. Він має різні фактори вірулентності:

— капсула пригнічує фагоцитоз, сприяє внутрішньоклітинному розмноженню збудника;

— нейрамінідаза сприяє адгезії;

— ендотоксин спричинює інтоксикацію організму, проявляє алергізувальну дію;

— рецептори, що зв'язують Гс-фрагмент , порушують активність систем компле-менту і макрофагів.

Особливості епідеміології. Туляремія — зоонозна інфекція. Основним резервуаром захворювання у природі є гризуни. Збудник виділений у 82 видів тварин, що належать до 4 родин: мишачих, заячих, білок і тушканчиків. Люди най-частіше заражаються від мишей, полівок, водяних щурів (у кішок хвороба має без-симптомний перебіг). Шляхи зараження можуть бути найрізноманітнішими: прямий і непрямий контакт з хворими гризунами, їх трупами або з предметами, зараженими цими гризунами; аліментарний — вживання інфікованої їжі або води; повітряно-пиловий — під час оброблення зерна, соломи тощо; трансмісивний. Виявлена зара-женість у 77 видів кровосисних комах (іксодові та гамазові кліщі, блохи, сліпні, ко-марі, москіти), а іксодові кліщі здатні не тільки зберігати збудника протягом усього життя, а і передавати його трансоваріаль-но своїм нащадкам, що сприяє формуван-ню природних ендемічних осередків. Мінімальна інфікуюча доза для людей — 1 мікробна клітина.

Особливості патогенезу і клінічної картини. Г. іиіагепзіз проникає в організм через шкіру і слизові оболонки (ушкоджені та неушкоджені). Інкубаційний період триває 2—8 діб. На місці проникнення збудника розвивається первинний афект — утворюються кратєроподібні болючі виразки. Збудник проникає у лімфатичні суди-ни, потім у регіонарні лімфатичні вузли, де розмножується і спричинює запалення. Лімфатичні вузли перетворюються на болючі бубони розміром від лісового горіха до курячого яйця. У 50 % випадків вони стають м'якими і перетворюються на вираз-ки, в інших випадках поступово розсмоктуються. Внаслідок порушення бар'єрної функції лімфатичних вузлів бактерії проникають у кров (бактеріемія), що призво-дить до генералізації процесу. Розмноження Г. іиіагепеіз у різних органах і тканинах (печінка, селезінка) призводить до утворення гранульом, некротичних виразок, алергізації організму.

Хвороба починається гостро з лихоманки, головного болю, болю у м'язах, гі-перемії обличчя. Залежно від місця проникнення або локалізації збудника розріз-няють 4 головні клінічні форми туляремії: бубонну, легеневу, абдомінальну (від лат. аЬйотеп — живіт, черево) і генералізовану. Найбільш поширеною (70—85 %) є бубонна форма. Клінічно виділяють власне бубонний, виразково-бубонний, ангі-нозно-бубонний, очно-бубонний варіанти цієї форми. Бубони розвиваються на 2—3-й день хвороби одночасно з по­чатком формування виразки. При очно-бубонні формі можлива перфорація рогівки. Легенева форма розвивається внаслідок заносу бакте-рій у легені через кров або під час повітряно-пилової передачі. Збудник може пере-даватися від хворої людини до здорової повітряно-краплинним шляхом. У разі несвоєчасного лікування хиороба має тяжкий перебіг і може закінчитися летально. Генералізована (тифоїдна) форма виникає після вживання зараженої їжі. або води. Вона характеризується високою температурою тіла, иідсутністю бубонів і уражень шкіри. Абдомінальна форма зумовлена виникненням виразок у травному тракті і специфічним запаленням брижових лімфатичних вузлів. Вона характеризується лихоманкою, болем у животі, діареєю, нудотою, блюванням; можлива шлунково-кишечна кровотеча.

Імунітет. Постінфекційний імунітет напружений і тривалий, у більшості випадків пожиттєвий; зумовлений Т-лімфоцитами і макрофагами (фагоцитоз у імунних осіб має завершений характер).

Мікробіологічна діагностика. У зв'язку з різноманітністю клінічних проявів вирішальне значення має лабораторна діагностика. Використовують мікроскопічний, бактеріологічний, біологічний, серологічний (РА, РПГА) і алергійний методи. На дослідження беруть пунктат із бубону, гній з кон'юнктиви, мазок із зіва, мокротин­ня, випорожнення, секційний матеріал. Обов'язково застосовують експрес-діагно-стику (люмінесцентну мікроскопію).

Алергійна проба, яку ставлять внутріншьошкірно або нашкірно шляхом введен-ня 0,1 см³ тулярину (завис бактерій, убитих нагріванням до 70 °С, густиною 1 млрд клітин в 1 см³), є найбільш раннім методом діагностики. Результат враховують через 24—48—72 год. Перехворілі також дають позитивну алергійну реакцію. У природ-них осередках для контролю епізоотій серед гризунів використовують РПГА, ІФА.

Принципи профілактики. Специфічну профілактику проводять живою ате-нуйованою вакциною, яку вводять нашкірно одноразово. Імунітет триває 5—7 років. Вакцинують людей, які проживають у ендемічних природних осередках туляремії, а також співробітників спеціалізованих лабораторій.

