Характеристика основних видів ВЕЗ

Зовнішньоторговельні зони — частина території держави , де товари іноземного походження можуть зберігатися, купувати­ся та продаватися без оплати мита і митних зборів або її відстро­ченням. Створюються ці зони з метою активізації зовнішньої торгівлі (імпорт, експорт, транзит) за рахунок надання в оренду складів, приміщень для виставкової діяльності, а також послуг щодо доробки, сортування, пакетування товарів тощо.

Форми її організації: зони безмитної торгівлі, вільні митні зони (зони "франко"), зони "порто-франко", митні та консиг­наційні склади та ін.

Комплексні виробничі зони - частина території держави, на якій запроваджується спеціальний (пільговий, податковий, ва­лютно-фінансовий, митний тощо) режим економічної діяльності з метою стимулювання підприємств, залучення інвестицій у пріоритетні галузі господарства, розширення зовнішньоеко­номічних зв'язків, запозичення нових технологій, забезпечення зайнятості населення. Вони можуть мати форму експортно-орієнтованих виробничих зон, де розвивається насамперед екс­портне виробництво, орієнтоване на переробку власної сировини та переважно складальні операції, та імпортноорієнтованих зон, го­ловна функція яких - розвиток імпортнозамінних виробництв.

Науково-технічні зони - високотехнологічні виробничі ком­плекси, в яких створені необхідні умови для впровадження новітніх наукових розробок у виробництво.

Основними факторами створення науково-технічних зон є:

• наявність технічного університету або науково-дослідницького центру міжнародного класу;

• наявність технологічної інфраструктури та венчурного (ризикового) капіталу;

• висококваліфікована робоча сила та комфортні умови життя.

Сьогодні у світі склалися три основні типи науково-технічних зон: інноваційні центри та інкубатори, науково-техно­логічні парки і технополіси.

Інноваційні центри та інкубатори це центри підтримки ма­лого інноваційного підприємництва, де створюється сприятливе середовище для підготовки кадрів нових вітчизняних конкурен­тоспроможних фірм (приміщення, устаткування, засоби зв'язку, маркетинг та ін.), надаються фонди венчурного капіталу.

У сучасному світі нараховується сотні інкубаторів, пере­важно у високорозвинутих країнах (США, ФРН, Англії). За джерелами фінансування інкубатори поділяються на державні, університетські, корпоративні та приватні. Середній строк пе­ребування в інкубаторі заново створюваних фірм від одного до двох років.

Інкубатори та інноваційні центри (ІЦ) з'явилися в теорії та на практиці наукоємної діяльності у 80-х роках. Головне завдання інкубаторів - об'єднати ідеї та винаходи з капіталом і підприємцями, залучати громадські та приватні фонди для того, щоб забезпечити "стартовий період" новим впроваджувальним компаніям. Інкубатори та ІЦ засновуються, як правило, крупни­ми фірмами.

Науково-технологічні парки - це територіальна група фірм, яка здійснює маломасштабне виробництво, засноване на на­уково-технічних розробках місцевого технічного університету або дослідницького центру. У науково-технологічних парках концен­труються фірми, які спеціалізуються на впроваджувальній діяль­ності в галузі високих технологій, створюються нові наукоємні форми, які, як правило, покидають парк через 3-5 років. Як свідчить практика, конкретні фірми існування науково-техно­логічних парків досить різноманітні, проте, враховуючи доміну­вання науково-дослідницьких або виробничих функцій, можна виділити наукові (дослідницькі) і технологічні парки.

Найстаріший і найбільший з науково-технологічних парків США - Стенфордський. Він розташований у Каліфорнії, на землях, які належать Стенфордському університету і здаються в оренду строком на 51 рік високотехнологічним компаніям, які взаємодіють з університетом. Серед цих компаній - установи гео­логічної служби США, гіганти електроніки - ІБМ, "Хюлетт-Пакард", аерокосмічна - "Локхід", хімічні та біотехнологічні.

Технополіси - найбільш перспективна форма інтелекту­алізації господарства, організації регіональних науково-виробни­чих комплексів, нові міста, в яких на відміну від технопарків не тільки здійснюється ділова активність, але й мешкає населення.

Технополіс, включаючи промислову, науково-дослідницьку та селищну зони, розміщується у місцевості з комфортним середови­щем для проживання, культурними і рекреаційними можливостями.

Туристично-рекреаційні (сервісно-орієнтовані) зони цільні економічні зони, які створюються в регіонах, що мають багатий природний, рекреаційний та історико-культурний по­тенціал, з метою ефективного його використання і збереження, а також активізації підприємницької діяльності (у тому числі із за­лученням іноземних інвесторів) у сфері рекреаційно-туристич­ного бізнесу.

Зони прикордонної торгівлі – частина території держави на кордонах із сусідніми країнами, де діє спрощений порядок пересічення кордону і торгівлі.

Точкова зона індустріального типу - режимна зона у тери­торіальних межах окремих підприємств, організацій або їх сукуп­ності, які одержують від держави преференційні права. Вони створюються в економічно депресуючих районах з високим рівнем безробіття.

