Джерела фінансового забезпечення соціальних гарантій

Питання фінансового забезпечення соціальних гарантій завжди були актуальними. Їхня актуальність посилюється в країнах із перехідною економікою, де відсутня досконала система як самих соціальних гарантій, так і джерел Їхнього фінансування. Світова фінансова наука й практика своїм надбанням мають такі джерела фінансування соціальних гарантій: бюджетні асигнування; фінансові ресурси під­приємницьких структур; кошти спонсорів; кошти благодій­них організацій; страхування.

Насамперед треба чітко розмежувати, що є соціальною гарантією щодо громадян своєї держави і що є соціальною послугою з боку держави. Звісно, соціальна гарантія повин­на мати законодавче закріплення і передбачені законами джерела фінансування. Держава за рахунок бюджету повинна забезпечувати мінімально гарантований рівень надання по­слуг у галузі освіти, медичного, культурного, побутового і соціального обслуговування населення і насамперед громадян, які з тих чи Інших причин мають низький рівень матеріаль­ного забезпечення.

Водночас громадяни держави повинні мати право за раху­нок власних коштів і кредиту підвищувати рівень свого соці­ального обслуговування або одержувати соціальні послуги якіс­нішого змісту. Тому при розгляді фінансового забезпечення соціальної сфери повинен бути виділений фінансовий норма­тив забезпечення соціальних гарантій на відповідну розрахун­кову одиницю — одного жителя, одного учня, студента, пенсі­онера тощо. Цей норматив і є гарантованим державою засобом надання безоплатних благ і послуг, що власне є соціальною га­рантією. Кошти в межах нормативу можуть бути асигновані як з державного, так і з місцевих бюджетів або за рахунок різних позабюджетних фондів.

Все, що надається понад вказаний норматив, може бути платним. Важливою умовою здійснення такого підходу є науко­ве обґрунтування фінансових нормативів соціальних гарантій, їхня диференціація залежно від економічного розвитку терито­рій, структури населення, природних та інших умов.

Фінансовий норматив витрат держави на соціальні гарантії повинен стати підґрунтям для розрахунку фактичних витрат на соціальні потреби з усіх джерел для досягнення державою високого рівня індексу людського розвитку. Цей інтегральний показник прийнятий ООН у 1990 році. Він містить дані про довголіття громадян у кожній державі, рівень освіти, соціаль­ного обслуговування і добробуту населення. Тобто він слугує орієнтиром для досягнення певного рівня зростання матеріаль­них, духовних, культурних потреб населення, наукового потен­ціалу держави.

Дуже важливою проблемою є створення надійного механіз­му фінансування соціальних потреб за рахунок позабюджетних коштів. Тут насамперед заслуговує на увагу використання коштів підприємницьких структур. Підприємство за рахунок своїх доходів формує соціальну інфраструктуру, що дає змогу максимально задовольнити матеріальні й духовні потреби його працівників. Працюють відомчі санаторії, будинки відпочинку, профілакторії, дитячі садки, заклади культури, укладаються договори на обслуговування колективу підприємств поліклініка­ми, підготовку кадрів. Є підстави стверджувати, що надалі обсяги фінансових ресурсів підприємств, що спрямовують­ся на соціальні потреби, зростатимуть і тим самим частково зніметься навантаження на місцеві й державний бюджети.

Витрата коштів підприємств на соціальні потреби має свої певні вади. До них належать зокрема нерівність у наданні со­ціальних послуг громадянам, що проживають на певній території, розпорошеність коштів, неефективне використання за­кладів соціальної інфраструктури тощо. Аби цього уникнути, органи місцевого самоврядування повинні повніше викорис­товувати свої можливості шляхом організації спільного фінан­сування об'єктів соціальної інфраструктури за рахунок коштів підприємств і місцевих бюджетів. Така форма фінансування була б доцільною і в тому разі, коли підприємницькі структу­ри не в змозі самостійно забезпечити фінансування власної соціальної інфраструктури.

