F) Міжнародно-правові акти як джерела екологічного права України.

Методичні рекомендації:

Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою та нормативним матеріалом.

При вивченні цієї теми необхідно звернути увагу на наступне: для розуміння механізму формування екологічного права необхідно охарактеризувати концепції взаємодії суспільства і природи. Слід пригадати, що основою поділу українського права на галузі, є предмет та метод правового регулювання. Норми які регулюють відносини з використання природних ресурсів складають значну частину чинного законодавства. Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою, преамбулою, ст. 1, 2 і 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року.

При вивченні цієї теми слід звернути увагу на те, що існують різні точки зору щодо співвідношення екологічного права з природноресурсовим правом: від їх розрізнення до включення природноресурсового та земельного права до складу екологічного права. Залежно від цього по-різному розглядаються питання про поняття та систему екологічного права, історію його розвитку.

екологічне право– система норм права, що регулюють порядок раціонального використання, відтворення та охорони природних ресурсів, встановлюють гарантії забезпечення реалізації права людини на безпечне для життя та здоров’я навколишнє природне середовище.

Методом екологічного права є сукупність способів, прийомів та засобів регулювання екологічних правовідносин. Метод екологічного права характеризується як комплексний. Він поєднує у собі:

а) метод публічного права (імперативний) – метод наказів, заборон, владних приписів (наприклад: заборона заподіяння шкоди довкіллю згідно зі ст. 66 Конституції України);

б) метод приватного права (диспозитивний) – метод рівності сторін, дозволів, рекомендацій (наприклад: частина друга ст. 13 Конституції проголошує право кожного громадянина здійснювати використання природних ресурсів).

Однак, імперативна складова в еколого-правовому методі переважає, позаяк екологічний інтерес відноситься, здебільшого, до публічного інтересу (інтересу всієї нації), а не приватного інтересу (інтересу окремих осіб).

Система екологічного права як навчальної дисципліни – це цілісна, послідовна та взаємообґрунтована сукупність теоретичних положень, ідей, поглядів на екологічне право, його місце у правовій системі, структуру та зміст. Ця система складається з 3-х частин:

1. Загальна частина – розглядає науково-методичні основи екологічного права, предмет, метод, засади, функції, суб’єкти, об’єкти, норми, правовідносини, систему, історію та джерела, права та обов’язки громадян, правове регулювання використання природних ресурсів, управління у царині екології тощо.

2. Особлива частина – вивчає природоресурсне право, право природних комплексів і право екологічної безпеки.

3. Спеціальна частина – розглядає питання міжнародної правової охорони довкілля, екологічне право Європейської Спільноти та екологічне право зарубіжних країн.

Приклад співвідношення екологічного права із спорідненими галузями права:

Природний об’єкт екологічного права повинен мати такі ознаки:

а) він не повинен бути створений людиною (асфальт на землі є не природним об’єктом, але є об’єктом цивільних правовідносин, тому що вимощений людиною: неправомірними є вимоги органів державної влади укладати договори оренди землі щодо асфальту; свійські тварини є не природними об’єктами, але є об’єктами аграрного права, тому що їх породи виведені людиною);

б) він повинен перебувати в екосистемі у взаємозв’язках з іншими природними компонентами (вода в крані, ґрунт в горщику для квітів не є природними об’єктами, а є об’єктами цивільного права).

Об’єктами аграрного права можуть бути тварини і рослини, які вирощені людиною, їх породи (сорти, штами) виведені людиною. Однак, якщо об’єкт аграрного права потрапляє у довкілля (наприклад, внаслідок самосіяння рослин), дичавіє, стає первинним елементом екосистеми – тоді він стає природним об’єктом екологічного права.

Об’єктами цивільного права можуть бути природні об’єкти, що вилучені з екосистеми: приручені свійські тварини, зірвані рослини тощо, вода в крані, ґрунт у горщику для квітів тощо.