Лікування. Для лікування використовують стрептоміцин, тетрациклін, хлорамфінекол.

ЗБУДНИКИ БРУЦЕЛЬОЗУ.

Збудники бруцельозу (рід Вгисеііа) вперше були виділені із селезінки померлого від мальтійської лихоманки солдата англійського гарнізону, що перебував на острові Мальта, у 1886 році Д. Брюсом, який дав назву цьому збуднику "мальтійський мікрокок" . Пізніше було з'ясовано, що носієм його є мала рогата худоба (кози, вівці), а фактором передачі — продукти тваринного походження (сире молоко, м'ясо). У 1897 році Б. Банг і Б. Стри-больт виявили збудника інфекційного аборту корів і дали йому назву — Васіегішп аЬогйиз Ьоуіз. У 1914 році Дж. Траум відкрив збудника інфекційного аборту свиней — Васі;егішп аЬоНиз зиіз. А. Івенс після детального вивчення В. теШепзіз і В. аЬогіиз Ьоуіз (1916—1918) прийшла до ви­сновку, що властивості цих збудників дуже подібні між собою і запропонувала об'єднати їх в одну групу і назвати на честь Брюса — Вгисеііа. За пропозицією І. Хеддльсона (1929) до цієї групи приєднали і В. аЬогіиз зиіз. Хворобу, спричинену цими бактеріями, стали називати бруцельозом

Морфологія.Морфологічно всі види бруцел не відрізняються один від одного: це дрібні (завтовшки 0,3—0,5 мкм, завдовжки 0,6— 0,8 мкм) поліморфні бактерії овоїдної або паличкоподібної форми, не утворюють спору, утворюють ніжну кап-сулу під час культивування на середовищах, збагачених білком, нерухливі, грамне-гативні. У мазках розміщуються безладно: поодиноко, іноді попарно або невеликими групами .

Культивування. Бруцели — аероби, вибагливі до поживних середовищ. Для їх культивування використовують складні поживні середовища, що містять кров, сиро-ватку крові, відвар печінки, вуглевод декстрозу, амінокислоти, вітаміни, а також застосовують сухе стандартне середовище "Д" (Дорсе) та еритрит-агар. У першій генерації (після первинного посіву) бруцели ростуть повільно — 2—3 тиж, після наступного пересівання їх ріст прискорюється — 48—72 год. Оптимальними є температура 37 °С і рН 6,8—7,2. Деякі види (В. аЬогіив) потребують капнофільних умов — 5—10 % СО₂ і зниженої кількості кисню. Як факультативні внутрішньоклі-тинні паразити вони культивуються також у жовтковому мішку курячого ембріона.

На щільних поживних середовищах бруцели утворюють ніжні дрібні (1—5 мм) сірувато-білі прозорі випуклі з перламутровим блиском колонії у 8-формі. Під впливом антибіотиків бруцели переходять у Ь-форму. У рідких поживних середо-вищах бруцели утворюють рівномірне помутніння і гомогенний або крихтоподібний осад.

Ферментативна активність.У бруцел мало виражена біохімічна активність. Вони здатні ферментувати деякі вуглеводи (глюкозу, рибозу, галактозу), але кислота не накопичується у кількості, достатній для їх класифікації. Окремі види бруцел розщеплюють амінокислоти до аміаку і сірководню; продукують оксидазу, уреазу.

Класифікація. Рід Вгисеііа поділяють на види за ознакою основного хазяїна: В. теШепвіз патогенна переважно для малої рогатої худоби, В. аЬогЬиз — великої рогатої худоби, В. зиіз — свиней і В. сапіз — собак. Види поділяють на біоваріанти: В. теШепзіз включає 3 біоварінти, В. аЬогітз — 9, В. зиіз — 4 (інші види бруцел на біоваріанти не поділяють). Вважають, що біовари бруцел можуть виникати внаслі-док трансформації під час переходу з одного виду тварин на інший.

Найбільш патогенною для людей у нашій країні є В. мелітепзіз, яка спричинює 95—97 % усіх випадків захворювань. В. аЬогЬиз зазвичай зумовлює латентну форму і тільки у 1—3 % випадків проявляються клінічні симптоми хвороби, В. зиіз спричинює менше ніж 1 % захворювань.

Резистентність.Бруцели стійкі в навколишньому середовищі. За наявності вологи вони зберігаються 3—4 міс, у молочних продуктах — 40—45 днів, у заморо-женому м'ясі — 5 міс, у шерсті овець — З міс, у ґрунті і воді — 3—5 міс, стійкі до низької температури. Бруцели чутливі до високої температури, сонячного випромі-нювання і дезінфектантів: під час кип'ятіння гинуть миттєво, у разі пастеризації молока (80—95 °С) — через 5 хв.

Фактори патогенності:ендотоксин зумовлює загальну інтоксикацію орга-нізму; гіалуронідаза й інші ферменти спричинюють інвазивність; низькомолекулярні продукти метаболізму пригнічують злиття фагосоми з лізосомами і пригнічують таким чином фагоцитоз;

— алергізувальна дія компонентів бактеріальної клітини.

Особливості епідеміології.Бруцельоз — зоонозна інфекція. Основним джерелом інфекції є мала і велика рогата худоба, свині, рідко — собаки. Особли-вістю бруцел є те, що вони ле