Як підтверджує досвід країн із розвинутою ринковою економікою, нині з'являється нове джерело фінансування соціального розвитку — спонсорство та меценатство. Їх можна трактувати як некомерційну діяльність організацій і деяких осіб, спрямовану на задоволення потреб суспільства в соціальних гарантіях. Теоретично меценатство та спонсор­ство можна визначити як форму інвестування у соціальну сферу. Більшістю країн ця сфера діяльності регулюється за­конодавством. В Україні в 1997 році набув чинності Закон "Про благодійність і благодійницьку діяльність". Держава всіляко заохочує цю діяльність шляхом надання пільг з опо­даткування тощо.

В Україні на сьогодні зареєстровано 216 благодійних ор­ганізацій. Їхні кошти використовуються на різні соціальні потреби — програми державного значення, надання стипен­дій обдарованим дітям для одержання ними освіти, різні спортивні змагання (Олімпійські ігри). Ресурси благодійних організацій спрямовані, в основному, на фінансування об'єктів інфраструктури для малозабезпечених прошарків населення.

Іншим джерелом фінансового забезпечення соціальної ін­фраструктури є страхування — пенсійне, медичне, а також у разі безробіття та від нещасного випадку на виробництві. Страхування розраховане на все зайняте населення держави, оскільки саме воно бере участь у створенні страхових фондів.

Соціальне страхування незалежно від сфери його застосу­вання має ґрунтуватися на таких загальних принципах:

— обов'язковість соціального страхування всіх працюючих за наймом;

— забезпечення особам, зайнятим підприємницькою і творчою діяльністю, фермерам, членам кооперативів права ви­бору щодо участі в обов'язковому й добровільному чи лише у добровільному страхуванні;

— добровільність страхування для осіб, які підлягають обов'язковому соціальному страхуванню з метою одержання додаткового чи підвищеного рівня матеріального забезпечення;

— обов'язковість фінансової участі застрахованих осіб у формуванні страхових фондів, що є головною умовою одер­жання права на соціальні виплати, їхню диференціацію за окремими видами соціального страхування;

— рівноправність усіх застрахованих осіб щодо зобов'язань з фінансування витрат і одержуваних в результаті цього прав і гарантій;

— особливий порядок фінансування страхових фондів, що забезпечує автоматичне відтворення коштів на виплати за соціальним страхуванням. З цією метою громадяни та під­приємства сплачують страхові внески, розміри яких встанов­люються у процентах до заробітної плати;

— державні гарантії щодо виплат за соціальним страху­ванням;

— управління діяльністю фондів соціального страхування через систему соціального партнерства за адміністративним і фінансовим контролем держави.

Система обов'язкового соціального страхування засно­вується на принципі солідарності, за яким здійснюється пе­рерозподіл коштів від працездатних непрацездатним, від здо­рових хворим, від працюючих безробітним тощо. При цьому працівники відраховують частку свого заробітку на пенсії, медичне обслуговування та на утримання безробітних під зо­бов'язання держави, яка гарантує їм, що з настанням непра­цездатного віку та у разі інвалідності наступні покоління гро­мадян здійснюватимуть відрахування на утримання їх або їхніх сімей.

Відрахування коштів, що використовуються на допомогу сім'ям із дітьми, також зумовлюються інтересами громадян, оскільки спрямовуються на підтримку тих, хто у майбутньому повинен здійснити їхнє забезпечення.

Медичне страхування забезпечує право працюючих грома­дян і членів їхніх сімей на кваліфіковане медичне обслугову­вання, матеріальне забезпечення у разі захворювання та в. ін­ших випадках.

Фонд медичного страхування створюється за рахунок стра­хових внесків підприємств і громадян, а також благодійних внесків громадян і підприємств, кредитів банків, інших креди­торів та інших джерел, формування яких не заборонене зако­нодавством України.

За рахунок коштів фонду фінансуються: медична допомо­га; лікування в медичних закладах; допомога у разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з хворобою; допомога з догляду за хворою дитиною; допомога з вагітності та при пологах; допомо­га при народженні дитини; допомога з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку; санаторно-курортне лікування і відпочинок; медична допомога і лікування незастрахованих осіб у випадках, передбачених законодавством.