Офшорні зони.Термін "офшорна компанія" передбачає, що цю компанію створюють не за місцем проживання чи громадянства її власника. Останнім часом практика створення таких компаній надзвичайно поширилася, і найпопулярнішими зонами для власників офшорних компаній є ті держави й економічні зони, які надають макси­мальні пільги в оподаткуванні чи гарантують максимум конфіденційності. Процес створення офшорної компанії досить простий і відносно дешевий. У всьому світі діють тисячі посередницьких фірм, які підберуть у будь-якій з офшорних зон (а їх на планеті нараховується декілька десятків) найма­них службовців, які входитимуть до ради директорів фірм і ве­стимуть усю необхідну документацію. Початкові одноразові вит­рати на створення такої фірми зазвичай становлять 1,5 тис. до­ларів, а поточні - 500-700 доларів на рік.

Застосування офшорної компанії рідко досягає своєї мети без створення спеціального трасту або так званої шельфової ком­панії. Суть і того, й іншого утворення полягає в тому, що адвока­ти, консультанти чи бухгалтери від імені анонімного клієнта ство­рюють для нього фірму-прикриття, ніхто зі службовців якої навіть не здогадується про ім'я її справжнього власника (чи влас­ників).

Офшорний бізнес виник як "альтернативний" для обслуго­вування міжнародних операцій компаній і фізичних осіб, у тому числі тих, які ухиляються від оподатковування і дотримання норм і законодавств національних держав. Його розвиток ви­правдовується збереженням високих податкових ставок у промислово розвинутих і багатьох країнах, що розвиваються, глобалізацією системи зв'язку і комунікацій, використанням опера­торами офшорних центрів суперечностей між лібералізацією міжнарод­них економічних відносин і посиленням регулювання ділової сфери в розвинутих країнах.

У 60-90-і роки XX ст. в країнах, що розвиваються, відзна­чалося розширення офшорної діяльності. У цей період збільши­лися масштаби руху капіталу через офшори, підвищилася роль офшорних центрів у світовій економіці. Так, в останні роки, за оцінками, від 1/3 до 1/2 світових грошових потоків проходило че­рез ці центри; вони обслуговували до 50%-60% світового руху капіта­лу.

Сформованим світовим центром офшорного бізнесу є Ка­рибський басейн; другий світовий центр формується в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (табл. 7.4).

Таблиця 7.4 Світові офшорні центри

Частина з 42-х офшорних центрів, розташованих у країнах, що розвиваються, сформували інфраструктуру для здійснення міжнародної фінансової діяльності, у тому числі телеко­мунікаційні мережі, що відповідають рівню провідних країн світу.

Особливості офшорного бізнесу (прагнення до анонімності і конфіденційності, а також гарантії збереження капіталів) сприя­ють криміналізації фінансової сфери і легалізації злочинних до­ходів. Усе це стало турбувати урядові кола розвинутих країн і міжнародні фінансові інститути, що підсилили спостереження за офшорними операціями і компаніями і за процесами у світовому офшорному бізнесі.

Боротьбу розвинутих країн зі зловживаннями в офшорних центрах ускладнює використання офшорних компаній у фінансо­вих ланцюжках транснаціональних корпорацій. Так, офшори ви­користовують відомі ТНК ("General Electric", "Ford", "Microsoft", "Boeing" та ін.).

Незважаючи на тиск розвинутих держав і міжнародних фінансових організацій, офшорний бізнес, у тому числі в країнах, що розвиваються, мабуть, буде розвиватися. Цьому сприяє політика жорсткості податкової дисципліни в ряді ведучих країн світу, подальше удосконалювання інформаційних технологій, а також поява нових офшорних центрів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Внешнеэкономический толковый словарь / Под ред. И.П.Фаминского. — М.: ИНФРА-М, 2000. — 512 с.

2. О.П.Гребельник, О.О. Романовський. Основи зовнішньоекономічної діяльності: Навч. посіб. — К.: Деміур, 2003. - 296 с.

3. Гамов Н.С., Третьяков А.С. Внешнеэкономическая деятельность. Теория. Практика. Маркетинг: Учебное пособие. - З.: ИПК «Запоріжжя» — РИО «Издатель», 1998. – 171 с.

4. Вільні економічні зони: світовий досвід і українська практика: Навчальний посібник / За ред. І.Ю. Сіваченка. - Київ: Центр навчальної літератури, 2004. - 488 с.

Контрольні питання:

1. Спільне підприємство (визначення)

2. Основні цілі створення СП (перелік)

3. Переваги, що мають СП порівняно з іншими видами спільного підприємництва (перелік)

4. Критерії класифікацій СП (перелік)

5. Етапи процесу створення СП на території України (перелік)

6. Правові форми створення українсько-зарубіжних СП згідно Закону України “Про господарські товариства” (перелік)

7. Шляхи створення СП на території України (перелік)

8. Для чого застосовується коефіцієнт приведення

9. Показники оцінки економічної доцільності інвестиційного проекту (перелік)

10. Прибуток від реалізації продукції (формула)

11. Чистий прибуток (формула)

12. Річна рентабельність капітальних витрат (формула)

13. Умови валютної самооплатності діяльності СП (сутність)

14. Інтегральний ефект від реалізації інвестиційного проекту (формула)

15. Чистий прибуток іноземного учасника в t-ому році (формула)

16. ВЕЗ (визначення)

17. Класифікація ВЕЗ (перелік)

18. Причини створення ВЕЗ (перелік)

19. Відмінність технополісів від технопарків

20. Офшорні зони (визначення)

ТЕМА 8