Відповідно до статті 5 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» до основних об’єктів, які підлягають державній охороні і регулюванню в галузі екології належать:

1) навколишнє природне середовище як сукупність природних і природно-соціальних умов та процесів;

2) природні ресурси як залучені в господарський обіг, так і такі, що не використовуються в народному господарстві на даному етапі (земля, надра, води, атмосферне повітря, ліс та інша рослинність, тваринний світ);

3) ландшафти та інші природні комплекси (особливій державній охороні підлягають території та об’єкти природно-заповідного фонду України й інші території та об’єкти, визначені відповідно до законодавства України);

4) здоров’я і життя людей, які потребують захисту від негативного впливу несприятливої екологічної обстановки.

Суб’єктамиекологічного права можуть виступати будь які фізичні особи (за винятком деяких законодавчих обмежень, встановлених щодо використання природних ресурсів іноземцями), юридичні особи, держава, в тому числі іноземні держави, органи місцевого самоврядування, територіальні громади. Згідно ст.ст. 13,14 Конституції України - особливим суб’єктом екологічних відносин є Українській народ.

Принципи це основні положення права, які можуть бути як закріпленими у нормативних актах (правові принципи), так і неписаними джерелами права (загальні засади права). Вони є ідеями, що визначають загальні напрямки правового регулювання екологічних правовідносин. Відносяться до норм твердого права, є підґрунтями правової системи. Засади мають пріоритет (переважну правову силу) перед усіма іншими нормами екологічного права. Вони визначають спосіб (напрям) тлумачення правових норм. Принципиекологічного права містяться у ст. 3 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».

Джерела екологічного права – це зовнішнє вираження еколого-правових норм, або спосіб виявлення норм екологічного права. Існують різні класифікації джерел екологічного права:

І. За формою вираження:

1) писані:

- нормативно-правові акти – офіційні документи відповідних державних органів, що містять норми права: Конституція, кодекси, закони, підзаконні акти;

- міжнародні договори – договори між Україною та іншими державами, міжнародними організаціями, іншими суб’єктами міжнародного права, згода на обов’язковість яких надана Україною: відповідно до ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 року, належним чином ратифіковані міжнародні договори України мають переважну правову силу перед актами національного законодавства, крім Конституції України;

- адміністративні договори – дво- або багатосторонні угоди, зміст яких складають права та обов’язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб’єкта владних повноважень, який є однією зі сторін угоди (ст. 3 Кодексу адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року), наприклад, Угода про співробітництво щодо розвитку в Україні системи екологічно безпечного споживання та екологічного маркування відповідно до міжнародних та європейських вимог між Мінприроди, Всеукраїнською громадською організацією „Жива планета”, Торгівельно-промисловою палатою України та Українською асоціацією споживачів (29 грудня 2005 року, м. Київ);

- рішення Конституційного Суду України – рішення КСУ щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, згідно зі ст. 150 Конституції України, є обов’язковими до виконання на території України; такі рішення не можна віднести до судових прецедентів, тому що це не рішення у конкретній справі, а тлумачення норм Конституції чи законів України; хоча такі тлумачення не повинні творити нових норм права, часто офіційні тлумачення КСУ містять нові норми, що регулюють правовідносини;

- нормативно-технічні документи – державні стандарти України, державні будівельні норми та інші нормативно-технічні документи, що не є нормативно-правовими актами (наприклад згідно з ст. 39 Земельного кодексу України, використання земель житлової та громадської забудови здійснюється з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм);

- інструменти локального регулювання – це акти державних органів, що займають проміжне становище між нормативно-правовим актом і правовим актом управління: вони приймаються щодо конкретного природного комплексу на підставі матеріалів ресурсовпорядження і визначають його правовий режим (проекти організації територій заповідників, національних природних парків, проекти землеустрою окремих земельних ділянок, проекти консервації земельних ділянок тощо);

2) неписані:

- засади права – основні керівні положення, ідеї, що лежать у підґрунті будь-якого права: справедливості, добросовісності, розумності, спрямованості на добро, правової визначеності тощо; визначають загальну спрямованість усієї правової системи, напрями тлумачення правових норм, мають переважну правову силу перед іншими нормами, бо право не є правом, якщо воно не є справедливим чи розумним; застосування загальних засад права у вітчизняній правовій системі підтверджується рішеннями Конституційного Суду України, що обґрунтовувалися загальними засадами права ;

- правові звичаї і традиції – неписані правила поведінки, що склалися у суспільстві внаслідок фактичного їх застосування упродовж тривалого часу; кілька правових звичаїв (правил поведінки) однорідного характеру об’єднуються у правові традиції; застосування звичаїв у вітчизняній правовій системі передбачене ст. 7 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року та іншими законодавчими актами (наприклад, lex specialis derogat legi generali – звичай розв’язання правових колізій: спеціальна норма має переважну правову силу перед загальною нормою);

- правові узвичаєння – неписані правила поведінки, що стають регуляторами суспільних відносин лише у разі посилання на них у договорі (наприклад, правила тлумачення комерційних термінів „Інкотермс”);

ІІ. За предметом:

1) загальні – регулюють всі види екологічних правовідносин (Закон „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25 червня 1991 року);

2) природоресурсні – регулюють переважно природоресурсні відносини (Земельний кодекс України від 25 жовтня 2001 року, Водний кодекс України від 5 червня 1995 року, Кодекс України про надра від 27 липня 1994 року тощо);

3) природоохоронні – регулюють переважно охорону природних комплексів (Лісовий кодекс України в редакції від 8 лютого 2006 року, Закон України „Про курорти” від 5 жовтня 2000 року тощо);

4) в галузі екологічної безпеки – регулюють правовідносини із забезпечення екологічної безпеки (Закон України „Про відходи” від 5 березня 1998 року).

ІІ. За правовою силою:

1) Конституція України від 28 червня 1996 року;

2) кодекси, закони; декрети Кабінету Міністрів України, що мають силу законів;

3) підзаконні акти вищих органів влади: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України, постанови Верховної Ради України;

4) підзаконні акти міністерств і відомств: положення, методики, інструкції, прийняті наказами міністерств, відомств у межах своїх повноважень і зареєстровані у Міністерстві юстиції України;

5) нормативні акти органів місцевого самоврядування та акти органів місцевих державних адміністрацій у царині екології.

ІІІ. За спеціалізацією:

1) загальні – нормативно-правові акти предметом регулювання яких є як екологічні так і інші суспільні відносини (Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кодекс України про адміністративні правопорушення тощо);

2) спеціальні – що стосуються виключно чи переважно екологічних питань (Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища” тощо).

ІV. За способом правового регулювання:

1) матеріальні – регулюють права та обов’язки, відповідальність учасників екологічних правовідносин;

2) процесуальні – регулюють перебіг реалізації норм матеріального права (Положення про порядок розроблення екологічних програм” затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1993 року № 1091).

V. За ступенем систематизації:

1) кодифіковані (Закон України “Про охорону навколишнього природного середовища”; Земельний кодекс України, Водний кодекс України).

2) не кодифіковані, наприклад, Положення про державну систему моніторингу довкілля, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1998 року № 391.

Завдання для самостійної роботи:

1. Форми взаємодії суспільства і природи;

2. Екологічна політика України: необхідно сформулювати поняття та визначити основні напрями екологічної політики України з посиланням на відповідні правові акти.

3. Розмежування природних об’єктів, природних ресурсів, природних комплексів, фондів природних ресурсів, екологічних систем, біогеоценозів, ландшафтів, урочищ;

4. Скласти таблицю ієрархії джерел екологічного права різних видів за формою вираження із зазначенням їх реквізитів. Студент повинен формулювати поняття кожного джерела і пояснити, чим передбачено застосування відповідних джерел права у вітчизняній правовій системі.

5. Під час самостійної роботи студент повинен ознайомитися з рекомендованою літературою та відповідним нормативним матеріалом, а також розглянути роль судової практики у регулюванні екологічних відносин.