Фонд страхування від нещасних випадків на виробництві створюється за рахунок страхових внесків підприємств, розмір яких диференціюється залежно від ступеня ризику для здоров'я. Кошти фонду спрямовуються на такі цілі:

— виплату пенсії з інвалідності у зв'язку з нещасним ви­падком, професійним захворюванням на виробництві;

— виплату допомоги п разі тимчасової непрацездатності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві, професій­ним захворюванням, відшкодування збитків, завданих пра­цівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я, по­в'язаним із виконанням ним трудових обов'язків, а також на виплати особам, які мають право на відшкодування збит­ків у разі втрати годувальника у зв'язку з нещасним випад­ком на виробництві;

— заохочення підприємств за систематичне зниження рів­ня або відсутність виробничого травматизму, професійних зах­ворювань.

Пенсійне страхування має здійснюватися через створення недержавних пенсійних фондів.

Заслуговує на особливу увагу надання платних послуг у соціальній сфері. В умовах ринку платні послуги набира­ють все більших масштабів. З позицій фінансової теорії це явище об'єктивне і зумовлене як потребою справедливішо­го перерозподілу благ і послуг залежно від трудових зусиль кожного громадянина, так і створення конкурентного сере­довища щодо надання послуг і досягнення на цій основі зростання їхньої якості. Крім того, урізноманітнення дже­рел фінансового забезпечення соціальних благ і послуг по­силює рівень стабільності, повноти й реальності соціальної системи в цілому.

На сьогодні очевидним є те, що надання платних послуг державними організаціями й установами соціальної сфери, ство­рення недержавного сектора у цій сфері повинно мати законо­давче закріплення і контролюватися державними органами. Справа в тому, що соціальна сфера — явище досить багатогран­не, платне надання благ і послуг повинно впроваджуватися з урахуванням особливостей функціонування кожного напрямку соціальної сфери.

Так, наприклад, освіта включає за своїм соціальним при­значенням дуже різноманітні форми послуг. Це дошкільне виховання, проведення заходів позашкільної роботи з дітьми, утримання цих закладів, надання загальної середної, професійно-технічної, середньої спеціальної та вищої освіти. Кожний із цих напрямків потребує власного підходу до вирішення питань фінансового забезпечення.

Державні заклади позашкільної роботи з дітьми, до яких належать палаци дитячої творчості, станції юних техніків, на­туралістів, туристів, повинні одержувати дотації з місцевих бюджетів, а не перебувати на повному їх фінансуванні. Анало­гічне фінансування повинно бути передбачене і для дошкіль­них закладів освіти.

Фінансове забезпечення діяльності загальноосвітніх шкіл має здійснюватися за рахунок бюджетних коштів. Надання до­даткових послуг повинно бути платним. Що стосується про­фесійно-технічної освіти, то її фінансування слід здійснювати на основі пайової участі держави й підприємницьких структур, для яких ведеться підготовка кадрів.

Досить складною є ситуація щодо фінансування вищої ос­віти. На сьогодні держава фінансує із бюджету не підготовку кадрів вищої кваліфікації, а державні вищі навчальні заклади, які мають право надавати окремі платні послуги і до 20 відсот­ків спеціалістів готувати за їхній кошт. Такий підхід не має достатнього обґрунтування і веде до нераціонального викорис­тання бюджетних коштів.

Основною умовою поліпшення фінансового забезпечення діяльності вищих навчальних закладів і підвищення ефектив­ності використання бюджетних коштів є науково обґрунтоване визначення потреби в спеціалістах вищої кваліфікації для державного сектора економіки. Держава повинна щорічно формувати замовлення на підготовку спеціалістів у вищих навчальних закладах і розміщувати це замовлення на конкур­сній основі.

Потребу в спеціалістах із вищою освітою для економіки держави загалом визначає ринок. Держава із бюджету за фі­нансовими нормативами фінансує лише державне замовлен­ня. Підготовка фахівців понад державне замовлення повинна бути платною. Такий підхід зменшить навантаження на бюд­жетну систему, дасть змогу уникнути структурних перекосів у підготовці спеціалістів вищої кваліфікації. Водночас на всіх рівнях освітньої системи повинні функціонувати приватні школи, ліцеї, гімназії, коледжі, інститути та інші освітні зак­лади як гарантія конкурентного середовища й підвищення якості освіти.

Потребує удосконалення фінансове забезпечення систе­ми охорони здоров'я. На сьогодні в Україні це складний комплекс лікувальних, лікувально-профілактичних та сана­торно-профілактичних закладів, до яких належать лікарні й територіальні медичні об'єднання, поліклініки й амбула­торії, фельдшерсько-акушерські пункти, станції швидкої і невідкладної допомоги, станції переливання крові, санато­рії для хворих на туберкульоз та для дітей і підлітків, будин­ки дитини, санітарно-епідеміологічні, дезінфекційні стан­ції, центри здоров'я та заклади санітарної освіти. Тобто це розширена мережа державних закладів, що перебувають на бюджетному фінансуванні. Попередній досвід фінансування охорони здоров'я дає врешті-решт підставу дійти двох виснов­ків. По-перше, держава не в змозі виділяти кошти в таких розмірах, які б забезпечували надання медичних послуг за постійно зростаючими якісними та кількісними показника­ми. По-друге, наявність лише одного джерела фінансового забезпечення охорони здоров'я уповні усуває конкурентні мотиви щодо діяльності цих установ.

Світовий досвід підтверджує, що успішне надання медич­них послуг населенню можливе при наявності декількох дже­рел фінансування.

Найпоширенішими є на сьогодні три джерела — бюджет, кошти громадян і медичне страхування. Про вади бюджетно­го фінансування охорони здоров'я йшлося вище, проте плат­на медицина теж їх має. Вона недоступна для громадян із низькими доходами.

Саме тому жодна країна у світі не використовує як платну, так і безоплатну медичну допомогу в чистому вигляді. Платні медичні послуги є скоріше елементом, що характеризує повно­ту ринку лікувальних послуг. Платна медицина створює конку­ренцію, так необхідну в ринковому середовищі. Отже, маючи досить високий рівень ефективності завдяки прямій формі оп­лати послуг, вона позитивно впливає на ефективність роботи всієї системи охорони здоров'я, 3 цих позицій створення й роз­виток в Україні приватних лікарень і клінік слід розглядати як позитивне та необхідне явище. Водночас платні заклади, як і бюджетні, не можуть дати повноти забезпечення медич­ними послугами.

Тому набув поширення метод фінансування медичних послуг за допомогою страхових фондів, тобто шляхом запровадження медичного страхування. Ця форма вдало доповнює усі інші джерела фінансування і має перспективу в умовах України. Згідно з Конституцією України кожний громадя­нин має право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.

За рахунок бюджетних коштів кожний громадянин має право на безплатну медичну допомогу, водночас держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності,

Надання послуг у сфері культури, тобто фінансування ви­трат з утримання бібліотек, музеїв, палаців і будинків культури, клубів, народних театрів і мистецьких колективів повинно здійснюватися на основі пайової участі господарських струк­тур, місцевих бюджетів і власних доходів.

Джерелом фінансування соціальних послуг для населен­ня можуть бути різні форми кредиту. Це насамперед спо­живчий кредит для придбання товарів довгострокового ко­ристування, на здобуття освіти, придбання житла. Заслуго­вують на увагу також житлові заощадження. Умови надання житлових позичок мають бути опрацьовані так, щоб вигода була двобічною. Крім того, треба упорядкувати систему ін­вестування житлового будівництва, випуску термінових або безстрокових житлових сертифікатів, акцій. Купуючи ті чи інші цінні папери, інвестори вкладають кошти у будівницт­во житла і при цьому одержують дохід залежно від зростан­ня вартості житла.

Розвиток системи фінансового забезпечення соціальних гарантій, як і соціального обслуговування населення, в цілому має здійснюватися, і це підтверджує світовий досвід шляхом комплексного використання усіх джерел і оптимізації їх струк­тури. Фінансове забезпечення повинно включати такі джере­ла; бюджетне фінансування; фінансові ресурси підприємств;

спонсорство, меценатство, благодійництво; страхування;

кредитування; плату за послуги.

На сьогодні система фінансового забезпечення соціально­го розвитку в Україні перебуває на стадії свого становлення, тому актуальними є питання активного використання кожно­го із вказаних джерел, Їх оптимізації, що зменшить наванта­ження на бюджет і сприятиме нормальному забезпеченню ді­яльності об'єктів соціальної сфери. Це дасть змогу зберегти і підвищити життєвий рівень населення, ступінь його освіче­ності, а в цілому — підвищити науковий потенціал держави.